До кінця лютого ми маємо вийти з законопроєктом
Ще з початку грудня Президент України активно говорить про підготовку виборчого законодавства. Він передав цю ініціативу парламенту, де запрацювала велика робоча група, поділена на сім тематичних підгруп. Що вже зроблено?
Перед Україною стоїть неймовірна кількість завдань. Підготовка до виборів — це ж не просто прийняти якийсь законодавчий акт. Потрібно побудувати інфраструктуру, провести перемовини з партнерами, знайти ресурси, розбудувати інформаційну систему, яка може захищати наші політичні права від впливів Російської Федерації. На все це потрібні місяці, можливо, навіть роки.
Українські політики тягнулися до виборів: щось організовували в регіонах, розміщували якісь дивні білборди — але практичної роботи не було. Зараз формат офіційної комунікації на платформі парламенту, а не на круглих столах, які ми Громадянською мережею ОПОРА за ці роки провели чи не сотню, — це, напевно, великий прогрес.
Створення на базі парламенту робочої групи для підготовки законодавства про вибори було серед рекомендацій Європейської комісії в листопаді 2025 року. Тобто ми вже навіть виконали одну рекомендацію Єврокомісії, формально створивши якусь платформу.
Варто підкреслити, що вона достатньо інклюзивна — інколи аж занадто, адже будь-який формат вичерпний із погляду ефективності. Коли у кімнаті є сто людей, то обговорювати статтю за статтею досить складно. Разом з тим, коли в процесі є представники влади, опозиції, громадянського суспільства, експерти, — його легітимність зростає.
Під час засідань робочої групи всі зійшлися на думці, що під час правового режиму воєнного стану вибори організовувати не можна. Це політичний консенсус, публічно заявлений під час прямої трансляції на сайті Верховної Ради.
Другий консенсус полягає в тому, що ми не працюємо з темою референдуму. Організація референдуму одночасно з виборами — дуже проблематична і загрозлива. Референдумний процес набагато складніший, ніж вибори, там є дуже багато нюансів.
Оскільки в колективі зі 100–150 учасників говорити предметно складно, робоча група розділилася на сім тематичних підгруп. Одна підгрупа працює з темою військових у політичних процесах, ще одна має розробити безпекові критерії для проведення виборів. Інші опрацьовують теми закордонного виборчого округу, медіа й агітації тощо. Кожна підгрупа має можливість зібратися у вужчому колі експертів і зацікавлених сторін. Наприклад, коли йдеться про медіа, то там мають бути їх представники, а не лише потенційні кандидати чи неурядові організації.
Що буде далі — зараз сказати складно. До кінця лютого ми маємо вийти з законопроєктом, але після засідань підгруп повинен бути ще не один раунд перемовин у загальній групі. Це має бути повноцінний процес обговорення ключових питань, інколи дуже політично складних і сенситивних.
Про референдум зараз менше говорять і Президент, і депутати Верховної Ради, однак ідея провести в один день провести вибори та референдум з обивательського погляду може видаватися слушною — начебто так простіше. Чому ж не варто їх обʼєднувати?
Взагалі об'єднувати різні процеси — погана ідея. Може здаватися, що буде економія бюджетних коштів, але це малоймовірно. Натомість є ризик того, що ми порушимо логіку процесу.
Якщо референдум організований за народною ініціативою, тому що на нього потрібно винести питання, а не документ, не міжнародний договір, — тоді його не може ініціювати Президент. Для цього потрібно зібрати 3 мільйони підписів у двох третинах областей, не менш ніж по 100 тисяч у кожній. Цей процес затягнеться на багато місяців. Потім, коли ЦВК перевірить підписи і підтвердить, що вони поставлені громадянами, а не підроблені, настає інший етап — фактичне оголошення процесу референдуму.
Формують комісії з референдуму, створюють фонди для агітації суб'єкти процесу референдуму. Суб'єктом є народ — не політична партія чи група. Коли формуються комісії, треба забезпечити представництво цих сторін, приміром, хтось – за референдум, а хтось – проти.
Тоді виникає питання: на виборах ми маємо сформувати комісію з представництвом кандидатів, щоб усі довіряли кінцевому результату, а на референдумі — з представників ініціативної групи або групи, яка буде виступати проти цього питання? І що далі — в нас будуть комісії з 30–40 людей, які представляють різних суб'єктів різних процесів? Чи буде вдвічі більше комісій?
Ба більше, виборчий процес не обмежується днем голосування. Він триває весь період кампанії, коли відбувається агітація. У таких умовах медіа буде складно зрозуміти, про який ролик, якого типу агітацію йдеться, розподілити їх чесно між різними суб’єктами. Врешті, гроші, інвестовані в агітацію, мають бути абсолютно підзвітними. Я вже мовчу, що сама логіка референдуму одна, а виборів — зовсім інша. Референдумний процес щодо мирної угоди, коли вона буде готова, має повноцінно бути сфокусованим на ній, а не на всьому підряд.
