«Ми називаємо це місце раєм», — кидає мені Тріксіа в один із перших днів перебування в Седії, мадридському притулку для безхатченків. Їй близько 50 років і вона трансжінка з Куби. «А ще тут так добре годують, що я готова була б тут жити вічно», — додає вона.
Тріксіа дає мені поради, як вижити на вулиці. «Найкращий варіант — це лінія 6: вона не зупиняється. Можна спокійно спати хоч цілий день до закриття метро. Потім кидає ще пару жартів, показує свій тікток і театрально скаржиться на поведінку колишнього чоловіка. Я ж пасивно й жадібно вдихаю дим від її тонких цигарок, ловлю флешбеки з передових і думаю про Мадрид.
Можливо, виною тим думкам недосип, який вже став хронічним. В нашому раю добре все, крім сну: в розклад із 23 до 7 вдається вписатись не всім.
Перша ніч на вулиці змушує інакше подивитись на місто, яке колись було «осяяне світлом дискотек, бібліотек і вільних ідей». Воно раптом стає чужим і холодним. Вулиці, колись наповнені світлом ліхтарів і вітрин, запахом свіжого хліба з маса мадре і смаком перших поцілунків біля під'їзду, тепер приховують небезпеку. Дощ більше не виглядає романтичною пригодою: він пронизує до кісток. Між тобою й іншими жителями раптом виростає невидимий бар'єр. У цьому світі ти — спостерігач чужих історій.
Читайте такожТри товариші з Бахмутського напрямку: балада про любов і дружбу під час війни (про неідеальних солдатів)
Причин залишитись на вулиці в людей багато, й не всі пов'язані з залежностями, криміналом або небажанням працювати. Хоча й не без цього. Дорога на вулицю часто є сукупністю різних факторів: складні життєві обставини, затяжні хвороби, психічні розлади, невдалий досвід еміграції, а ще — любов, яка руйнує. Та, якої було занадто мало або забагато. Мало від сім'ї, від друзів, а іноді від цілої країни… Загублені в дорослому житті недолюблені діти.
А ще велика любов без берегів і власних кордонів, у якій тоне власне «я». Співзалежність, яка змушує терпіти знущання й не бачити краю в самопожертві, — поширена проблема тут серед жінок. Результат завжди один: новий рівень самотності. Крах ілюзій і усвідомлення, що ти недостатньо болиш цьому світу. Навіть менше, ніж зазвичай.
“Miedo”, — говорить мені Алекс. Страх.
Ми розмовляємо на сходах у районі Монклоа. Він любить книжки з психології й саморозвитку, тому час від часу робить зауваження через хаотичність моїх запитань і закриту від холоду позу. Йому тридцять років, він із Перу, і близько двох років тому потрапив до Іспанії в пошуках кращого життя. «Я відчував страх», — повторює він, поки вчергове затягується цигаркою з байдужим виразом обличчя.
Не потрібно бути спеціалістом з психології, щоб розгледіти за цієї втомою все, що він пережив за останні місяці. На вулиці Алекс пробув рік, і за цей час йому вдалося вбити в собі разом із почуттям страху й усі інші емоції. Невиконані обіцянки родичів і друзів про прихисток, непорядні роботодавці, які так і не заплатили за виконану роботу, а ще вперте бажання втілити в життя велику іспанську мрію привели його спочатку до аеропорту, а потім і на Гран Віа, головну вулицю Мадрида. Він ще ніколи так не боявся, а ще ніколи так не плакав і не молився, як в аеропорту. Пам'ятає, що просив у Бога послати йому вихід. Мабуть, у відповідь на ці молитви йому зустрічалися люди, які вчили виживати. Він намагався підтримувати гігієну, сушити речі в сушарках, набирати воду в пляшки для імпровізованого душу. Тепер його посттравма проявляється в любові до парфумів, які він почав колекціонувати, і в цьому байдужому вигляді.
В той же час за багато кілометрів від вулиць іспанської столиці молилась його мати Ґледіс. Окрім старшого сина, в неї ще й двоє підлітків. Врешті-решт, її любов змусила подолати цю відстань: вона приїхала до сина, щоб жити на вулиці разом із ним. На її очах завжди сльози, коли вона говорить про своїх дітей, залишених із колишнім чоловіком. Щоразу, коли вона розмовляє зі своїми дітьми, в неї розривається серце, але вона переконує себе, що тут вона заради їхнього кращого майбутнього.
