Ми не такі, а які?

Фраза «ми не такі» у війні звучить красиво. Майже шляхетно. Але інколи вона має дуже конкретні, цілком прикладні наслідки. Зокрема тоді, коли з неї випливає рішення берегти енергосистему в тилу на окупованих територіях. Мовляв, не можна ж погіршувати умови життя цивільних. Ми ж не вони.


Фото: EPA/UPG

І ось тут починається стратегічна короткозорість. Бо турбота про комфорт жителів в окупації автоматично працює проти нас. Не емоційно, а демографічно, економічно і довгостроково. Окупована територія в такій логіці починає вигравати конкуренцію за залюднення. Звідти менше виїжджають. Просто тому, що там безпечніше у побутовому сенсі. Не стріляють щодня. З неба не падають дрони. Є світло. Є вода. Є робота. Так, робота на окупанта. Так, іншої там не існує. Але для тих, хто «внє палітікі», це не аргумент. Це побут. Плюс бізнес. Російський, звісно. Але він існує, бо є попит. Плюс системне завезення колоністів. Маріуполь тут не виняток, а модель.

Тепер подивимось на контраст.

Прилеглі до Дніпра населені пункти правого берега, підконтрольні Україні. Часто зруйновані повністю або наполовину. Ходити вулицями небезпечно, бо дрони полюють на людей. Снаряди і міни прилітають будь-коли і будь-куди. Дітей евакуйовано. Комунальні зручності відключені. Залишились одиниці. Переважно дуже вперті пенсіонери. Херсон та Нікополь яскраві приклади, що не потребують додаткових негативних кольорів. Навпроти. Лівий берег. Нова Каховка і далі в бік Енергодара. Світло є частіше, ніж немає. Працюють окупаційні адміністрації. І головне, працюють школи. Очне навчання. Діти сидять за партами. Паралельно відбуваються позакласні «патріотичні» заходи, рухи перших, прапорці, пісеньки. Повний цикл нормалізації окупації.

І в цій картині ми серйозно вважаємо, що збереження комфорту в тилу окупації є моральною перевагою. Насправді це демографічний подарунок ворогу. Це стимул не виїжджати. Це умови для закріплення. Це середовище, де виростають діти, для яких окупація є нормою, а не катастрофою.

«Ми не такі» не повинно означати «ми граємо проти себе». Бо війна це не конкурс етичних декларацій. Це конкуренція за територію, людей і майбутнє. І якщо ми залишаємо окупації світло, школу і ілюзію стабільності, то не варто дивуватися, що з часом вона починає виглядати привабливішою за наші прифронтові, але знеструмлені і спустошені громади.

Це не гуманізм. Це стратегічна помилка. Факт.

Петро Андрющенко Петро Андрющенко , керівник Центру вивчення окупації