Останні події в Молдові, коли президентка Майя Санду винесла питання на референдум, який відбувся разом із президентськими виборами, продемонстрували, що референдум не сприяє збільшенню явки. Інколи можна дійти до межі, коли ви проводите процес, інвестуєте кошти, але у вас немає відповідної явки — і тоді референдум не буде визнаний таким, що відбувся. Тобто ви будете організовувати процес, витрачати кошти, проводити агітацію, але після дня голосування в українських реаліях, наприклад, виявиться, що явки у 50% плюс один голос не існує — і цей результат уже не є валідним, він ні на що не впливає.
Референдум у Молдові відбувся настільки по межі відповідності і щодо явки, і щодо результату, що це ставить під питання взагалі логічність таких подій.
Явка на останніх місцевих виборах в Україні теж була низькою, але ж ми маємо керуватися певною логікою. У нас – децентралізація, тому місцеве самоврядування слід обирати окремо від парламенту або від Президента.
Україна дуже правильно зробила, коли остаточно розвела парламентські і місцеві вибори — востаннє вони відбулися разом у 2006 році. Місцеве самоврядування — це горизонтальна влада, а національні вибори — це вертикаль. Для того, що був повноцінний процес із певною логікою і наслідками, з повагою до влади, яку ми обираємо, ці процеси мають бути розведені в часі.
Це, до речі, є й вимогою Виборчого кодексу — не проводити всі вибори в один день. Кожна виборча кампанія має відбуватися окремо. Для референдуму, як на мене, ця логіка теж правильна.
У якихось країнах є практика, коли в один день проводять усі можливі вибори — це дуже дешево і просто. У Сполучених Штатах місцеві вибори намагаються «підганяти» під президентські або під вибори до Конгресу. Вважають, що це добре, бо явка буде більшою. Людина йде голосувати за партію — і голосує по вертикалі на всіх рівнях. Якщо ж проводити окремо місцеві вибори, то з явкою виникають проблеми.
Питання про те, які вибори мають відбутися першими, поки що не обговорювали
Якого розуміння парламентська робоча група досягла щодо послідовності проведення виборів? Чи є чинники, як-от питання явки, які схиляють до поєднання виборчих процесів?
Питання про те, які вибори мають відбутися першими, поки що не обговорювали, але я думаю, що процес доведе нас до цієї теми.
Послідовність виборів повинна бути обґрунтованою, і виглядає так, що вона мала б відповідати порядку пропущених виборів. Першими були пропущені парламентські вибори в жовтні 2023 року, другими — президентські у березні 2024-го, третіми — місцеві у жовтні 2025-го. Тобто, послідовність мала би бути такою ж, але і одні, і другі, і треті вибори можливі лише після закінчення воєнного стану.
Тим часом політична логіка трошки інша. Для когось вона організаційна — президентські вибори легше організувати. Для когось вона лежить у площині політичної стратегії. У 2019 році першими були президентські вибори, а потім у парламент зайшов великий політичний актор — фракція «Слуга народу». Аналіз тієї виборчої кампанії демонструє, що особистий рейтинг Президента привів до влади монобільшість. За політичною логікою, для Президента і політичної групи, яка буде його підтримувати, ця послідовність є позитивним сценарієм.
Однак ми говоримо про війну, і Верховний головнокомандувач — не остання фігура, а перша. Якщо під час війни в умовах великого рівня загроженості ми проводимо транзит президентської влади — це теж велика біда. Парламент функціонує — і добре, але якщо почати процес президентських виборів до закінчення активної фази війни, то президент стане «кривою качкою».
Це поняття є в багатьох політичних культурах, і особливо воно впізнаване в Сполучених Штатах. В останні пів року каденції президента він абсолютно повноважний, але стратегічних рішень уже не приймає. Якщо ця особа — а він ще й керівник виконавчої гілки влади — не буде переобрана, то наступний президент просто поскасовує усі ці накази, і вони не матимуть жодного сенсу.
Починаючи процес президентських виборів під час активної фази війни, Президент має усвідомлювати, що його повноваження політично будуть певним чином обмежені, а це нестиме великі загрози для оборони держави і зовнішньої політики.
Я говорю про це не тому, що вважаю Президента ідеальним, — абсолютно ні. Ми його критикуємо, зокрема, за певне нівелювання ролі парламенту через посилення президентської гілки влади, але тут необхідні пріоритети. Якщо під час війни пріоритетом є оборона, то Президент має бути повноважним.
Президентські вибори в цей період будуть найбільшою метою Російської Федерації і найбільшою загрозою для України в контексті її захисту.
Для того, щоб прийняти рішення про алгоритм дій на повоєнних виборах, потрібно вже зараз оцінити ризики
Очевидно, що незалежно від того, коли Україна почне готуватися до виборчого процесу, Росія всіма способами намагатиметься впливати на нього. На одному з засідань тематичної підгрупи ви сказали, що мають бути запобіжники проти ворожого втручання у вибори. Якими вони мають бути? До яких сценаріїв зриву виборів потрібно готуватися?
Відверто кажучи, я теж не маю повної відповіді на це питання, тому запропонувала проговорити його в робочій групі. Ми будемо готувати пропозиції, щоб це обговорення було предметним.
Є прецедент румунських виборів, коли через незаконне фінансування кандидат, який не мав жодного рейтингу, впізнаваності, політичного бекграунду, зріс до переможця. Спецслужби й організатори виборів в останній момент усвідомили, що відбувається щось, чого зупинити вже не можна. А виборчій комісії Румунії довелося приймати рішення про зупинення виборів, скасування їх результатів та оголошення нового виборчого процесу.