Читайте такожНа нашому фронті все змінилося
Дивлячись на неї, пригадую наші нічні розмови з Феліпе — працівником Седії, документалістом та істориком, який розбирається в політиці й війнах. В одну з моїх безсонних ночей ми говорили про Седію. І що для багатьох іммігрантів закінчити на вулиці, а потім ще й повернутися додому, відчувається як подвійний провал. Сидячи на підлозі, він розповідав про важливість материнської фігури в латиноамериканській культурі.
Ґледіс могла б бути уособленням цієї фігури: в ній так багато тепла й емпатії. Вона приїхала до сина, щоб жити в напівзруйнованій будівлі, де в будь-яку мить може завалитися стеля. Алекс чекав на її обійми, от тільки коли вони знов зустрілися, він не відчув нічого. Ґледіс вдалося забрати сина з вулиці: вона потрапила в Седію першою, але за тиждень хотіла повернутись, бо не могла спокійно спати. Врешті-решт, її соціальна працівниця Ракель знайшла місце й для Алекса.
Седія вперше за весь час дала Ґледіс спокій та надію. На прощання вона витирає мої сльози й говорить: «Не слухай нікого…Ти тут не одна». І обіймає як рідну.
Материнська любов не знає кордонів, і часом люди потрапляють на вулицю саме через неї. В центрі я познайомилася з Кельтум з Алжиру, вчителькою французької мови. Два роки тому її син, надивившись історій про ідеальне життя в Європі в тіктоці і прагнучи довести щось своєму батькові, який не цікавився його життям, покинув усе й поїхав в Іспанію. Згодом він опинився у центрі для неповнолітніх. Тепер заради нього вона вчить іспанську, працює на низькооплачуваній роботі й зі стоїцизмом витримує негаразди кочового життя.
Марта з Венесуели опинилась на вулиці через сварку з сином. Її складну історію приховує завжди щаслива усмішка, веселий сміх і рясні оповідки про рідну Венесуелу. Своїх дітей Марія завжди згадувала з гордістю. Про сварку я дізналась пізніше, під час інтерв’ю в парку. Зі сльозами вона розповіла, що місяцями чекає на його дзвінок, про самотні свята та Новий рік. «За час, що я була в різних притулках, я зустріла ще трьох жінок, які мали схожі історії. Всі вони дочекались. І тільки я... Я все ще сподіваюся, що це трапиться і зі мною», — говорить Марія.
Хтось топить свій біль у марихуані, а я топлю свій біль у хорошій літературі. Нові друзі з Седії скидають мені фото й локації найкрасивіших бібліотек у Мадриді. Знижка для безробітних дозволяє мені двічі на місяць ходити в театр. “La ultima noche con mi hermano” в театрі Марія Ґереро, здається, лікує душу. Я фарбуюся в Sephora, старанно приховуючи сліди недосипу. Ці дві години нормальності дозволяють забути про свої проблеми й відчути причетність до чогось великого. Я брешу новим друзям, мені чомусь здається, що ці походи будуть здаватись їм капризом «мажорки», яка знов запізниться в центр і буде бурмотіти нерозбірливі пояснення. З іронічної посмішки працівників я розумію, що ці пояснення особливої довіри не викликають.
Хоча пояснення тут одне: це мій спосіб сказати мозку, що я в цій ситуації випадково. Поки вишукана публіка розходиться й обговорює важливість прощення, стосунки в сім’ї та блискучу гру головної героїні, в мене перед очима стоїть інший світ. Той, який існував і тоді, коли я жила у квартирі в урядовому кварталі Монклоа і ходила в оперу.
Ми говоримо, що «з Мадрида близько до неба», але і впасти тут так само легко.
Офіціант, який сьогодні ввічливо всміхається на одній із найдорожчих терас, насправді живе в контейнері для одягу за сто євро на місяць. Ідеально попрасована сорочка — результат цілої низки пригод і непростих маніпуляцій: громадська пральня й години очікування, щоб попрасувати її в друзів. Кур’єр, який доставляє їжу, можливо, після напруженого робочого дня повертається до Седії, бо більше не має куди піти. Або молодий кавалер, який вільно володіє двома мовами і ввічливо розповідає про невідкладні справи, насправді мусить повернутись, як Попелюшка, в місце ночівлі до закриття о дев’ятій.
Скоріш за все, ви ніколи не дізнаєтесь про це. Вулиці не люблять чужих, соромляться життя в притулках і не дуже довіряють «системі».
