Як це влаштовано і як це працює?
Без розуміння як влаштована міжнародна та національна спортивні системи не можливо відповісти на ті питання, які були поставлені вище. Сучасний спорт - це не лише змагання, а й досить жорстко структурована глобальна система, що поєднує правові норми, політичні інтереси та бізнесові стратегії, де за лаштунками великих перемог ховається одна з найскладніших ієрархічних систем світу.
Міжнародна олімпійська спортивна система побудована за принципом піраміди, де на вершині стоїть Міжнародний олімпійський комітет (МОК), який координує діяльність 206 національних олімпійських комітетів. МОК проводить міжнародні літні та зимові Олімпіади, на кшталт такої яка зараз проходить в Італії.
До складу МОК входять чисельні міжнародні спортивні федерації, зокрема World Athletics (легка атлетика), ITF (теніс), FIBA (баскетбол), FIFA (футбол) тощо. Федерації визначають правила гри та проводять власні міжнародні змагання - світові чемпіонати, кубки світу, міжнародні турніри.
Членами МОК є українські громадяни – Сергій Бубка та Валерій Борзов, але вони не представляють державу Україна і наша країна не може відкликати або якось впливати на їх позицію та діяльність. Як це і відбулося під час «кейсу Гераскевича».
У систему світового спорту також вмонтовані Всесвітнє антидопінгове агентство (WADA), яке встановлює антидопінгові правила, визначає які препарати не можна вживати спортсменам, та міжнародний спортивний арбітражний суд (CAS) з діяльністю якого українці ознайомилися по справі Владислава Гераскевича. Його рішення забезпечують правове регулювання та є остаточними і не підлягають перегляду.
Паралімпійський рух є самостійною глобальною системою, яка розвивається паралельно з олімпійською і координується Міжнародним Паралімпійським Комітетом (МПК).
МПК об'єднує 211 членських організацій, що навіть більше, ніж у багатьох олімпійських структурах, зокрема 183 національні паралімпійські комітети, міжнародні федерації та міжнародні організації спорту для інвалідів.
Неолімпійський спорт базується на структурі International World Games Association (IWGA), яка проводить Всесвітні ігри (The World Games, аналог Олімпіади для неолімпійських видів спорту). Організація SportAccord є платформою для взаємодії олімпійських та неолімпійських федерацій.
Спортивна структура України в принципі відображає світову спортивну модель.
Олімпійський рух координує Національний олімпійський комітет (НОК України), який є членом МОК і об'єднує національні федерації з олімпійських видів спорту, фізкультурно-спортивні товариства. Паралімпійський рух очолює Національний комітет спорту інвалідів України (НКСІУ). Неолімпійський спорт представляє Спортивний комітет України (СКУ), до якого входять більше як 100 спортивних організацій з неолімпійських видів спорту.
Міністерство молоді та спорту сприяє розвитку видів спорту, здійснює фінансування НОК України, окремих спортивних заходів та надає статус «національної» спортивним федераціям.
Міжнародний олімпійський рух дотримується принципу «автономії спорту» та дуже чутливий до державного втручання в його діяльність. Наприклад, МОК у 2012-2014 роках призупинив членство Індійської олімпійської асоціації (IOA) через втручання держави у процес виборів її керівництва.
Також наведу приклад із власного досвіду. Після визнання на законодавчому рівні Росії державою агресором, був виданий наказ міністерства молоді і спорту, який заборонив участь українських спортсменів у змаганнях на території північного сусіда.
Міжнародні спортивні функціонери здійснювали шалений тиск на мене, як міністра, з метою скасування цього наказу, мотивуючи це тим, що він нібито порушує права атлетів. До цього тиску долучився і тодішній президент МОК Томас Бах. Мене також неофіційно поінформували про серйозні можливі негативні наслідки для України, включаючи призупинення її членства у світовому олімпійському русі.
Довелося піти на хитрість, частково змінити наказ та ввести заборону державного фінансування участі українських спортсменів у змаганнях на російській територій.
Тут Україна була у своєму праві!
Тому для нас розвиток національних спортивних структур (НОК, СКУ, Паралімпійського комітету) - це не лише про медалі, а про утвердження нашої суб’єктності на світовій спортивній арені, про захист наших національних інтересів.
Спорт поза політикою?
Хто так говорить, той напевне, або зовсім не уявляє як влаштована та працює міжнародна спортивна система або свідомо говорить неправду. Міф про те, що «спорт поза політикою», вже давно зруйнований. Приклади, нацистської Німеччини, СРСР та сучасної Росії доводять, що тоталітарні режими завжди інтегрують спорт у державну пропагандистську машину.