На рівні судової інстанції дії румунської ЦВК були визнані правильними. Однак у них законодавство взагалі не мало порядку дій для агентів і контрагентів щодо втручання третіх сторін у вибори, фінансування певних процесів.
В умовах перших повоєнних виборів потрібно бути готовими до румунського сценарію. Коли виявиться доведене російське втручання, що робити з процесом? Призупиняти його, відтерміновувати, скасовувати, оголошувати нові вибори? Як має діяти ЦВК? Я б дуже не хотіла, щоб ЦВК залишилася в ситуації, коли вона буде змушена сама щось визначати.
Є й прецеденти в українській історії, наприклад, вибори міського голови в Маріуполі у 2015 році. Тоді бюлетені, виготовлені в місцевій типографії, не були доставлені на виборчі дільниці та поширені серед членів виборчих комісій, тому що під час виготовлення інші суб'єкти процесу зайшли в типографію і публічно заявляли про дублікати тиражу бюлетенів, тобто дискредитували процес друку. Фізично зробити щось інше, крім як відтермінувати процес, було неможливо. Парламент прийняв спеціальну постанову про перенесення дня голосування. Весь етап виборчої кампанії визнали, тобто не заперечували її дійсність, а етап, який стосувався виготовлення бюлетенів і дистрибуції, перенесли на кілька тижнів. Таким чином, у Маріуполі місцеві вибори в 2015 році відбулися на кілька тижнів пізніше, ніж на всій іншій території держави. Це не було передбачено законом, а парламенту довелося прийняти ad hoc (спеціальне — ред.) рішення. Якщо ж ідеться про перші повоєнні вибори, то ситуація може стати абсолютно критичною.
Так само ми мали прецедент на парламентських виборах 2012 року, коли половину парламенту обирали за закритими списками, а ще половину — в мажоритарних округах, і в п'яти округах переможці не були оголошені. Там було або фізичне втручання, наприклад, «Беркуту» — кудись возили, виносили виборчу документацію, або процес був настільки непрозорим, із втручанням адміністративної вертикалі, що це призвело до фізичних конфліктів. Так чи інакше ЦВК не було на підставі чого визнавати результати виборів. Тоді ЦВК теж діяла поза законом — у тому сенсі, що не було норми закону, який визначав порядок її дій. Тому ЦВК доводилося діяти на власний розсуд, і вибори в цих округах були повторно оголошені, перенесені і проведені в 2013 році.
Якщо ми усвідомлюємо, що ймовірність втручання буде велика — наприклад, у день виборів відбуваються терористичні атаки по всій території України, явка — 10%, що ми робимо? Визнаємо ці результати, враховуючи тих виборців, які прийшли і яким вдалося взяти участь у голосуванні, чи переносимо день виборів, але саму кампанію визнаємо такою, що відповідала закону?
Для того, щоб прийняти рішення про алгоритм дій на повоєнних виборах, потрібно вже зараз оцінити ризики, вивчити нашу практику і практику найближчих сусідів та виробити протоколи дій, аби ЦВК мала відповіді на питання, що їм робити у разі, якщо ця ситуація стане практично впливати на хід подій, — і визначити зрештою судовий порядок.
Якщо один із суб'єктів буде вважати, що в нього є достатньо доказів імовірного втручання, незаконного фінансування, участі у виборах осіб, які співпрацюють із Російською Федерацією, — що їм робити в цьому випадку? Чи вони можуть впливати на хід виборчого процесу? Я б не хотіла, щоб створили умови, коли, якщо певний кандидат не перемагає, він використовує всі ці важелі впливу й намагається максимально дискредитувати процес, щоб його зірвати, скасувати, відтермінувати.
Все це має бути ретельно продумано, виважено прописано. Якраз для того ми й актуалізуємо ці питання на робочій групі. Має бути певний консенсус, що ми створюємо рамку, але й не шкодимо, не створюємо умов, коли хтось зможе цим маніпулювати, щоб скасувати результати виборів.
У 2025 році Громадянська мережа ОПОРА провела пілотні аудити стану безпеки громад. Дослідження за спеціальною методологією проводили у прифронтових, деокупованих і тилових громадах у різних регіонах. Чи має оцінка безпеки стати базовою передумовою для прийняття рішення про можливість чи неможливість запуску виборчих процесів? Що загалом можна сказати про готовність різних громад до виборів?
Вибори варто поділити на декілька етапів. На першому слід провести оцінку безпеки і відповісти на питання, де ми проводимо вибори. Ця оцінка має відбуватися поза межами виборчого процесу, завчасно, бо є шанс покращити ситуацію і допомогти громадянам скористатися своїм конституційним правом голосу. На нашу думку, це має бути передвиборчий етап і окремий закон, який буде його регламентувати.
Ми пішли в ці пілоти для того, щоб протестувати методологію, критерії, індикатори — чи легко зібрати ці дані, наскільки це дорого, чи можуть це операційно зробити органи місцевого самоврядування, військові адміністрації, яка державна інституція може ці дані акумулювати.
