Звертатися по психологічну допомогу стає нормою і серед цивільних, і серед військових. Якщо говорити про ветеранів і їхні родини, то запити до фахівця залежать від того, на якому етапі вони звертаються по підтримку: у гострий період, коли з моменту демобілізації минуло кілька тижнів, чи після понад року.
Психологиня Іванна Ковальчук каже, що на першому етапі після служби ветерана можуть супроводжувати порушення сну, апетиту, підвищена агресивність, настороженість і нерозуміння, що з ним відбувається.
Усі ці відчуття є нормою.
Демобілізація з будь-яких причин відчувається військовим як втрата. І цю втрату доводиться проживати, пояснює Ковальчук:
«Якщо військовий чи військова мали ампутацію, то вони проходять ще через період горювання за втраченою кінцівкою. Коли ми говоримо про демобілізацію (не важливо, з якої причини), завжди будемо стикатися з горюванням. Є стандартні його стадії: шок, гнів, торг, депресія і прийняття. Але вони не лінійні, їх можна пропускати або повертатися до них. Горювання — необхідний процес, щоб переналаштуватися на зміни в житті. А демобілізація — це дуже значні зміни».
Психологиня зазначає, що на початковому етапі також частими є запити, пов’язані зі стосунками з близькими й іншими цивільними, з якими ветеран чи ветеранка часто спілкується:
«Це стосунки, наприклад, з представниками ЦНАПу, лікарі, які не завжди демонструють прийнятну поведінку. Часто ветерани звертаються із запитом: «Як мені стишувати агресію, яка в мене виникає? Як комунікувати з такими людьми?». Гнів — фізіологічна реакція. Злість як емоція в умовах бойових дій — те, що допомагає солдату виживати. Військовий звикає до цього. Коли повертається до цивільного життя, механізми, які працювали раніше, будуть зберігатися. Щоб людина переключилася, потрібен час. Також гнів — важливий елемент процесу горювання, сепарації (відділення) себе від того, ким ти був раніше».
На більш пізніх етапах після закінчення служби у ветеранів можуть з’являтися потреби пошуку нової діяльності, нових сенсів, прийняття відповідальності. Оскільки доводиться наново вчитися ухвалювати самостійні рішення, це може виснажувати.
Також поширене деструктивне почуття провини серед військових, особливо якщо людина отримала поранення, але її побратими чи посестри за тих самих обставин загинули.
По професійну допомогу звертаються і з розладами адаптації, посттравматичними, тривожними розладами тощо. Це залежить від індивідуальних факторів, пояснює Ковальчук.
Роль родини в реінтеграції ветеранів до цивільного життя
Родина, якщо вона є, — найближчий і перший соціум ветерана після закінчення служби. І вона може як сприяти позитивній динаміці в адаптації, так і зашкодити.
Наприклад, бувають випадки, коли травматичною для ветерана чи ветеранки є не стільки сама подія, яка з нею сталася, скільки те, як оточення на подію реагує.
«Рідні можуть не розуміти, що в дечому ветеран інша людина. Війна в цілому змінила кожного з нас. Ці зміни відбувалися поступово, але через відстань можуть виглядати різкими. Нерозуміння того, що партнер чи партнерка, коли повернеться, потребуватиме більшої підтримки замість того, щоб одразу прийняти на себе всі обов’язки з довоєнного життя — те, що може відіграти важливу роль. Якщо родина готова підтримувати і розуміє процеси, які можуть відбуватися, то і сам ветеран буде відчувати, що з ним усе в порядку. І це закономірні зміни внаслідок війни. А якщо маємо ситуацію, де дуже багато жалості або, навпаки, нерозуміння і вимог, то це буде ще більше вибивати з колії», — пояснює Іванна Ковальчук.
Як (і чи треба) говорити з ветераном про війну?
Говорити про війну і бойові дії з ветераном чи ветеранкою в родині нормально і не табу, оскільки війна – велика і важлива частина життя військового.
Але є нюанси. Іванна Ковальчук розповідає, що на заняттях групової підтримки родин ветеранів вчать: якщо близька людина, яка повернулася з війни, хоче поділитися з родиною деталями, то варто надати простір висловитися. Та важливо відчувати, що ви самі готові до цього. Якщо такої готовності немає – краще прямо сказати про це:
«Якщо протягом розповіді вам стане гірше і, наприклад, ви заплачете, то у свідомості ветерана це може виглядати так, що він чи вона своїми діями, розповіддю зробив близькій людині боляче. З цієї причини людина може закритися і не захоче більше про це говорити ні з ким, щоб не відчувати провину за завдану шкоду. Тому це важливий момент — розуміти, чи можу я цю розповідь витримати».
Бувають випадки, коли ветерани не говорять про війну. Це теж норма й не означає, що буде створювати прірву в родині чи зменшувати довіру. Це може бути формою психологічного захисту, коли людина не готова повертатися у спогадах до травматичної події. Або спробою захистити свою родину від травматичної інформації.
У такому разі ветеран може обговорювати ці теми з побратимами.
Або є випадки, коли ветерани не діляться історіями з фронту з дружинами, але розповідають дорослим дітям.
