Втім, для нас вона почалася значно раніше. І навіть не в 2014 році, коли росія окупувала Крим і розпочала війну на Донбасі. Тоді сталося інше: ворог, який ніколи не припиняв тиснути на нас, лише змінюючи форми цього тиску, дочекався моменту і перейшов до відкритої агресії. Ворог, який ніколи не зникав, лише перестав удавати, що його немає.
Адже насправді ця війна розпочалася вже дуже давно. Як співає Тарас Компаніченко: «Тисячі років триває війна». Напевно, вона почалася тоді, власне, коли поруч із нами постала московія — політична конструкція, що від самого початку формувалася через експансію, через привласнення чужого, через системне стирання тих, хто відмовлявся бути її продовженням. Йдеться не лише про території, натомість про послідовні спроби позбавити нас голосу, пам’яті, суб’єктності, самого права на окреме існування.
Коли ми сьогодні говоримо про травму війни, ми говоримо не лише про долі окремих людей, зламаних конкретними подіями, а про травму, що переходить від покоління до покоління, про тривалу загрозу, яка повільно, але невідворотно вбудовується в психіку, змінюючи спосіб мислення, спосіб відчування і сам спосіб перебування людини у світі, допоки напруга, що колись була винятком, не стає її постійним станом.
І як початок цієї війни губиться десь у минулих століттях, так і її завершення не видно на горизонті. Важливо чесно визнати: ця реальність з нами надовго.
Ми будемо жити у стані війни ще роки, і це означає, що поруч із мілітаризацією держави має відбуватися інший, не менш важливий стратегічний процес: зміцнення психічної стійкості суспільства. Тому ми маємо думати не лише про допомогу тим, хто вже зазнав руйнівного впливу травми (хоча це також надважливо), а про формування системи, здатної підтримувати внутрішню рівновагу людей у тривалій реальності небезпеки.
Це питання не лише відновлення, а формування резильєнтності — здатності зберігати ясність мислення, довіру і відчуття майбутнього навіть тоді, коли сама реальність цьому опирається. У цьому сенсі психічне здоров’я перестає бути приватною справою окремої людини і стає елементом національної стійкості.
Я працюю в міжнародній команді Heal Ukraine Trauma, і наша робота безпосередньо пов’язана з цим викликом. Ми навчаємо українських психотерапевтів працювати з травмою війни, підтримуємо програми для ветеранів, створюємо підходи, які можуть масштабуватися і ставати частиною нової інфраструктури підтримки. Ми вже докладаємо значних зусиль для лікування наявних наслідків, але не менш важливим є формування середовища, в якому психіка людини отримує достатню опору, щоб витримувати тривалі навантаження війни.
Бо якщо війна є частиною нашої історичної реальності, то психічна стійкість має стати частиною нашої свідомої стратегії.