— Рік на цьому клятому Донбасі має рахуватися за три. Ти Льошу тепер не впізнаєш, бо «ровний тіп». Подорослішав. Я ж тепер старий дід, — каже насмішкувато Сергій, розминаючи травмовані коліна. Суглоби болять від постійних надмірних навантажень. — Війна забрала в мене здоров’я, тепер ось постійний тиск. Він вказує рукою на тонометр.
Фраза про «ровного тіпа» видає в ньому простого хлопчину з Сум, який вчився на педагогічному, часто змінював роботу та мріяв про подорожі за кордон. Поїздка додому торік підтвердила побоювання — здоров’я за ці три роки вже не те. Його літня відпустка була зіпсована несподіваною алергією на бджіл. Як «справжній брутальний» чоловік Сергій мало вірить у силу традиційної медицини. От тільки в цьому випадку філософія «саме пройде» не спрацювала. Через укус бджоли виник набряк Квінке.
— Не розумію... У мого діда була пасіка, і ніколи не мав проблем. А тепер ось з’явилася алергія. Я навіть боявся пацанам сказати, що в реанімації. Не повернувся на фронт через бджолу. Пацики сказали б, що я брешу.
Він лягає перепочити на пару годин, розглядає на мапі червоні шматки захоплених росіянами нових частин фронту… «Останнім часом гонять, як скажені». Потім він голосно вмикає відео в тіктоці й повільно засинає, аж поки телефон не вислизає з його рук.
Тремтіння наших безсонних ночей
Констаха теж інша. Заснути там тепер практично неможливо, але не тільки через задуху солдатських прокурених кімнат і кількість випитого дешевого розчинного кофеїну. Ночі за 12 кілометрів від фронту тепер звучать інакше. Голосні монотонні перегукування в раціях. Час від часу вони змушують затамувати подих, коли хтось необачно засинає та забуває відзвітувати короткі три цифри, які означають порядок. Тоді настирний голос стривожено повторює ім’я позиції. Безкінечно довгі секунди. Заспана відповідь дозволяє видихнути. Кожної хвилини щось вибухає, стріляє та падає з глухим звуком на землю. Трясуться двері. Інстинкт змушує схопитися з ліжка. «Це КАБ десь далеко», — чую заспаний голос Сергія з іншого кутка кімнати. «Від прямого попадання КАБів спасіння немає. Укрийся ковдрою з головою, як у дитинстві, і уяви, що це ППО», — додає він.
«Усе, що не в хату, це все вихід. Пам’ятаєш правило?» — повторює все частіше Льоша, закриваючи погріб, у якому я просиділа останню годину через обстріл. Цей погріб згодом стане приводом для численних жартів. Його й без того спокійна реакція з часом переросла у відверту насмішку зі смертельної небезпеки. Він часто ігнорує бронік і каску, які припадають пилом у хаті, і вірить у фарт. Щоразу гучніше гупання снарядів викликає лише саркастичну посмішку. От тільки на пережиті дні виказують великі синці під очима й пасма сивини, які з’явилася за два роки, що я його не бачила. А ще відсутність зубів. «У всіх зуби полетіли… Вода погана на Донеччині, кажуть. А ще нестача кальцію», — коментує чоловік старшого віку з позивним Дід. «Погана на Донеччині війна», — відповідає його товариш.
Ті самі жарти про смерть
Надій усе менше, з ними зникли й плани. «Найбільше лякає невідомість. Невідомість, коли чекаєш повернення товаришів з бойового завдання. А ще невідомість від того, що буде далі. Ми ніби й на війні, але наш горизонт обмежений знаннями того, що відбувається на нашому відрізку фронту», — коментує 45-річний військовий Павло, теж зенітник.