«Як це нічого? В тебе завжди має бути хоч щось на рахунку», — пояснює мені один із жителів Седії, який працює на будівництві. Він довго порпається в гаманці й дістає десять євро. Я не беру в нього грошей, хоч він наполегливо тицяє мені купюру.
На ранок мої друзі організовують мені можливість додатково поспати. Феліпе каже, що дружба в Седії буває бурхливою, але після виходу з центру не триває довго. Хесус, тридцятитрирічний хлопчина з центру, дбайливо накриває мене своєю курткою з головою. Про нього я знаю мало. Знаю, що він був в армії, щоночі дзвонить своїй мамі в Перу і на її день народження відправив тридцять євро, зароблені на ремонті квартири. Після двох годин сну на лавці в парку я прокидаюсь від запаху кави, принесеної моїми друзями. Жартівливі обіцянки не красти в мене мобільник дають відчуття приналежності.
Хесус розповідає, що колись візьме наречену в обмін на дві корови. Він всміхається мені, а я дістаю книжку «Кохання в час холери» Маркеса й намагаюся зануритися в читання. Мій новий спосіб захиститись від бажання когось врятувати.
«Ви обережніше з телефоном, — звертається одна панянка до моєї сусідки по кімнаті, вказуючи на мобільний, що стирчить із сумки, коли ми виходимо з метро. — Тут райончик сак собі».
«Ви не переживайте, somos la gente más chunga de este barrio, ми тут найбільша босота», — відповідаю я. Вона не розуміє, а мої сусідки дружно заливаються сміхом.
Іноді на траві біля Седії ми говоримо про Бога. «Бог дає відчуття надії та спокою. Скажи, ти віриш?» — запитують мене. Я думаю й не знаю, що відповісти. Бо в нас із Богом складні стосунки. Моя мама говорить, що це її молитви й запалена свічка врятували мене там, на Донеччині. Я вимушено всміхаюсь і мовчу про те, що досі не зрозуміла «навіщо».
Читайте також«На одній позиції було поле з квітами. Я хотів би лягти там у траву і тихо заснути...»
Щоразу, коли я заходжу в церкву, горе вихлюпується через край. У своїй гордині я все ще ображена на Бога й не можу знайти до нього шлях. Ображена за війну, за неможливість врятувати тих, кого любила. Мені досі нічого йому сказати. Згадую нічний епізод із сусідкою, яка застала мене в сльозах у кутку. «Не плач. Не треба. Залиш душі померлих на небі. Дай їм спокій», — сказала вона.
Найчастіше це «навіщо» виникає в мене, коли я годинами чекаю на милицях у соціальних службах. Або вдаю, що не помічаю, як у моїх текстах вказують, що я українська журналістка, тоді як у листах від «Репортерів без кордонів» я — іспанський журналіст. Скоріш за все, я тепер є проблемою небесної канцелярії.
Феліпе говорить, що попри всі зусилля у Седії дають лише опору. Опору не тільки у формі психологічної чи грошової допомоги, простору для сліз без порожніх обіцянок, що все буде добре. Розмов у будь-який час дня і ночі, усмішок і періодичних чарівних підсрачників та пошуку виходу там, де його ніби й не видно. Мені наводять приклад книжку Орвелла про життя на вулицях Down and Out in Paris and London. Мені ж частіше спадає на думку трагічний фільм Кена Лоуча «Я, Деніел Блейк» про пастку бюрократичного лімбо.
Все ж врятувати людину може лише вона сама. Іноді зусилля марні, й людина повертається на вулицю. «Знаєш, я чекаю, що відчиняться двері і хтось просто врятує мене з цієї ситуації», — зізнається одна з сусідок увечері. Мабуть, мрія бути врятованою тут поганий союзник. Бо час перебування в Седії недовгий: лише місяць.
«Я не думаю, що зможу вижити на вулиці», — задумливо кажу я своїй подрузі Кароль. Їй двадцять три, і всі наші спільні друзі сходяться на тому, що в неї добре серце. Вона завжди готова сходити в лікарню з нашими сусідками, втрутитись, коли її друзів ображають. А ще невтомно нагадує мені про мої красиві очі, поки ми відпочиваємо на траві в парку біля Лагуни.
«Не переживай! Я буду прати тобі речі. Ти не будеш одна, дорогенька!» — відповідає вона.
В цей момент мені здається, що, хоч я все ще не можу говорити з Богом, він все одно знає, про що я так вперто мовчу.