Спеціальна програма Берлінале «Класика» не має тематичного напряму, а спрямована передусім на представлення реставрованих версій кінострічок різного часу. Цього року вона охоплює десять фільмів із дев’яти країн. Від авангардної німецької стрічки «Таємниці душі» (1926) Георга Вільгельма Пабста із новою музикою Йонґбома Лі, де звук і світло доповнюють переживання пацієнта психоаналітика, — до індійського університетського телефільму «У якому Енні віддає це тим, хто» (1989) за сценарієм письменниці Арундаті Рой, де вона також знялася як акторка, та оскароносного «Залишаючи Лас-Вегас» (1994) із Ніколасом Кейджем.
У Берліні, місті зі складною історією забороненого і «дегенеративного» мистецтва, показ «Кришталевого палацу» – фільму 1934 року про митця, який вступає у конфлікт із владою, сприймається особливо виразно. Певна річ, ця влада — буржуазна і антикомуністична.
За сюжетом, скульптор Мартин Бруно отримує замовлення на статую Христа. Його оригінальна інтерпретація вразила би навіть сучасних вірян: на відкритті виявляється, що Христос — у протигазі. Не може дихати задушливою атмосферою суспільства. Чиновник від влади вражений і поготів. Сама виставка виглядає як передчуття до вернісажів «дегенеративного мистецтва» — хоча стрічку знято раніше.
Митець опиняється під судом, а його кохана прагне кращої долі і співає пісню про утопійний «кришталевий палац», акомпануючи собі на фортепіано. Кришталевий палац тут звучить як відсилка до «Четвертого сну Віри Павлівни» із програмного твору Чернишевського, добре знаного в радянській культурі 1930-х: у скляних палацах розквітає світле майбутнє. Цей образ також натхненний знаменитим лондонським Кришталевим палацом 1851 року — символом віри у прогрес, який згодом неодноразово руйнувався. У контексті Берлінале цей утопічний мотив читається особливо двозначно.
Фільм зняли у Києві на кіностудії Довженка. Над ним працювала команда, що формувала українське кіно початку 1930-х: режисер Григорій Гричер, сценарист Лео Мур, композитор Борис Лятошинський, оператор Юрій Єкельчик. У головній ролі — Ірина Володько, на той час уже впізнавана кінозірка. Усе це — не ремісниче замовлення, а спроба винайдення стилю.
«Від 1930 року, коли почалися утиски авангарду як формалістичних практик і до 1935-го, в Україні був дуже цікавий період експерименту, я би сказав, експресіоністського, винайдення стилю власного різновиду раннього соцреалізму, — розповідає Іван Козленко. — «Кришталевий палац» змінює конфігурацію уявлень про українську культуру 1930-х. Вона існувала — і не суто як віктимна історія. Це специфічна естетика, на яку не безпосередньо, але таки впливають історичні умови, тиск, примус, голод, репресії і так далі. Такий собі ескапістський проєкт, коли кілька років у павільйоні створюється щось, щоб не контактувати з реальністю».
Одразу після виходу «Кришталевий палац» заборонили. «Але після перемоги нацистів у Німеччині такі фільми на західну тематику знімали з полиць і давали в прокат, — продовжує Козленко. — Тож короткий час його таки показували, а потім знову заборонили, цього разу назавжди — бо в уже винайдену на час 1935—1936 років парадигму соцреалізму він не вписувався».
Копія фільму свого часу опинилася в Емгерст-коледжі (США) — її передав анонімний дарувальник. Імовірно, матеріали зберігаються також в російському Госфільмофонді, але доступ до них наразі неможливий.
Саме під час стипендії у цьому коледжі Іван Козленко ініціював реставрацію — щоб повернути стрічку в український та міжнародний дослідницький контекст. Без якісної відновленої копії це неможливо.
«Хтось надсилає до України дрони, а я роблю те, що вмію найкраще», — каже Лукаш Церанка, співзасновник польської компанії FixaFilm, яка взялася за реставрацію безкоштовно. Раніше вона вже працювала із Довженко-центром, готуючи стрічки Сергія Параджанова для Фестивалю архівного кіно у Болоньї.
«Кришталевий палац» — один із перших вітчизняних звукових фільмів — зберігся в україномовній версії з музикою Бориса Лятошинського. Під час реставрації підготували титри, які спираються на шрифтові розробки 1930-х років.
У програмі, що працює з відреставрованим минулим різних країн, поява українського фільму 1934 року звучить не лише як архівна подія. Це нагадування про те, що історія культури — також поле боротьби й повернення. Із павільйону 1930-х «Кришталевий палац» переноситься у берлінську залу 2026 року. Ті, хто розуміє українську, підсміюються над ледь механічним звучанням реплік з вуст акторів. Усі разом регочуть із жартів і побутових перипетій. Цей фільм цілковито зрозумілий в європейській культурі, навіть через століття.