На початку в нас була гіпотеза, що аудит слід проводити на всій території України, але зараз розуміємо, що все-таки ні. Деякі прифронтові або деокуповані громади, як-от Снігурівська Миколаївської області, мали кращі показники, ніж більш тилові громади, бо оцінка залежить від стану інфраструктури. Якщо громада не розташована безпосередньо біля лінії зіткнення, але в ній розміщуються Сили оборони, то, наприклад, медичні послуги там надаються краще і швидше, ніж у якійсь маленькій сільській громаді, де інфраструктура завжди була такою собі.
Деякі відмінності також пов'язані зі спроможністю громади до виборів. Запорізька громада краще організована і за станом укриттів, і за оповіщенням про небезпеку, і за доступом до медичних послуг, ніж маленька тилова громада, де цих послуг не було добре організовано і до початку повномасштабного вторгнення.
Ми звертаємо увагу на безпеку, бо, на нашу думку, терористичні загрози для повоєнних виборів є колосальними. Росія не зникне з простору. Вона буде намагатись використовувати людей, буде зловживати браком освіченості в певних питаннях.
Наш пілотний аудит скоріше допомагає в комунікації з органами правопорядку й державною владою, аби подивитися разом, що буде працювати легко, швидко і якісно. Це також орієнтир, куди треба інвестувати, де варто звернутися до партнерів, щоб вони скерували сюди свої програми раннього відновлення.
Ми дуже вдячні місцевому самоврядуванню за інтерес, бажання співпрацювати, надавати якісну і систематизовану інформацію, а в разі виявлення викликів, які можуть бути виправлені, — готовність інвестувати та просити про це державу і міжнародних донорів.
Потрібен справжній аудит реєстру виборців
Дані Державного реєстру виборців, як повідомляв голова ЦВК, оновлюються регулярно, але вони не повні. Промовистий приклад Бахмута: до повномасштабного вторгнення там було 56 тисяч виборців, а до кінця 2025 року їх стало лише на 1200 менше, хоча місто розбите росіянами, окуповане.
За останніми даними, в Україні було 4,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб. Державний реєстр виборців справді системно оновлює дані, отримуючи їх з інших офіційних реєстрів. Якщо, наприклад, визнано факт смерті людини, то ДРВ отримує цю інформацію і виборець вибуває зі списків. Це природно, але в нас є дуже багато інформації, яка не відповідає реальному стану справ.
У нас, на жаль, є окуповані території. Мені здається, що ближче до виборів буде встановлено факт окупації і відмежування цієї частини реєстру від реальної калькуляції явки, бо там не може бути нічого проведено реально.
Є проблема в тому, що багато громадян живуть десь і про це не повідомляють державу. Держава не знає, де насправді перебуває виборець, і повідомляє ДРВ лише офіційну інформацію, яка не відповідає дійсності.
Те саме стосується і закордонного виборчого округу. На консульському обліку перебуває 350 тисяч громадян. Коли громадяни не реєструються в консульстві в країні прибуття, Україна їх не бачить.
Тому потрібен справжній аудит реєстру або кампанія з активної реєстрації. Щоб ми точно знали, скільки громадян де перебуває, необхідно, щоб виборці вчиняли певні дії.
У прикладі Бахмута, як я розумію, частина з тих, які вибули з реєстру, перереєструвалися в інших громадах або виїхали за кордон і стали на консульський облік. Держава бачить, що в Бахмуті стало на 1200 менше виборців, тому що вони вчинили дії з перереєстрації. Решта ж не вчиняли жодних дій. Це не означає, що вони є в Бахмуті. Частина з них, можливо, перебувають у країнах-партнерах, частина з них може бути в Російській Федерації, а частина залишається в місті. Пропорція цих частин державі теж не відома.
Як актуалізувати дані реєстру? Адже є окуповані території, внаслідок війни люди перемістилися в межах країни, виїхали за кордон.
Щоб реєстр був відповідним, не треба лише нарікати на ЦВК, як я інколи чую. У нас 34 мільйони виборців в Україні, а за кордоном, як повідомив омбудсмен Дмитро Лубінець, — приблизно 11 мільйонів. Цього бути не може, але ЦВК оперує офіційними даними, а всі решта їх офіційно надають.
Ми маємо провести велику інформаційно-мобілізаційну кампанію серед громадян для того, щоб вони хоча би змінили постійну виборчу адресу. Це не процедура тимчасової зміни місця голосування, коли, умовно кажучи, в день президентських виборів ви поїхали у відрядження і змінюєте адресу разово, не на постійній основі.
Якщо ж ви змінили місце перебування і відчуваєте, що залишатиметеся там надовго, бо маєте роботу, можливо, нове житло, десь навчаєтеся чи лікуєтеся, то можете змінити виборчу адресу. Адреса реєстрації буде залишатись тією ж, яка була, а виборча адреса буде визначена нова.
Крім громадян, зробити цього ніхто не має права. ЦВК не може на власний розсуд взяти реєстр ВПО і змінити всім, хто там зареєстрований, виборчу адресу. Під час реєстрації внутрішньо переміщені особи повідомили про себе, де вони перебувають, але вони можуть вже в цих громадах і не перебувати.