Жарти про смерть ніби всі ті самі, от тільки вони стали якісь неохочі, ледачі. Смерть стала, як та настирлива колишня, що продовжує писати після розставання, коли любов і пристрасть уже давно минули. Внутрішньо дратує та змушує закочувати очі. «Що буде, якщо туди поїхати? Та ніхуя. На міну наступиш — тільки хуй на дереві залишиться», — втомлена відповідь Сергія.
Попри його браваду, з уст інших військових можна періодично почути й адекватне, за мірками «великої землі», сприйняття цієї дійсності. Страшно. І страшними стали не тільки ночі. В іншій приватній хаті на іншому краю міста сильний свист і гуркіт близького прильоту змусив великого чорного пса перелякано заскавучати й залізти під ліжко. «Наші відстрілялися й уїхали. А тепер ось росіяни шукають, звідки стріляли», — коментує Ігор, командир іншого відділення. Він мобілізувався після звільнення рідного Іванкова Київської області від окупації навесні 2022-го.
Ще один свист, потім приліт. Потім ще декілька. Він трохи примружує очі й намагається знайти джерело звуку. «Я міг би сказати, що все буде добре, заспокоїти вас, але звідки я знаю? Сам боюся. У Костянтинівці тепер страшно. Ви, головне, не робіть так, як Володя. Він під час останнього обстрілу впав під каністри з бензином».
За декілька хвилин приїхав Сергій. «Вибач, що так довго не відповідав… Я читав повідомлення про обстріл і просто був трохи зайнятий», — махнув рукою на дві дірки від осколків біля пасажирського сидіння.
Єдиною константою залишився ритуал для тих, хто вижив, — чарка все ще забороненого тут алкоголю та декілька цигарок на подвір’ї. І так до нового зіткнення, до нового обстрілу.
«Нам так не пощастить»
Виснаження наростає. Війна з кожним проведеним тут днем важить усе більше. Вона стає тяжчою за керовані авіабомби.
«Я хотів би відбити КАБ лобом», — майже мрійливо каже мені товариш Сергія Дмитро з позивним Хохол, поки ми п’ємо каву з великою дозою цукру після повернення з позицій. Свій шлях на цій війні він починав на Херсонщині. Хоча усвідомив її тільки через деякий час. «Зі смертю першого товариша прийшло розуміння того, що це все реально», — коментує Діма. Тепер він складає фотографії загиблих товаришів у ролики в тіктоці, щоб залишилася згадка. Дехто з бійців каже, що й тікток тут веде, щоб «усе це мало хоч якийсь сенс». Щоб залишилася хоч якась пам'ять про події та людей.
За декілька днів мій друг-військовий Євген скаже: «Не переживай. Не припиздує нас КАБом. Нам так не пощастить. Ми в цій війні до кінця».
Його слова вдарять по і без того попалених нервах. «Нам так не пощастить». Це не про те, що все відбудеться швидко. Сподівання на безболісність такої долі ніхто не може гарантувати, бо ніхто точно не скаже, що відчуває людина, яку розриває на молекули. Є речі, які страшніші за просту смерть. Скоріше про кінець цієї війни. А ще — про усвідомлення смерті даремної, великої неоціненної жертви, повільної смерті від власного ПТСР і передчасного старіння, яку колись близькі люди, за яких ти воював, спостерігають з холодною байдужістю.
«Тепер я повертаюся додому і мені кажуть, що я ненормальний. Раніше — синочки, герої… А зараз ми тавровані тим, що пішли до війська. Тим, що поклали своє здоров’я тут. Може, я й є ненормальний?» — поділиться Сергій.
Прірва між ним і цивільним світом зростає в геометричній прогресії. Їм ні про що говорити з цивільними, бо вони все ще «не зрозуміють».
На позиціях
Ці дні під Часовим Яром вріжуться в мою пам'ять, але не запахом бузку. Своїми липкими туманами, багнюкою на одязі, нудоти від цигарок. Але серед усього цього мороку буде й надія, вона кволо жеврітиме на газових балонах бліндажів, вона буде у присмаку ранкової кави з цукром, у декількох веселих жартах про два дні на позиціях, вона матиме синій колір гірлянди — єдиного джерела світла. У хлопців є своя шкала оцінювання, ця «хата», за їхніми словами, тягне на четвірку через свою хиткість.