Адже спорт завжди був і залишається потужним інструментом «м'якої сили» та ідеологічних наративів, засобом просування різних системи цінності та національної ідентифікації. У внутрішній політиці він є ефективною базою для зростання патріотичних почуттів та сприяє об’єднанню країни.
Спорт був і є інструментом пропаганди та ідеологічного протистояння, адже любов та повагу до окремого спортсмена завжди можна трансформувати у любов і повагу до тих держав, які ці спортсмени представляють, або до влади цієї країни.
Першим масштабним кроком до системної політизації спорту стали Олімпійські ігри 1936 року в Берліні. Тодішня нацистська Німеччина використала форум, щоби продемонструвати світу «перевагу арійської раси». Ідеологічним маніфестом цих Ігор став документальний фільм Лені Ріфеншталь «Олімпія». Попри високу якість зйомки, стрічка чітко транслювала расову ідеологію Третього Рейху.
Після Другої світової війни до олімпійського руху долучився Радянський Союз. Уся спортивна машина СРСР тоді працювала на єдину мету: довести, що радянська людина - найсильніша, а соціалістичний лад - найкращий у світі.
Ціна поразки була надзвичайно високою. Показовим став приклад 1952 року на Олімпіаді у Гельсінкі, коли збірна СРСР з футболу програла команді Югославії. Наслідки були драматичними: команду ЦДСА, яка була основою збірної, розформували, а частину функціонерів та спортсменів піддали репресіям.
Пік політичного протистояння припав на період «холодної війни»: більшість західних демократій бойкотували Олімпіаду-80 у Москві на знак протесту проти введення радянських військ до Афганістану. У відповідь соціалістичний блок на чолі з СРСР бойкотував Олімпійські ігри у США у 1984 році.
І сьогодні спорт залишається майданчиком для висловлення політичних та соціальних позицій та просування власних систем цінностей.
У 2010 роках Росія витратила рекордні суми на проведення міжнародних турнірів, щоб продемонструвати "фасад" успішної держави. На організацію зимової Олімпіади в Сочі у 2014 році було витрачено більше як 50 млрд доларів США. У підсумку Ігри затьмарив масштабний допінговий скандал, коли проби російських спортсменів підмінялися співробітниками ФСБ. Після цього почався процес відсторонення Росії від «великого» спорту.
Проведення в РФ чемпіонату світу з футболу у 2018 році російська пропаганда використала для покращення іміджу країни після анексії Криму та задля просування ідей «руського» миру.
Відомою є ініціатива Black Lives Matter (BLM). Ще декілька років назад початок спортивних змагань часто супроводжувався жестом солідарності - вставанням на одне коліно на знак поваги до загиблого Джорджа Флойда та протесту проти расової дискримінації.
На цьому фоні рішення МОК щодо дискваліфікації Владислава Гераскевича, який тренувався у «шоломі пам’яті» із зображенням вбитих російськими агресорами українських спортсменів, є абсолютно антилюдським, ганебним та кричуще несправедливим. Тим більше таке рішення виглядає неприйнятним, коли поряд змагається спортсмен з російським прапором на шоломі, використання якого взагалі заборонено на Олімпіаді.
МОК завжди жорстко реагує порушення «автономії спорту» та на державне втручання в його діяльність, проте він також має навчитися реагувати та карати за порушення миру. Адже спортивна ізоляція РФ - це не якась міфічна помста Росії, це по суті спроба змінити парадигму діяльності міжнародних спортивних структур.
Тобто забезпечити перехід від захисту "внутрішньої автономії" спорту до захисту миру та загальнолюдських цінностей, що, насправді, і відповідає принципам олімпізму.
Комерціалізація спорту: чи є інший шлях?
Навряд чи барон П’єр де Кубертен, засновуючи сучасний Олімпійський рух, думав про прибутки чи комерцію. Його ідеал втілювався у гаслі «Citius, Altius, Fortius» («Швидше, вище, сильніше») і був спрямований на гармонійний розвиток людини.
Однак наприкінці XX століття олімпізм зіткнувся з суворими економічними реаліями. Міжнародний олімпійський рух перебував у глибокій фінансовій кризі. Олімпіади ставали дедалі менш прибутковими, а міста-кандидати відмовлялися від їх проведення через мільярдні витрати. Це призвело до того, що Ігри 1980 року довелося віддати СРСР, який згодом також зіткнувся з колосальним фінансовим тягарем проведення цих змагань.