Була історія з тим, де перебуває більше громадян України — в Німеччині чи в Польщі, оскільки був період, коли перереєстрація відбувалася не надто активно. Хтось не вичерпав 90 днів безвізу і потреби в цьому не було, хтось їздив із країни до країни, дивився, де більші соціальні виплати або кращі умови. Таким чином, на обліку були громадяни зі статусом тимчасового захисту, але їх у цій державі вже не було.
На мою думку, потрібно йти за логікою активного інформування, мобілізації виборців, створення легких умов для зміни виборчої адреси — наприклад, це може бути «Дія». На відміну від електронного голосування, ми не заперечуємо, щоб зміна виборчої адреси як різновид адміністративної послуги могла відбуватися в «Дії». Це може бути через уже наявний формат електронного кабінету. Вже зараз можна зайти на сайт ЦВК, перевірити свої дані і подати заяву про зміну виборчої адреси.
Цінність цієї процедури ще й у тому, що задовго до виборів ви можете дати можливість держреєстру виборців бути якісно, змістовно оновленим.
Для перших повоєнних виборів електронне голосування — це великий ризик
Чи доцільно розглядати онлайн-голосування у контексті перших повоєнних виборів, якщо 60% українців, за підсумками останнього опитування Київського міжнародного інституту соціології, не довіряють такій формі волевиявлення?
Я думаю, років за 50 ми не зможемо без нього обійтися, але станом на зараз доконаний факт, що жодна країна світу не використовує електронне голосування повноцінно для загальнонаціональних виборів, крім Естонії, яка вже має 20 років досвіду пілотів.
Де-факто це частина електоральної культури цієї країни. Так, вони потужні, але кількісно виборців там небагато. Коли я вперше була на їхніх виборах у 2007 році, тоді якраз ввели електронне голосування вже не на пілотній основі, а повноцінно для всіх. Однак, за кількістю виборців тоді це був масштаб Черкаської області.
Мені очевидно, що для перших повоєнних виборів електронне голосування — це великий ризик. Ми, представники ОПОРИ, експерти, юристи, говоримо скрізь, що має бути зважений підхід. А до перших повоєнних виборів шансів пілотувати нову систему на маленьких виборах не буде. Без повної довіри до держави, без повної гарантії забезпечення таємниці голосування перспектив онлайн-голосування станом на зараз немає.
Ба більше, я не хочу дискредитовувати «Дію», але були голосування у рейтингах, конкурсах, зокрема на Євробаченні, які провалилися. Масштаби навантаження того голосування і потенційного електорального — це космічна різниця. Тому ми маємо посилювати свою кіберспроможність і безпеку, але держава має зробити все, щоб кінцевий результат виборів було забезпечено.
Тому має бути диверсифікована система, як енергетична. Вибори — наче одна атомна електростанція, яка постачає електроенергію всьому населенню. Тоді, звичайно, Росія з нею зробить основну ціль. Може не влупити по електростанції, а знищити розподільчі потужності, і ми сидимо без світла, без води, без тепла. Якщо система диверсифікована, децентралізована, то які б ви спроби дискредитації в окремих точках забезпечення інфраструктури не вчиняли, все одно це не буде давати потрібного результату.
Знову-таки, Давид Арахамія (голова фракції «Слуга народу» — Ред.) сказав, що він як айтішник не розуміє, в чому проблема. Ми вже багато разів обговорювали і з юристами, і з конституціоналістами, що це не питання IT. Це питання довіри, безпеки, таємниці голосування.
Коли ви ідентифікуєте себе в «Дії» і голосуєте, а потім, як в Естонії, можна ще кілька разів переголосувати, це означає, що ваш попередній голос має бути скасований. Тобто ваше ID і результат волевиявлення певний час не розділяються між собою, ваш голос автоматично не потрапляє після волевиявлення в загальну скриньку, окремо від вашого ID. Система не дає можливості повністю забезпечити таємницю.
Якщо подивитися навколо, то країни Європейського Союзу, які це починали, потім відмовлялися, переглядали цю історію. Навіть у Швейцарії, в якій дуже рекламують історію про референдуми і онлайн-голосування, аж три кантони з 300 голосують онлайн, тобто вага помилки зовсім інша.
Для підготовки виборів не може бути менш як шість місяців
Скільки часу потрібно для підготовки до виборів? Чи було б достатньо шести місяців, як було домовлено під час Діалогів Жана Моне?
Я думаю, що ми маємо зробити переоцінку готовності і пролонгувати цей термін.
Це вже відбувалося в світі. Відповідно до Дейтонських угод, на Балканах були встановлені певні терміни для організації виборів, а потім їх пролонгували, адже система ще не була готова до їх організації та проведення.
Це було 30 років тому. Тоді ні штучний інтелект, ні кібервалюта, ні історія про цифрову безпеку не були актуальними. Мені здається, що і шість, і дев'ять, і дванадцять місяців — поки що гіпотези.
Очевидно, що не може бути менш як шість місяців. Навіть провести інформаційно-просвітницьку кампанію, скажімо, щодо активної реєстрації — це ж не день-два. Ми добре знаємо, що для того, щоб якась реклама почала працювати, доходити до аудиторії на тому ж фейсбуці, треба кілька місяців, чимало ресурсів і гарних ідей.