У цих 30 хвилинах зміни людей на позиції є якась магія, коли Сергій і Льоша збираються разом. Ці короткі проміжки, коли вони можуть побачитися. Тепер вони, як більш досвідчені бійці, розділені на дві зміни. І ось ми ніби повертаємося на позиції весни 2023-го з краєвидом на бахмутські висоти, коли все потопало в зелені, а до неба було так близько.
Тепер тут є й нові герої…
— Не повірите. Ізабар сьогодні був такий спокійний. Навколо падають артилерійські снаряди, а він: «Усе нормально, продовжуємо».
— Усе це через те, що я 22 роки одружений. Я звик не звертати уваги на сторонній шум. Жінка оце кричить щось, скандалить, а я постійно мовчу. Шлюб — ось що готує тебе до війни.
«Я не читаю новин», — каже мені Льоша та вмикає чергове аніме.
— Льошо, там кажуть, що велика битва за Донеччину сягнула своєї кульмінації… Ти відчуваєш історичність моменту?
Він театрально закочує очі та з неприхованим сарказмом відповідає, відточуючи слова:
— Історичність? Скажи мені чесно, ти зовсім їбанулась?
Його телефон два дні не замовкає в рутині численних завдань. Історичність моменту для солдата вимірюється в нескінченних дзвінках телефона. А світ — обмеженим простором бліндажа.
Вибух. За пʼятсот метрів від нас здіймається густа хмара диму, вона лізе високо вгору, поглинаючи собою синь неба й ніби прямуючи прямо до сонця. «Знов не пощастило», — думаю я, пригадуючи коментар Жені. Усього лише три хвилини до КАБа. Тепер десь утворилася вирва. Сполохано злітає ціле поле чорних ворон, які зібралися на сміття й блиск снарядів. У полоні інстинкту вони наближаються до яскравого сяйва металу. Десь удалині видніється кладовище. «Дуже зручно, якщо загинемо — одразу на кладовище», — коментує мені Сергій.
Ті, хто лишився стояти
Льоша ввімкнув музику в машині. «Я іноді хочу ось так ввечері проїхатися по вечірній Костянтинівці. Памʼятаєш, як раніше. Коли ми ще були молоді та юні», — каже він.
Літня російськомовна пісенька лунає на повну гучність у салоні, під прикриттям ночі ми нарізаємо кола вечірніми вулицями міста. Екскурсія цього разу в нас специфічна. «Ось тут вокзал, який розтрощило КАБом, поруч зачепило церкву… Цей район узагалі майже зруйновано», — коментує Льоша та різко розвертається, щоб пропустити військовий пікап.
— Льошо, чи є вам якась заміна тут?
— Нема. Взагалі нам не потрібні ті, хто не хоче тут бути. Ми не можемо довірити їм своє життя. Он скільки потім таких іде в СЗЧ. Хоча я їх не засуджую. У кожного свій поріг терпіння.
Ніби на підтвердження його слів наступного дня опівночі пролунав несподіваний дзвінок. По стривоженому обличчю друга я зрозуміла, що розмова йому не дуже приємна. «Набери мене завтра — ми тобі завжди раді й подумаємо, що з цим можна зробити», — відповів він.
Як потім виявилося, пʼяний голос на тому кінці слухавки належав колишньому побратиму, який втік з війська, але вирішив повернутися. Утім зранку так ніхто й не перетелефонував.
— Ти не думав про СЗЧ?
— Ні, в мене є варіант списатися, але я так ніколи не зроблю. Ми разом прийшли із Сергієм, разом підемо. Я його тут не залишу. Заради нього залишаюся. Так і тримаємося.