Так живе не лише він. Так живе країна, яка воює вже понад десять років. Країна, що втратила тисячі, пережила окупації, евакуації, постійні повітряні тривоги. Країна, де мільйони людей перебувають у стані хронічного стресу, а кожна родина зберігає принаймні одну історію про втрату, поранення чи розлуку.
Сьогодні психічне здоров'я в Україні перестало бути темою "особистою". Це більше не питання індивідуальних бід. Це колективна травма. Це фундамент національної стійкості. Це виклик, який стосується не лише ветеранів — хоча саме вони перебувають на передовій цієї невидимої боротьби. А ще — діти, жінки, переселенці, волонтери, медики, рятувальники. Усі, хто тримаються, але часто вже не мають сил.
За результатами національного дослідження у грудні 2024 — січні 2025 року, 83% українців відчувають високий рівень стресу. 78% прямо пов'язують його з війною.
Одна з найбільш вразливих до психологічних наслідків війни категорій — це ветерани. Хоча актуальної повної статистики щодо психічного стану ветеранів у 2025 році наразі немає, дослідження Українського ветеранського фонду за 2024 рік вказує на тривожну тенденцію: близько половини опитаних ветеранів, які потребували психологічної підтримки, оцінили її забезпечення лише на 1 або 2 бали за п’ятибальною шкалою. Це свідчить про критично низький рівень задоволення їхніх потреб у ментальному здоров’ї та про глибокий розрив між запитом і можливостями системи.
Попри зусилля держави — серед яких ухвалення Стратегії розвитку психічного здоров’я до 2030 року та впровадження медичних маршрутів для ветеранів — система залишається перевантаженою й фрагментарною. Важливо розуміти: мова йде про потрійну кризу, як її означує The Lancet Psychiatry Commission: поєднання надзвичайно високого запиту на допомогу, руйнування інфраструктури й критичного браку кадрів. За даними Комісії, в Україні лише 5,2 психіатра на 100 тисяч населення (вдвічі менше за середній рівень Європи), і лише 0,2 психолога на 100 тисяч — у 15 разів менше, ніж у сусідніх країнах.
У реальних умовах це означає, що на одного військового психолога може припадати сотні ветеранів, волонтерів чи цивільних. А фахівці, які працюють із травмою, часто самі виснажені, емоційно вигорілі або потребують супервізії. Освіта нових кадрів відбувається надто повільно і не завжди відповідає практичним потребам.
The Lancet Psychiatry Commission наголошує на необхідності інноваційних, децентралізованих і масштабованих рішень, які можуть бути впроваджені швидше, ніж класичні реформи. Ідеться про залучення нових моделей терапії, цифрових інструментів, колаборації з громадами та неурядовим сектором. Особливої уваги потребує розширення доступу до допомоги за межами великих міст — зокрема, через групові форми підтримки та парафахівців, тобто спеціалістів без клінічної освіти, які можуть надавати базову психологічну підтримку.
Саме тому постає потреба у пошуку нестандартних, але науково обґрунтованих рішень, які дозволяють поєднати індивідуальний підхід з можливістю охопити більше людей у коротші терміни. Одним із прикладів такої роботи є «Лісова Поляна» — Центр психічного здоровʼя та реабілітації ветеранів, який не обмежується традиційними методами, а поєднує медицину, психотерапію та реабілітаційні практики. Центр став не лише символом гуманної допомоги, а й одним із флагманів змін у сфері ментального здоров’я.
«Необхідність цієї роботи з кожним днем стає все більш актуальною, — підкреслює директорка «Лісової Поляни» Ксенія Возніцина. — Я завжди кажу: коли війна закінчиться, фізичні травми поступово будуть вилікувані. Більшість людей потребуватимуть лише реабілітаційної підтримки. А от психічні, невидимі травми — зростатимуть експоненційно. Тому ми не маємо жодної хвилини, щоб зупинитися: постійно вдосконалюємо свою роботу, вивчаємо нові методи, інтегруємо їх у практику».
Серед інноваційних методів, які здобувають дедалі більше наукового та суспільного визнання, — психоделічно-асистована терапія (ПАТ). Цей підхід передбачає використання психоактивних речовин у строго контрольованому терапевтичному середовищі. За даними міжнародних досліджень, ПАТ показує високу ефективність у випадках, коли звичайне лікування не дає результатів — особливо при тяжких формах ПТСР, депресії чи залежностей.
В Україні цю тему послідовно й системно розвиває Українська асоціація психоделічних досліджень (UPRA). Її мета — легалізація терапевтичного використання психоделічних речовин у межах клінічної практики, з дотриманням усіх етичних та правових стандартів.
«Ми в UPRA не роздаємо психоделіки і не знайомимо з шаманами, — усміхається Олег Орлов, кандидат психологічних наук, голова ГО “UPRA”. — Наша місія — зробити так, щоб в Україні психоделічна терапія перестала бути табуйованою темою і стала частиною доказової медицини. Ми займаємося перекладом наукової літератури, адвокацією змін до законодавства, просвітництвом і навчанням фахівців. Але головне — ми постійно нагадуємо: психоделіки — це не про екзотику. Це про науку, етику і надію для тих, кому не допомагає нічого іншого».