Шість місяців — це політична рамка, визначена парламентарями під час Діалогів Жана Моне у 2023 році, і вона абсолютно раціональна. Але я дуже сподіваюся, що шість місяців — це до початку виборчої кампанії, а не до дня голосування. Тому що в рамці президентських виборів шість місяців підготовки до дня голосування — це всього лиш три місяці до старту кампанії, яка триває 90 днів. Цього точно не достатньо. Ідеально, на нашу думку, — дев’ять і дванадцять місяців.
Ми слухаємо також, що говорять ті, хто потенційно братиме участь у виборах. Я кажу не про кандидатів, а про міжнародні місії спостереження — для підготовки місій їм потрібно вісім місяців. Питання залучення партнерів для організації закордонного голосування також тягне шість-дев’ять місяців.
Тому ми маємо зробити зараз домашню підготовчу роботу, як-от прийняття законопроєкту. Можливо, рано чи пізно буде проведений аудит Державного реєстру, відбудеться мобілізація виборців. Коли це стане нормою, ти будеш завжди знати, що, переїжджаючи з пункту А в пункт Б, з однієї країни в іншу, слід витратити дуже небагато часу, щоб змінити свою виборчу адресу. Тоді ці шість місяців перетворяться на щось реальне й адекватне.
Якщо ж ніхто нічого не буде робити, а в нас від зареєстрованого законопроєкту до прийнятого пройде не менш як місяць, то й шести місяців буде мало, тому що процес розробки, прийняття, й імплементації самої законодавчої рамки займе три-чотири місяці.
Порошенко через санкції не зможе взяти участь у виборах
Ще під час першого засідання робочої групи представники «Європейської солідарності» порушили питання про можливість балотуватися для тих, хто визнаний підсанкційною особою. Чи зможе на повоєнних виборах балотуватися підсанкційний Петро Порошенко?
Припускаю, що всі політики схильні вважати, що саме вони є основною ціллю, проти кого грають всі.
У цьому випадку розроблялась окрема стаття щодо обмеження участі у виборчому процесі, реєстрації осіб, які співпрацювали з окупаційною владою, мають майно чи ведуть бізнес, платять податки в Російській Федерації. Ця стаття ще до того, як ЦВК фіналізувала законопроєкт, була прописана у такій формі. У 2023-2024 роках її обговорювали, ОПОРА не брала в цьому участі.
Вона була прописана так, що Петро Порошенко, на якого наклали санкції в лютому 2025 року, точно не мав би можливості брати участі у виборах. Адже серед тез про зв'язки з Російською Федерацією й окупаційною владою, співпрацю тощо, була згадка про осіб, на яких накладені санкції в Україні.
Ясно, що в нас є прецедент, який не виглядає адекватним з погляду аргументації, тому що суди тривають, аргументація обговорюється. У санкційному пакеті не було зрозуміло навіть, у зв'язку з чим на п'ятого президента були накладені санкції. Але ця норма виглядала як боротьба проти нього конкретно щодо його участі у виборах.
Зараз ця стаття є частиною нового законопроєкту, який колись з'явиться, і виглядає зовсім по-іншому. У ній ідеться не про санкції, а про заяву осіб, які подають документи на реєстрацію як кандидати.
Якщо вони співпрацювали, вчиняли певні дії, наприклад, комунікували з окупаційною владою, може виникнути питання, чи не будуть такі особи визнані колаборантами. Йдеться про те, щоб вони у пакеті документів, серед іншого, подавали відповідну заяву, наприклад, про те, що людина певний час була директором школи в окупації. Ймовірно, що якісь зв'язки будуть визнані, але це не означає, що особі буде відмовлено в реєстрації. Разом з тим, ця особа надає про себе інформацію, потрібну виборцям, які на власний розсуд прийматимуть рішення, чи хочуть вони голосувати за цього кандидата або кандидатку.
На сьогодні ця стаття пропонує, що особи, які будуть кандидувати, мають повідомити про ці факти в Центральну виборчу комісію і таким чином повідомити виборців, щоб ті вчиняли усвідомлений вибір. Якщо в ході кампанії буде виявлено, що вони співпрацювали з окупаційною владою або Російською Федерацією, тоді їм можуть скасувати реєстрацію.
Питання санкцій у цій статті вже немає, але, знову ж таки, поки що законопроєкт не дійшов до розгляду парламенту. Він там знову може бути змінений, адже політики можуть вбачати певні загрози і перспективи в якихось нормах, які пропонуються до голосування. Але Петро Порошенко — не єдиний, і не лише ця стаття йому заважає брати участь у виборах.
Петро Порошенко не зможе взяти участь у виборах, тому що в рамках санкцій йому заборонено все: укладати угоди, підписувати документи, використовувати власні кошти, транспорт, зв'язок тощо. Уявити собі кандидата з такими обмеженнями дуже складно.
Якщо говорити про політичну люстрацію, як не допустити до виборів зрадників та злочинів?
Поки що презентувати щось більше, ніж те, що сказано, немає.
Потрібно думати, в який спосіб безпека виборів буде забезпечена через неучасть осіб, які скоїли державну зраду або порушили міжнародне права. Однак варто звертати увагу на рішення судів, необхідні для того, щоб обмежити право певних осіб на участь у виборах.
