За формування політики підтримки ветеранів/-ок відповідальне профільне міністерство – Міністерство у справах ветеранів. Така політика реалізується на місцевому рівні, а це: і обласні державні (військові) адміністрації (24 області і м. Київ), і районні державні (військові) адміністрації (136 районів), і громади (1469 громад).
Окремо варто згадати і “ветеранські” організації (в лапках, бо визначення в законодавстві немає), які роблять значний внесок як у надання прямих послуг і допомоги ветеранам/-кам і членам їхніх сімей, так і формування ветеранської політики. Точна кількість таких організацій невідома.
Отже, дано: велика кількість стейкхолдерів, які різняться щонайменше за географією, наявністю чи відсутністю підпорядкування, джерелами фінансування для надання підтримки ветеранам/кам.
Чи всі ці стейкхолдери синхронізовані? Давайте подивимось на приклад Стратегії ветеранської політики на період до 2030 року, яку Мінветеранів ухвалило в 2024 році.
Від стратегії до спільного розуміння (не) один крок?
У дослідженні Право на захист про ролі та потреби локальних (про-)ветеранських організацій громадянського суспільства в реалізації ветеранської політики на рівні громади вказано, що представники органів влади на обласному рівні значно краще обізнані зі Стратегію та, відповідно, краще імплементують її у програми підтримки ветеранів, аніж представники органів місцевого самоврядування.
Серед 5 опитаних представників старостатів лише 1 підтвердив, що ознайомлений зі Стратегією поверхнево, а решта чули про Стратегію, але особисто не ознайомлювались з нею.
І, якщо обласна влада засновує свої програми підтримки на Стратегії, то на рівні громади такі програми були в кращому випадку переглянуті, щоб відповідати Стратегії (але далеко не завжди).
Як зазначено в дослідженні Право на захист, такі напрямки діяльності, закріплені в операційному плані до Стратегії, як адміністративні послуги для ветеранів/-ок та членів їхніх сімей, надання матеріальної підтримки, фізична реабілітація виконуються громадами лише задовільно, а забезпечення інших напрямків, наприклад, сприяння працевлаштуванню або розвитку власної справи, фактично покладається на “ветеранські” організації.
При цьому з певними виключеннями громади фінансують заходи з підтримки ветеранів/-ок та членів їхніх сімей з місцевого, а не державного бюджету.
Громадські організації як точка опори
Серед “ветеранських” організацій, які брали участь у дослідженні Право на захист, інформаційно-консультаційну підтримку ветеранам/-кам та їхнім сім’ям надають майже всі опитані (96%), 83% організацій залучають ветеранів/-ок до громадських активностей, 73% проводять заходи з вшанування пам’яті. Також поширеними є психологічна (71%) й юридична (67%) підтримка. Меншою мірою ОГС займаються працевлаштуванням (25%), матеріальною підтримкою родин (21%), медичним забезпеченням (12%) та перевезеннями (12%).
І ось саме локальні громадські організації респонденти вважають найбільш ефективними надавачами ветеранських послуг.
Перед тим як зробити висновок, з дослідження Право на захист видно, що, попри певні недоліки або очікування на покращення, громадські організації досить тісно взаємодіють з владою на рівні громади та між собою, а далі цей зв'язок стає все менш тісним. На обласному рівні: лише 21% організацій мають регулярну комунікацію із органами влади обласного рівня, і лише 14% – з центральними органами влади.
Спільне місце зустрічі
Підсумовуючи, рівняння зараз виглядає наступним чином: держава в особі Мінветеранів, яке формує політику шляхом зокрема написання Стратегії; органи місцевого самоврядування, яким бракує фінансування й подекуди спроможності і які долучаються до виконання Стратегії “за згодою”; а також громадські організації, чиїм послугам віддають перевагу ветерани/-ки та члени їхніх сімей, які відчувають суттєву нестачу комунікації з владою, починаючи з обласного рівня.
З огляду на таку велику кількість стейкхолдерів важливо запровадити різнорівневу координацію подібну до підходів у сфері гуманітарного реагування: на національному рівні Координаційний штаб з питань реалізації державної ветеранської політики має включати до свого складу не лише ключові міністерства та центральні органи державної влади, а й ОВА та громадські організації; обласні координаційні центри під керівництвом ОВА, у свою чергу, мають співпрацювати з громадами та організаціями громадянського суспільства.
І тоді може вдасться вирішити рівняння, з якого ми почали: важливі стейкхолдери поза державною системою – “ветеранські” організації – є видимими для Мінветеранів та ОВА. Як Мінветеранів, так і ОВА здійснюють координацію на національному та обласному рівнях, відповідно. Операційні проблеми, з якими стикаються громади, вирішуються у відповідній області, а спільні стратегічні – на національному координаційному штабі, до складу якого входять в тому числі громадські організації.