Психоделічно-асистована терапія (ПАТ) — це форма лікування, що передбачає контрольоване застосування психоактивних речовин у межах психотерапевтичного процесу. У світі її досліджують десятки авторитетних інститутів, а клінічні випробування за участю ветеранів США показали вражаючі результати в лікуванні ПТСР та резистентної депресії. Найбільшу увагу привертають дослідження з МДМА, псилоцибіном і кетаміном. І якщо перші дві речовини в Україні поки не легалізовані, то кетамін — вже є офіційно дозволеним для медичного застосування.
Станіслав дізнався, що в Україні вже існують програми, де кетамін застосовують як частину комплексної терапії — з лікарським супроводом, попереднім скринінгом і роботою з психотерапевтом. Цей підхід має кілька рівнів захисту: медична безпека, етичні стандарти, документовані протоколи. Але, як і все нове, він викликає недовіру.
Станіслав сам відчуває ці сумніви: "А що, як це теж не спрацює? А якщо стане гірше? А якщо я втрачу контроль?" — ці запитання переслідують кожного, хто стоїть перед вибором. Але водночас він читає інше: розповіді людей, які не могли вийти з дому — а тепер повертаються до життя. Ветеранів, які мовчали роками — а тепер говорять. Тих, хто не спав — і знову бачать сни, де немає війни.
Одним із таких людей є Ігор Холодило — військовий медик, евакуаційний автомобіль якого потрапив під обстріл російського танка. Ігор зазнав тяжких поранень, пережив втрату побратима й отримав діагноз ПТСР. Після багатьох років безуспішного лікування він пройшов курс кетамін-асистованої психотерапії — і вперше відчув полегшення. Сьогодні Ігор не просто одужує — він сам став терапевтом, який допомагає ветеранам пройти той шлях, яким колись ішов сам.
Цей досвід підтримують і у «Лісовій Поляні». Нещодавно Центр презентував результати власного дослідження. Метою було з’ясувати, наскільки ефективною є кетамін-асистована психотерапія для ветеранів з резистентною до лікування депресією і проявами посттравматичного стресового розладу. І результати — обнадійливі. У багатьох учасників спостерігалося помітне зменшення симптомів і покращення емоційного стану.
Втім, як наголошують фахівці, сам препарат — лише частина процесу. Справжня трансформація відбувається під час так званої інтеграції — коли пацієнт за допомогою терапевта переосмислює побачене, прожите і відкриває нові шляхи взаємодії з собою та світом. Саме цей етап допомагає закріпити позитивні зміни й зробити ефект довготривалим.
У «Лісовій Поляні» переконані: кетамін-асистована психотерапія — це не лише тимчасове полегшення, а шанс для ветеранів повернути внутрішню опору, емоційну стійкість і відчуття себе.
Інституційно цю трансформацію підтримує організація Heal Ukraine Trauma. Її директорка в Україні Оксана Грищенко зазначає:
"Мільйони українців потребують психосоціальної підтримки вже, а в майбутньому потребуватимуть ще більше. Ми не можемо обійтися класичною моделлю \'один терапевт — один пацієнт\'. Групова кетамін-асистована терапія — це наш спосіб масштабувати допомогу без втрати якості".
Суть підходу полягає в поєднанні медичного лікування із підтримкою в групі — ветерани проходять програму в амбулаторно чи в стаціонарі, яка включає сесії з кетаміном у безпечному терапевтичному середовищі, індивідуальні консультації, групові заняття та інтеграційну. Такий формат дозволяє не лише глибоко пропрацювати травматичний досвід, а й знайти розуміння серед побратимів — людей з подібним досвідом війни та посттравматичного життя.
Програма побудована на клінічних протоколах, розроблених міжнародною командою експертів, з дотриманням усіх вимог до медичної безпеки, етики, оцінки ефективності та тривалого супроводу. Унікальність формату — у його масштабованості: одна пара терапевтів може супроводжувати одразу групу з восьми пацієнтів, що робить програму більш доступною в умовах кадрового дефіциту.
Саме тому планується масштабування цієї моделі: продовження навчання терапевтів і розширення партнерства з державними і комерційними лікарняними закладами, донорськими організаціями.
Коли традиційні підходи вичерпують себе, суспільство потребує сміливості — не тільки воювати, а й лікувати по-новому. А шлях до зрілої системи психічного здоров’я — це баланс між обережністю і відкритістю, між доказами й емпатією.
Станіслав ще не зробив остаточного вибору. Але він більше не в тому місці, де був. Тепер він принаймні знає: вихід існує. І можливо, він починається не з боротьби — а з дозволу собі спробувати інакше.
Україна стоїть на порозі змін у сфері психічного здоров’я. Досвід війни навчив нас цінувати не лише життя, а й здатність жити — із сенсом, гідністю, внутрішнім спокоєм. Але щоб зробити цей крок, потрібно більше, ніж технології. Потрібна довіра.
Довіра до науки. До тих, хто впроваджує зміни. І, зрештою, — довіра одне до одного. Бо лікування колективної травми — це завжди спільна справа.