На Миколаївщині ми вже максимально цифровізуємо усі послуги, аби мінімізувати контакти ветерана і державної бюрократичної машини. Ще в жовтні 2024 року ми презентували інформаційну платформу для військовослужбовців, ветеранів і членів їх сімей, сімей військовополонених та загиблих бійців. Тут зібрано всі доступні послуги та пропозиції для ветеранів Миколаївщини та членів їх родин - і державні, і ініційовані Обласною адміністрацією, і приватні ініціативи. Перелік досить обʼємний - достатньо ознайомитися з ним і разом з профільним фахівцем громади, в якій проживає ветеран, отримати ту послугу, яка необхідна.
Я займаюся цим напрямом і пишу про це не лише як очільник регіону, а й як звичайна людина. Тому що для мене ветерани - це мої друзі, колеги, знайомі й незнайомі люди, яких я бачу щодня. І держава має бути для них інструментом підтримки, а не черговим випробуванням.
Днями завітав у невеликий барбершоп у Миколаєві, відкритий Дмитром Захарчуком - колишнім бійцем 79- ї бригади. Кошти на власну справу він отримав в межах підтримки ветеранського бізнесу за грантовою програмою. Працює невеликий бізнес Дмитра як годинник - все чітко, якісно, охайно. Скористався послугами і я, принагідно всіх запрошую. Загалом сьогодні на Миколаївщині вже 47 ветеранів відкрили власну справу за програмою державних грантів. Понад 20 мільйонів грантів, створено більше 80 нових робочих місць у різних сферах. Ці цифри поки незначні, але старт успішний і його варто масштабувати у всіх напрямках підтримки ветеранів державою. Адже наші ветерани - це люди з досвідом, відповідальністю і лідерством, які можуть і мають бути активними членами суспільства. В умовах війни вони отримали колосальний досвід ухвалення рішень у невизначеності. А це важлива навичка для роботи у бізнесі, і наші ветерани точно мають право на успіх у цій сфері.
За минулий рік в області працевлаштовано понад 120 ветеранів, ще понад 40 колишніх захисників чи членів їхніх родин отримали гранти на власну справу. Завдяки цьому в області вже працюють ветеранські кав’ярні, барбершопи, майстерні та міні IT компанії - це те, що потрібно розвивати і не економити на цьому. Завдання держави - зробити це системою, з окремими фінансовими інструментами і пріоритетом для ветеранського бізнесу. Наш досвід свідчить, що це не лише реально, а й ефективно.
Водночас ми розуміємо: власний бізнес - справа не для кожної людини. Саме тому ветерани потребують базової допомоги: мають бути субсидії, пільги для тих, хто не може бути активним, але точно потребує допомоги.
Якою вона може бути?
Перше, що варто забезпечити - це точку опори. Для родин полонених, зниклих безвісти, для тих, хто повертається з фронту. У Миколаївській області вже кілька років працює регіональний центр підтримки родин захисників. Щомісяця ми отримуємо до півтори тисячі звернень, переважно щодо полону та зникнення безвісти. Невизначеність, у якій живуть родини таких захисників, - надзвичайно болюча. Такого не побажаєш нікому. Тому до цього болю держава не має додавати ще й хаос і відфутболювання від кабінету до кабінету. Родинам потрібно забезпечити конкретне місце і конкретних людей, які пройдуть цей шлях разом із ними.
Друге - це житло. Для ветерана або родини загиблого це не квадратні метри - це відчуття стабільності. У 2025 році Миколаївщина отримала понад 108 мільйонів гривень компенсацій на житло для захисників і їхніх родин. Десятки сімей нарешті отримали власний дім, але цього, звісно, недостатньо - потрібні постійні та прогнозовані державні програми, а не життя від субвенції до субвенції. Без житла немає нормальної ветеранської реінтеграції - це аксіома.
Третє - це людина, яка веде ветерана через систему. Після фронту не має бути боїв на «паперовому фронті» з ВЛК, довідками, чергами та нескінченними кабінетами. На Миколаївщині працюють фахівці із супроводу ветеранів - 80 людей, які опрацьовують понад 5 тисяч звернень за рік. Це ті люди, які доводять вирішення питань до кінцевого результату. Така мережа вже довела свою ефективність і має стати не унікальним регіональним явищем, а частиною державної системи - з нормальними повноваженнями і достойними зарплатами.
Четверте - реабілітація і безбар’єрність. Кожен відновлений крок, рух, посмішка - це перемога не лише конкретної людини, а й держави. Миколаївщина вже спрямувала понад 70 мільйонів гривень на засоби реабілітації, завдяки чому сотні військових поступово повертають мобільність і самостійність. Паралельно ми розвиваємо безбар’єрні простори, адаптивний спорт та автошколи для людей з інвалідністю, тому що розуміємо - дати протез недостатньо. Люди мають отримати і умови, щоб нормально жити, пересуватися, працювати і бути активною частиною громади.
Ще один, надзвичайно важливий пункт - ветеранські спільноти та впровадження принципу “рівний рівному”. Часто після завершення служби саме побратими стають головною опорою один одному, тому що рівень взаєморозуміння та довіри у них вищі. Це давно працює у світі і має стати частиною державної політики в Україні.
Зрештою, не найскладніше завдання - створити послугу. Складніше залучити ветеранів скористатися нею, бути активними. Об'єднуючись один з одним (за родами військ чи в іншому форматі), ветерани ставатимуть більш активними членами своїх громад.
Фінансування таких програм - це інвестиція у стійкість суспільства. Саме тому такі підходи варто закладати і в загальнонаціональні рішення. Наприклад, у межах майбутньої платформи «Обрій», яку розробляють Мінекономіки та Мінцифри, логічно одразу передбачити окрему екосистему, побудовану за принципом «рівний рівному». Щоб ветеран, який хоче допомагати іншим, міг пройти навчання, отримати підтримку і працювати з побратимами - у реабілітації, працевлаштуванні, бізнесі чи адаптації до цивільного життя. Це дозволить державі не вигадувати нові механізми, а посилити те, що вже й без того працює між людьми.
Усе це має працювати як єдиний маршрут: від повернення з фронту чи полону - до власного дому, роботи, спільноти й відчуття, що держава не зникає після демобілізації, а залишається поруч. Критерій ефективності тут дуже простий - чи отримує захисник після завершення служби реальну точку опори для нормального життя і розвитку.
Ми маємо це реалізувати, тому що справжня сила держави вимірюється не кількістю слів вдячності чи нагород, а тим, як вона демонструє свою відповідальність перед тими, хто її захистив. Щодня - конкретними справами, а не красивими деклараціями.