Скринінгові програми діють в розвинених країнах, де запроваджена система медичного страхування.
Держава виділяє 10 млрд грн, кожному учаснику нарахують 2000 гривень на обстеження, яке можна пройти за один-три візити: швидко, без прив’язки до місця проживання.
За розрахунками, 5 млн українців після 40 років, на думку уряду, мають пройти це медичне обстеження. І хоча в Україні людей такої вікової категорії в три-чотири рази більше, сумнівно, що можливістю обстежитись скористаються і ці 5 млн.
Чому? Бо українці не хочуть бути здоровими. Українці просто хочуть не хворіти.
Піти до лікаря = стати хворим
У нашій національній культурі візит до лікаря сприймається не як турбота про себе. Це радше ризик.
Ризик почути діагноз. А діагноз у сприйнятті багатьох – не медичний факт, а соціальний статус: тепер я хворий.
Навіть якщо нічого не болить. Навіть якщо стан контрольований. Навіть якщо з цим живуть десятиліттями.
Саме тому велика частина українців не звертається до лікарів роками.
Лікарняні по ГРВІ та госпіталізації «по швидкій» тут ні до чого: у таких випадках ніхто не перевіряє стан здоров’я системно. Це реакція на кризу, а не профілактика.
Немає сенсу заперечувати: якщо після 40 років нарешті пройти обстеження, з великою ймовірністю щось знайдуть.
Але проблема не в тому, що потенційно можуть знайти, а в тому, що якусь хворобу можуть знайти надто пізно, адже пацієнт до цього ніколи не робив такі обстеження.
Я – не лікар, а юристка, яка більшу частину професійного життя дотична до медичної сфери. Тому узагальню те, що часто чую. Якщо 10–15 років не знати свій артеріальний тиск, рівень цукру, холестерину, стан щитоподібної залози, не дотримуватись здорового способу життя, то дивно було б нічого не виявити.
Але часто за логікою пацієнтів проблема — не в роках ігнорування власного здоровʼя, а в самому факті встановлення діагнозу.
Простими словами: я ніколи не обстежувався і був здоровий.
Лікар у цій картині світу часто постає не фахівцем, а «адвокатом фарми», якому «лише б аби щось знайти і призначити пігулки».
Так, питання до комунікації лікарів існують. Так, емпатія і пояснення до сьогодні лишаються слабким місцем системи. Але недовіра стала зручним алібі для власної бездіяльності: не йду, бо «все одно обдурять».
Держава у пошуках: як змусити українців перевіритись
Ідея державної програми профілактичних обстежень після 40 років слушна. Особливо в умовах, коли хронічні захворювання в Україні – одна з основних причин ранньої смертності й втрати якості життя.
Одна з «фішок» програми — мінімізувати витрати часу, бо саме фрагментованість медицини «здай тут, прийди туди, повернись потім» – серед факторів, що відштовхують людей від профілактики.
Якщо під час такого обстеження будуть виявлені відхилення, то пацієнт має отримати направлення до відповідного спеціаліста, а за потреби – електронний рецепт на ліки, які зокрема можна отримати безоплатно або з частковою доплатою в межах програми «Доступні ліки».
Але хто реально пройде чекап? Переконана, що основною аудиторією тут стануть жінки. І не тому, що вони більше хворіють. А тому, що на практиці саме жінки в більшості випадків беруть на себе відповідальність за здоров’я – і своє, і близьких. Так історично склалося в українських сім’ях.
Чоловіки в цій моделі залучаються інакше. Для них рішення про профілактичний візит рідше стає спонтанним або ініційованим повідомленням у застосунку. І частіше виникає через розмови в родині, нагадування близьких або пряму рекомендацію звернутися до лікаря.
У частини людей, які вирішать пройти обстеження, виявлять відхилення або фактори ризику. Це не означає серйозної хвороби чи необхідності негайної операції, і саме тут програма впирається в питання, на яке держава не має прямої відповіді.
Чи стануть ці люди після цього відповідальними пацієнтами? Чи будуть приймати призначене лікування, навіть якщо ліки безоплатні або з мінімальною доплатою?
Чи змінять спосіб життя, а не лише отримають папірець із рекомендаціями?
І тут система сиплеться.
Держава може зробити багато. Може профінансувати скринінги, вибудувати маршрути пацієнта, оплатити аналізи й консультації, надіслати нагадування через Дію. Може створити зручну, доступну інфраструктуру. Але є межа, за яку держава зайти не може. Зокрема, не може змусити людину лікуватися і змінити шкідливі звички. Не може змусити довіряти доказовій медицині. І точно не може забрати в людини віру в «чарівну пігулку», яка все вирішить без зусиль в один момент.
Скільки часу на тиждень людина проводить у соцмережах, перед телевізором, у нескінченному новинному шумі? І скільки з цього часу раз на рік можна було б викроїти на базове медичне обстеження? Що забере більше часу: дві години чекапу чи роки лікування ускладнень?