Ситуація кардинально змінилася з приходом на посаду президента МОК Хуана Антоніо Самаранча. Саме він зробив рішучі кроки до комерціалізації спорту. Зокрема поставив на комерційну основу продаж прав на телетрансляції. Телебачення перетворилося на головного спонсора олімпізму. Також було знято заборону на участь професійних атлетів у Іграх, що підвищило видовищність та прибутки Олімпіад.
Вплив телевізійних гігантів став настільки потужним, що вони почали диктувати правила самих спортивних дисциплін, адаптуючи їх під вимоги ефіру. Наприклад у настільному тенісі для того, щоб глядач міг бачити м'яч у динаміці, було збільшено його діаметр (з 38 мм до 40 мм). У волейболі відмовилися від складної системи «переходу подачі», що зробило час матчу більш прогнозованим для ефірної сітки.
Водночас, комерціалізація спорту призвела до того, що великі компанії, зокрема із Росії почали використовувати спонсорство спортивних змагань у політичних та пропагандистських цілях.
Так одним із найбільших інструментів такого впливу стала російська державна компанія ПАТ «Газпром», чиє «спонсорство» супроводжувалося великими геополітичними проектами, наприклад, будівництвом газопроводів до Європи. З 2012 по 2022 рік компанія була офіційним партнером Ліги чемпіонів УЄФА. Контракт оцінювався приблизно у 40 млн євро на рік.
З наслідками цього контракту ми зіткнулися і в Україні. У травні 2018 року у Києві проходив фінал футбольної Лігі чемпіонів УЄФА. Контракт на його проведення передбачав розміщення у столиці України рекламних біг бордів цієї спортивної події. Однак кияни із подивом побачили не лише суто спортивну рекламу, а й рекламу російського «Газпрому».
На перемовинах, які провели українська асоціація футболу та міністерство спорту з оргкомітетом турніру, ми з подивом дізналися, що це передбачено контрактом УЄФА та «Газпрому». Після бурхливих дискусій, рекламні борди російського спонсору війни Росії проти України з вулиць Києва були зняті. Однак на стадіоні вони залишилися.
Пізніше «Газпром» розширив співпрацю з УЄФА, ставши спонсором Євро-2020. Компанія роками також фінансувала німецький «Шальке 04», сербську «Црвену Звезду» та британський «Челсі». Однак, після повномасштабного вторгнення в Україну у лютому 2022 року УЄФА та більшість клубів негайно розірвали всі контракти з компанією.
Російські олігархи, тісно пов'язані з Кремлем, також використовували «філантропію» та «спонсорство» для отримання контролю над цілими видами спорту.
Російський мільярдер Алішер Усманов роками фінансував Міжнародну федерацію фехтування (FIE), що забезпечило йому посаду президента та значний вплив на прийняття її рішень. Колишній заступник голови уряду Росії Аркадій Дворкович з 2018 року очолює Міжнародну шахову федерацію (FIDE), де також до введення заборон, активно використовувалися «спонсорські» кошти російських держкомпаній.
На даний момент більшість цивілізованих спортивних інституцій відмовилися від російських грошей. Проте Росія намагається створювати альтернативні турніри, наприклад «Ігри дружби» або «Ігри БРІКС», фінансуючи їх власним коштом. Через окремі федерації (як дзюдо чи самбо), де російські гроші та вплив ще залишаються вагомими, російських атлетів намагаються повернути під національними прапорами до міжнародних змагань.
Також на наших очах відбувається крах ілюзії нейтральності спорту. До міжнародних спортивних змагань федерації повертають спортсменів держави агресора нібито як нейтральних спортсменів. Однак неупереджене вивчення їх соціальних мереж часто свідчить, що вони зовсім не нейтральні та активно підтримують агресивну війну Росії проти України.
Іноді Росія вдається і до банальної корупції. Нещодавно Міжнародний Паралімпійський Комітет прийняв рішення про можливість виступу російських та білоруських спортсменів під своїми національними прапорами на Паралімпіаді у Мілані. За інсайдерською інформацією, таке рішення було «підкріплено» суттєвими хабарями.
Дійсно, російське спонсорство ніколи не було просто бізнесом. Це була цілеспрямована фінансово-політична інвестиція в інструменти геополітичного впливу, яка дозволяла роками відбілювати імідж РФ та просувати ідеї «руського» миру в обмін на щедрі фінансові вливання до бюджетів спортивних організацій.
***
Сьогодні глобальний спорт стоїть на роздоріжжі: або він стане ще більш комерціалізованим та політизованим, або знайде нові механізми захисту своєї етичної основи від ідеологічних та пропагандистських зловживань.