Ця думка прийшла до мене після нічної атаки на Київ у жовтні 2025 року. Вибухова хвиля пошкодила мій будинок і розбила порцелянову тарілку, яка мала стати лотом благодійного аукціону в межах “Гастросенсів” – проєкту, що об’єднує цивільних жінок, військовослужбовиць і ветеранок за приготуванням автентичних українських страв та щирими розмовами.
Порцелянова тарілка “Горобці та шипшина” художниці Ганки Третяк не була антикваріатом і не мала музейної історії. Це сучасна авторська робота з серії “Птахи та квіти України”. Але після обстрілу вона стала матеріальним свідченням війни. І я зрозуміла, що з її допомогою можу розповісти світу про наші реалії.
Я відразу провела паралель з айдентикою “Гастросенсів”, яку розробила креативна агенція Vandog. Вона від самого початку спиралася на українські архетипи – глину як матеріал творення, дерево життя як символ тяглості, вишивку “білим по білому” як код пам’яті. А центральним образом стала японська техніка кінцуґі, як образ переосмислення досвіду та пошуку нових сенсів.
Коли тарілка розбилася, стало очевидно, що вона ще не виконала своєї місії. Ідея відновити її саме в техніці кінцуґі була логічним продовженням тієї змістовної рамки, в якій існують “Гастросенси”. Так лот став нагадуванням про крихкість нашого сьогодення і водночас продовженням ідеї про те, що навіть після руйнування можливе зцілення і нова цілісність.
Після відновлення ми подали тарілку на попередню оцінку до трьох міжнародних аукціонних домів – Christie’s, Sotheby’s і Bonhams.
Усі вони відмовили.
Christie’s повідомив, що об’єкт “falls below Christie’s sales threshold” – не відповідає мінімальному ціновому порогу. Sotheby’s написав, що лот “is not a good fit for our sales at this time” – в цей час тарілка недоречна для торгів. Bonhams зазначив, що “do not have a market for your property at this time”, тобто наразі для такого лоту немає відповідного ринку.
Усі три відповіді звучать стримано і професійно. Але якщо перекласти їх із мови аукціонного етикету на звичайну, сенс простий: наразі інституції не готові змінювати правила гри. Особливо боляче звучать формулювання “not at this time”. Адже ми та країна, що живе у війні саме at this time і ми не знаємо, чи відкриються для нас нові можливості в майбутньому й якими вони будуть.
Так, раціонально я розумію логіку цих відповідей. Аукціонні доми працюють у межах чітких комерційних критеріїв: ціновий сегмент, ліквідність, сформований попит, історія лоту. Але в той же час це стало початком ширшої дискусії. І символічно, що отримання цих відмов співпало з іншою показовою історією.
Під час зимової Олімпіади-2026 українського скелетоніста Владислава Гераскевича дискваліфікували через “шолом пам’яті” – згадку про загиблих українців. Символіку визнали порушенням регламенту.
Я не ставлю під сумнів існування правил. Але обидві історії – і з тарілкою, і зі шоломом – говорять про одне й те саме. Світові інституції працюють у межах регламентів. Вони вдаються до нейтральності та апелюють до правил. Проблема в тому, що реальність українців вимагає радикальнішого підходу та переосмислення цих регламентів.
Станом на кінець 2025 року через російську агресію в Україні пошкоджено понад 1600–1700 пам’яток культурної спадщини та більш як 2400 об’єктів культурної інфраструктури. Понад три тисячі представників спортивної галузі долучилися до Сил оборони України, більше 600 загинули.
Тож коли Christie’s говорить про “sales threshold”, Bonhams – про відсутність ринку, а Олімпійський комітет – про порушення, українці не можуть бути об'єктивними та бачать за цими формулюваннями небажання брати відповідальність, підтримувати та працювати з пам’яттю, яка нам досі болить.
Факт у тому, що світ звик працювати із завершеними історіями та зручними історіями. З війнами, які стали розділом у підручнику та трагедіями, які можна музейно оформити, вписати в каталог. Наша війна не має цієї дистанції. Вона відбувається зараз і не вписується в зручні категорії.
Саме тому для мене питання не в тому, чи має тарілка ринкову вартість. Питання в іншому: коли пам’ять про війну стає “допустимою”? Хто визначає момент, коли про неї можна говорити на глобальних майданчиках? І головне – чи це не є очікуванням моменту, коли стане зрозуміло, на чий бік історії безпечніше стати?
Тож так, якщо інші можуть у складні часи продати свої реліквії, ми часто навіть не маємо що діставати з шафи. Те, що було нам дорогоцінним, знищене разом із домівками, музеями, храмами. Нам доводиться покоління за поколінням латати, склеювати, збиратися разом, щоб відновлюватися. Ця розбита тарілка мала нагадати про це. Натомість вона зафіксувала інше: українська спадщина народжується під обстрілами, а увесь світ поки що не готовий працювати з цією реальністю.
Ця історія для мене не завершена. Бо якщо міжнародний ринок сьогодні “не має категорії” для українських воєнних артефактів, це не означає, що її не потрібно формувати. Саме цим зараз і займається команда “Гастросенсів” разом із креативною агенцією Vandog. Сьогодні ми працюємо на локальному рівні, але в той самий час шукаємо нові формати та майданчики для того, щоб про Україну говорили гучніше.