Усі знали, що гени мають посідати центральне місце в таємницях як розвитку, так і еволюції. Зебри схожі на зебр, метелики схожі на метеликів, а ми схожі на себе завдяки відповідному набору генів. Проблема полягала в тому, що було незрозуміло, які саме гени мають значення для розвитку тварини.
Довгу мовчанку в ембріології врешті-решт перервало кілька блискучих генетиків, які, працюючи з плодовою мушкою — робочою конячкою генетики останні 80 років — розробили алгоритми пошуку генів, що контролюють розвиток мухи. Завдяки відкриттю цих генів та їхньому вивченню в 1980-х сформувався захопливий і геть інакший погляд на розвиток. Ба більше: стали зрозумілими логіка та порядок, що лежать в основі походження тваринної форми.
Майже відразу після того, як описали перші набори генів плодової мушки, стався справжній вибух, що спричинив нову революцію в еволюційній біології. Понад століття біологи припускали: різні види тварин генетично сконструйовані по-різному. Що більша відмінність між тваринними формами, то менше спільного матиме розвиток цих двох тварин на рівні їхніх генів (якщо взагалі там може бути хоч щось подібне). Один із творців синтетичної теорії еволюції, Ернст Майр, писав, що «пошук гомологічних генів не має жодного сенсу — хіба що у випадку дуже близьких родичів». Але всупереч очікуванням біологів виявилося, що більшість генів, які відповідальні за організацію основних аспектів тіла плодової мушки, мають точні аналоги, що контролюють ті самі процеси в більшості тварин — зокрема й у нас. Разом із цим відкриттям прийшло усвідомлення: розвиток різних частин тіла, як-от очей, кінцівок чи серця, також керувався тими самими генами в різних тварин — попри те що серед тварин ці частини тіла суттєво різняться за будовою і довгий час вважалося, ніби їхня еволюція відбувалася різними шляхами. Міжвидове порівняння генів розвитку стало новою дисципліною на стику ембріології та еволюційної біології — еволюційною біологією розвитку (або, якщо коротко, ево-дево).
Уже перші кроки після революції ево-дево показали, що попри значні відмінності в зовнішньому вигляді та фізіології всі складні тварини — мухи й мухоловки, динозаври й трилобіти, метелики, зебри й люди — мають спільний «набір головних генів», які керують формуванням і моделюванням їхніх тіл та частин тіла. Детальніше про відкриття цього генетичного інструментарію та його дивовижні властивості я розповім у розділі 3. Важливо від початку усвідомити ось який момент: це відкриття зруйнувало наші попередні уявлення про те, як взаємопов’язані між собою тварини й що їх різнить, і дало змогу по-новому поглянути на еволюцію.
Тепер завдяки секвенуванню всієї ДНК видів (їхніх геномів) нам відомо не тільки про те, що мухи та люди мають чималу спільну когорту генів розвитку, а й про те, що в мишей і людей майже ідентичні набори з приблизно 29 тисяч генів, а із шимпанзе ми взагалі майже на 99 % однакові з погляду аналізу ДНК. Мабуть, ці факти та цифри неабияк дошкуляють тим, хто прагне поставити людей вище за тваринний світ замість того, щоб сприймати людство як його розвинену частину. Мені б хотілося, щоб вислів Льюїса Блека, стендап-коміка, який мені одного дня випало почути, став відомим набагато ширшому колу. Він сказав, що навіть не сперечатиметься з противниками еволюції, бо ж «у нас є скам’янілості — ми переможемо». Влучно підмічено, пане Блек, але насправді можна посилатися не лише на скам’янілості.
Дійсно, нові факти та погляди в царині ембріології та ево-дево розбирають на молекули залишки застарілої антиеволюційної риторики щодо доцільності проміжних форм або ймовірності розвитку складних структур. Тепер ми розуміємо, як утворюється складна система, даючи змогу одній клітині перетворитися на цілу тварину. Крім того, завдяки цілком новому набору потужних методів ми можемо побачити, як модифікації розвитку збільшують складність і розширюють різноманітність. Відкриття древнього генетичного інструментарію — неспростовний доказ походження та модифікації тварин, зокрема людей, від більш простого спільного предка. Ево-дево уможливлює відстеження зміни структур упродовж надзвичайно довгих періодів еволюції і пояснює, як риб’ячі плавці в наземних хребетних стали кінцівками, як послідовні етапи інновацій і модифікацій спричинилися до виникнення ротових апаратів, отруйних кігтів, плавальних і годувальних придатків, зябер, крил із простої трубчастої ходильної ноги, і скільки різновидів очей утворилося з базового набору світлочутливих клітин. Величезна кількість нових даних ево-дево дозволяє яскравіше зрозуміти, як утворюються та еволюціонують тваринні форми.