Певні особи можуть вчиняти такі дії і за кордоном. Наприклад, якщо умовний “уряд в екзилі” в Росії з Азаровим і компанією захочуть фінансувати когось із кандидатів і так вчиняти вплив на вибори, які наслідки для цього кандидата мають бути? Проти цих осіб є санкції, вироки судів щодо державної зради. Треба продумувати кожен крок щодо невпливу, неучасті колаборантів або Російської Федерації в нашому виборчому процесі, усувати їх із політичної рамки.
Це буде дуже складно робити, якщо, знову-таки, хотітиме балотуватися громадянин, стосовно якого є публічна інформація про його співпрацю, заклики до повалення державного устрою або шкоди суверенітету, але рішення суду щодо нього не буде. Тоді реєстрація буде закінчуватися лише згаданою заявою.
Ми маємо аж 104 виборчі дільниці за кордоном. Це ніщо
Як забезпечити право голосу українців за кордоном?
Зараз головне — вийти на рішення про те, що Україна буде організовувати повноцінне голосування за кордоном. Ми маємо аж 104 виборчі дільниці за кордоном і можливість їх відкрити в приміщеннях консульських і дипломатичних установ. Це ніщо. Молдова має 253 дільниці. А Румунія на 19 мільйонів громадян мала понад 900 дільниць за кордоном на останніх президентських виборах, і в голосуванні там взяло участь 1,6 мільйона громадян з 19 — це великий відсоток.
Слід спочатку визначитися, чи робимо ми повноцінне голосування, чи все ж таки заплющуємо очі та вчиняємо дії проти власних громадян. Я кажу про державу, про політиків, парламент. Зараз триває дуже гаряча дискусія на цю тему і, на жаль, ми часто не дивимося стратегічно на наші демографічні, політичні, геополітичні перспективи. Наші громадяни за кордоном переважно є лояльними до держави України або максимально їй сприяють своїми діями.
Громадяни, які виїхали після 2022 року, в абсолютній більшості зробили це у зв'язку з війною. Це їхнє рішення — не політичне, а фізіологічне: рятувати себе і своїх дітей.
Величезна частина громадян, які перебувають за кордоном, виїхали цілком законно. Із приблизно 8 мільйонів, про які говорять то Офіс омбудсмена, то українське МЗС, то різні організації, держава визнала, що близько 500 тисяч чоловіків або виїхали, або перебувають там незаконно. Тобто ми позбавляємо права голосу абсолютну більшість у зв'язку з діями абсолютної меншості. Якщо зберігається статус кво, тобто 104 дільниці, — це означає перешкоди в реалізації виборчого права громадян за кордоном.
Маємо визнати, що чоловіки, які ухиляються від виконання свого конституційного обов'язку — служити в Силах оборони в період виживання держави — є й на території України. Тож ми ставимо в нерівні умови ухилянтів, які виїхали, і ухилянтів, які не виходять із дому.
Навіть теза про електронне голосування була пов'язана з тим, що потрібно збільшити явку, бо в Україні є чоловіки, які не виходять із квартир.
Ви серйозно використовуєте цей аргумент проти тих, хто виїхав за кордон з окупованих територій і не має куди повертатися? Серед них є чимало людей, які реально допомагають Україні. Також серед них є люди, які не навантажують соціальні служби України: люди з інвалідністю, діти з інвалідністю, через яких їхні родини виїздили абсолютно законно. Є пенсіонери, які перебувають на утриманні приймаючих держав і не створюють додаткового тиску на Україну.
Ми зараз максимально звузимо можливість для наших громадян брати участь у політичному житті, а потім будемо максимально розширювати можливість участі в політичному житті для громадян інших держав, які приїдуть в Україну, шукаючи тут працю після війни, на етапі відновлення. І це будуть не українці.
Українці — багатоетнічна політична нація, в якій є носії різних етнічних ідентичностей, і вони всі — повноцінно громадяни України. Але приїдуть люди, які будуть заміщувати тих українців, які ніколи не повернуться, бо держава їх просто відсіче.
Зміст дискусії на політичному рівні зводиться до того, що ті, хто поїхали, — ті або зрадили, або їм байдуже, або вони не думають про нас. Але не варто узагальнювати, бо й в Україні є люди, які не переймаються майбутнім цієї держави, не готові їй служити, не готові розділяти відповідальність, — і за кордоном є такі українці. Ми не можемо позбавляти прав ту категорію, де абсолютна більшість законно виїхали, де багато планують повертатися.
Що на практичному рівні необхідно, щоб забезпечити можливість обирати для громадян за кордоном?
Ми мусимо проводити перемовини з приймаючими країнами щодо збільшення кількості виборчих дільниць поза межами амбасад.
Ця практика є, вона використовується в Європейському Союзі. Країни ЄС готові нас підтримати, крім Чехії, в якій у законодавстві є пряма заборона [на голосування іноземних громадян поза межами дипустанов — Ред.], але вона стосується не України, а всіх.
Маємо зрозуміти, що все одно цих дільниць не буде аж так багато, щоб на кожних 2,5 тисячі виборців мати окрему. До 5 тисяч людей можуть проголосувати на одній дільниці в закордонному окрузі. Тому нам потрібно правильно калькулювати — не з цифр МЗС, МОМ, ООН, Європейського Союзу, які між собою інколи не обмінюються даними, через що деякі дані дублюються, а звернутися до власних виборців і сказати: «Якщо ви хочете брати участь у політичному житті вашої держави, будь ласка, змініть виборчу адресу на місце вашого перебування. Повідомте про це бажання. Це активна реєстрація».
