Такий підхід повною мірою стосується й підсистеми правосуддя, до якої на конституційному рівні у 2016 році були включені суди, прокуратура та адвокатура. Вимушено констатую, що ця підсистема була створена лише на папері, тобто в тексті Основного Закону (Конституції) держави. В реальному житті, на практиці все залишається так, як було й 30-50 років у тій державі/країні, якої де-юре і де-факто вже немає ні на географічних, ні на політичних мапах Світу. Хоча ця держава ще продовжує існувати у хворобливій уяві патерналістсько-імперського мислення значної частини рашистів і всіх тих, хто дотепер намагається носити шинель «царату і більшовизму».
Складові цієї підсистеми уособлені в кадровому (людському) потенціалі, які намагаються втілювати правову політику (якщо взагалі така існує в нас?) на основі власних світоглядних і моральних принципів, (не)професійності та змісту законодавства, що перманентно постійно-точково шалено змінюється, не спромігшись набути оптимальної стабільності та прогнозованості вчора, тепер і у майбутньому:
Судову гілку державної влади намагаємось спонукати діяти в межах Конституції і чинних законів, не зважаючи на те, що вона перебуває у стані постійно-перманентного критиканства та «реформування» з боку інших гілок державної влади та окремих співгромадян, невдоволених окремими судовими рішеннями. Це все відбувається під "пильним оком" громадських активістів, лідерів громадської професійної думки та ЗМІ. При цьому, "незалежність" судової гілки влади продовжує залежати від державного (недо)фінансування її діяльності, невпинно зростаючого дефіциту суддівських кадрів та відсутності оптимально стабільних процедур їх підготовки та добору. Умови праці багатьох судів першої (земної) інстанції залишаються практично тими самими, якими були 30-50 років тому, не враховуючи наслідків триваючої війни рашистів проти України.
Прокуратуру продовжуємо сприймати в якості "ПершоПетровського Ока Государєва", яке повинно виконувати функцію "сторожового пса-обвинувача" для всіх і для усього.
Адвокатуру (НААУ) перетворили із громадської, самоврядної та професійної правозахисної організації у майже державне квазі-міністерство з незмінним роками її керівництвом! Цьому «міністерству» держава в особі найнятих суспільством чиновників-можновладців і написаних ними законів, начебто, делегувала "право на захист прав і свобод людини" від свавілля держави та неправомірних дій співгромадян. А «правозахисне міністерство» роками живе як йому заманеться, не звітуючись ні перед самою 70-тисячної адвокатською спільнотою, ні перед суспільством, ні перед державою. При цьому, це «міністерство» виправдовує свою безвідповідальну діяльність у вигідно-зручний для нього спосіб: адвокатам і суспільству пояснює, що діє в «межах закону», державі пояснює що є «незалежною» від впливу держави громадською професійною організацією. І все це відбувається під прикриттям «міжнародних корпоративних актів» про самостійність адвокатури як такої.
Диференціація оплати праці (грошової винагороди за виконувану роботу) та пенсійне забезпечення прокурорів, адвокатів і суддів різних рівнів та інстанцій, які становлять, начебто єдину, систему "Правосуддя" не підлягає розумній оцінці на засадах здорового глузду і спроможності економіки країни забезпечувати їх оптимально належне функціонування з погляду суспільних інтересів і потреб.
Слід підкреслити, що природа (як свідчать історичні джерела) адвокатури походить від абсолютної самостійності діяльності цієї інституції у відносинах з державою, її автономного функціонування, підзвітності та підконтрольності об'єднаній адвокатській/правничій спільноті на основі принципів і процедур демократичного самоврядування. Суспільний авторитет адвокатури має ґрунтуватися, в першу чергу, на її реальному захисті прав і свобод конкретної людини (організації, установи, підприємства), що визначається не стільки розміром адвокатського гонорару, скільки професійною і моральною спроможністю адвоката досягати ухвалення оптимально справедливого розв'язання виниклих проблем у суспільно-правових відносинах.
Професійна самоврядна діяльність інституту Адвокатури апріорі не повинна регулюватися законами держави. Законодавчому регулюванню може і повинна піддаватися лише взаємодія адвокатури/адвоката з органами/інститутами держави і місцевого самоврядування.
Але, на жаль, як свідчить зміст публікації у «Європейській правді» щодо перспектив трансформації української адвокатури наша історично зумовлена патерналістська-державна ментальність і психологія здатні сприймати лише законодавче регулювання 70-тисячного "самоврядного" колективу правників, переважна частина яких смиренно-байдуже мовчить, оскільки самостійно не здатні, або не спроможні, або не бажають "навести лад у власній хаті".