«Якщо ветеран не хоче/не готовий розділяти з вами ситуації, з якими стикався під час служби, не можна тиснути і змушувати розповідати. Якщо хочете запропонувати підтримку і показати, що готові вислухати, надайте вибір. Ненав'язливо і без тиску скажіть: “Якщо будеш готовий чи готова, я тебе вислухаю. Якщо ні — просто мовчки буду поруч”», — пояснює Ковальчук.
Як починати ділити домашні обов’язки?
За умови, що до військової служби чоловік чи жінка в родині мали певний обсяг побутових справ, після повернення з війни родина може очікувати, що ці справи природно знову ляжуть на плечі партнера, який більше не на військовій службі.
Можуть проявлятися дві стратегії поведінки в рідних, які дочекалися близької людини з війни, каже психологиня Іванна Ковальчук.
Перша — коли через накопичену втому партнерка чи партнер хоче одразу зняти із себе тягар побутових обов’язків. І тут рекомендують почати з малого:
«У перший час, скоріш за все, ваш партнер не буде готовий до того, щоб повноцінно долучатися до домашніх побутових справ. Коли ми говоримо про повернення ветеранів і взагалі про війну, я в практиці найчастіше кажу фразу: “Як раніше, ніколи вже не буде”. І людей це часто лякає. Але просто буде по-іншому. А як по-іншому — кожна пара повинна домовлятися окремо. Було б добре починати з чогось дрібного. Наприклад, прибрати посуд після того, як усі поїли. А вже після кількох тижнів, коли людина емоційно звикне бути вдома, можна потроху почати порушувати це питання. Знову ж, без тиску, з формулюванням: “Давай обговоримо, як воно буде? Чи міг або могла б ти що-небудь на себе взяти?”».
Існує й інша стратегія — коли велика завантаженість під час очікування партнера з війни давала змогу людині відволікатися від тривоги. А тепер, коли партнер повернувся і сам хоче долучитися до домашніх обов’язків, йому їх не віддають.
Тут потрібно вибудовувати систему підтримки побуту заново через діалог.
«Часто, коли партнер намагається вклинитись у цей побутовий процес, він може стикатися навіть з агресивною реакцією. Мовляв, “ти не зробиш так, як я”. Тому це колосальна робота з обох сторін», — каже Ковальчук.
Як відновлювати сексуальне життя в парі?
Попри довгоочікуване возз'єднання родини, яка була розділена через війну й необхідність військової служби, на початку можуть виникати проблеми з відновленням інтимного життя. Часто через те, що обоє перебувають у стані значного стресу — життя вкотре зазнає змін. І якщо хтось один з пари чи обоє не відчувають сексуального потягу, на який розраховували, — це норма, зазначає Ковальчук.
«Тут може бути помічним повернення до того, як у вас починались стосунки. Щоб інтимне життя налагодилося, важливо заново пізнати партнера або партнерку. Можна почати ходити на побачення, організовувати час для двох, коли ви говорите один про одного, а не про дітей, побут, проблеми на роботі тощо. Це те, що буде розпалювати інтерес до коханої людини», — пояснює психологиня.
Відсутність тиску, примусу, маніпуляцій і образ важлива.
«Часто в партнерок виникають думки: “Зараз піду, куплю красиву білизну, почитаю щось, подивлюсь якісь рухи — і це допоможе”. Але так ви будете підштовхувати партнера до того, що викликає в нього значний стрес. У людини може виникати відчуття, що з ним щось не так. Або думки, наприклад: “він/вона не займається сексом зі мною, значить, з кимось іншим”. Проблема не в ньому, не в ній. А в тому, що нам не пощастило із сусідами і почалася війна. Час — ваш друг. Варто дати час і собі, і партнеру», — зазначає Ковальчук.
Психологиня наголошує, що в таких ситуаціях важливо вміти слухати партнера, вчитися висловлюватися без звинувачень і образ.
Проблеми інтимного життя часто підкреслюють недоліки в комунікації між партнерами, які були до цього. І вирішити ці проблеми без комунікації буде важко.
Піклуватися про себе важливо так само, як піклуватися про ветерана
До процесу повернення ветеранів і ветеранок у цивільне життя рідні можуть почати готуватися на етапі, коли військова служба їхнього близького ще триває.
Перш за все потрібно виробити власну систему самопідтримки. Вона буде працювати і на відстані, поки рідна людина у війську, і після повернення додому й майбутніх змін.
Родині ветерана чи ветеранки буде не зайвим заручитися додатковою підтримкою, наприклад, почати роботу з психологом, який працює у військовій чи ветеранській сфері і зможе відповісти на питання, що турбують.
Також можуть бути групи підтримки для партнерів, батьків, дітей. Зараз існує достатньо таких груп, але їх треба шукати самостійно, бо вони працюють наборами протягом певного часу.
Підтримкою може буде спілкування з людьми, які вже через цей процес пройшли. Також треба шукати заняття, що дозволяє конструктивно проживати накопичені емоції.
Іванна Ковальчук радить звернути увагу на тематичну літературу, наприклад, книжки «Одного разу воїн — воїн назавжди» Чарльза Гоуґа або «Невидимі наслідки війни».
Сім’я може підтримати ветерана, але не вилікувати.
Якщо є тривалі проблеми зі сном, соматичні проблеми, то людина потребуватиме фахової допомоги, яка стосується фізичного здоров’я. І робота з психологом буде дієвою, лише якщо вона добровільна — без примусу і тиску.