Тоді Центральна виборча комісія, держава в цілому, парламент, калькулюючи видатки, закладуть необхідні ресурси на збільшення кількості дільниць. А ті, хто не зробив цього, не зможуть проголосувати, тому що іншого варіанту не передбачено.
Для закордонного виборчого округу інколи обговорюють ідеї поштового чи електронного голосування. Про електронне — давайте або для всіх, або ні для кого. З поштовим голосуванням є проблема, оскільки в одних країнах воно часто використовується, там це поширена практика, до нього є довіра, а в інших країнах його не використовують.
На мою думку, головне, що можна зробити, — це інформування виборців для активної реєстрації, визначення необхідної кількості дільниць, де виборці хочуть голосувати, відкриття додаткових дільниць і збільшення терміну голосування від одного дня до, наприклад, п'яти чи шести, коли дільниця працюватиме постійно.
Це є навіть у пропозиціях Центральної виборчої комісії, але вони пропонують два дні. Мені не дуже зрозуміло, як два дні розв'яжуть проблему, але це може бути субота й неділя — і вдвічі більше виборців матимуть шанс проголосувати. Умовно кажучи, замість 5 тисяч буде 10.
Я думаю, Україна спроможна, як і Румунія, відкрити від 500 до 900 дільниць. Та навіть Молдова відкриває у два з половиною рази більше дільниць, ніж Україна. Тому ми маємо йти цим шляхом.
Військовослужбовці на виборах мають мати не лише право обирати, а й право бути обраними
Як розглядають питання реалізації виборчих прав військовослужбовців у контексті перших повоєнних виборів?
Військовослужбовці на виборах мають мати не лише право обирати, а й право бути обраними. Ми розглядаємо пропозиції, поправки під оглядом того, чи можливо забезпечити потенційному кандидатові або кандидатці можливість бути зареєстрованими, зібрати гроші, вести передвиборчу кампанію і конкурувати. Насправді це не є надскладна тема — аби було бажання.
Я переконана, що не кожен військовослужбовець зможе зібрати понад 5 мільйонів гривень грошової застави на президентських виборах. Тому кількість охочих кандидувати не буде надвеликою.
На президентських виборах нам потрібно створити умови для балотування. Гарантувати, щоб військовослужбовець отримав п'ять днів відпустки на подання документів до ЦВК як кандидат.
Нам треба гарантувати для військовослужбовців (а, можливо, і для інших категорій громадян) умови прозорого і якісного фандрейзингу — збору коштів на грошову заставу для того, щоб ці кошти додатково не оподатковувалися.
Коли ви ще не кандидат, не є суб'єктом процесу, ви — простий громадянин, який на свою банку в Mono або ПриватБанку збирає з невідомих людей кошти. Держава запитує вас, чи ви волонтер і чи віддаватимете комусь ці кошти. Ви кажете, що будете кандидувати. Тоді в податкової виникає питання: чому ці кошти не оподатковані?
Оподатковувати кошти, які вносять звичайні громадяни на рахунки звичайних громадян, які хочуть бути кандидатом, — не раціонально. Натомість потрібно створити умови, коли можливо проводити певну підготовчу роботу ще до набуття статусу суб'єкта виборчого процесу, з метою накопичення коштів на грошову заставу, яка буде визнаватися і не буде оподатковуватися.
З іншого боку, будь-який керівник військовослужбовця може мати конфлікт із ним і не надати йому у визначені строки відпустку для того, щоб громадянин звернувся з необхідним пакетом документів для реєстрації в ЦВК кандидатом. Щоб усунути цю проблему, треба визначити порядок, приміром, застосовуючи заявний принцип військовослужбовця щодо звернення до керівника про негайну відпустку з визначеною метою. Звичайно, також потрібна можливість апелювати, якщо керівник не надав таку відпустку, бо рамки й строки кожного етапу виборчого процесу пропонуються дуже обмежені.
Далі ж, якщо кандидат буде зареєстрований, він має мати відпустку для повноцінної агітації. Все це потрібно покроково, норму за нормою прописати в законі, щоб пасивне виборче право військовослужбовців стовідсотково було гарантоване.
Це не буде інструментом для уникнення військовими виконання своїх службових обов'язків, бо строки кампанії такі, що цим зловживати довго не можна — йдеться про дні на реєстрацію. Особливо якщо кампанія з 90 днів буде скорочена до 60 — це взагалі дуже короткі терміни.
Як військові зможуть проголосувати в тилу і на лінії бойового зіткнення?
Перш за все, є різні категорії військовослужбовців. І йдеться непро підпорядкування, а про функції, які вони виконують, де вони перебувають, наскільки близько до лінії бойового зіткнення. Очевидно, частина військовослужбовців зможуть голосувати на звичайних виборчих дільницях за місцем реєстрації — або змінити виборчу адресу й прийти на звичайну виборчу дільницю, голосувати поруч із цивільними, або змінити тимчасове місце голосування, якщо вони перебувають у відрядженні. Ті, хто далеко від лінії бойового зіткнення, мають голосувати так само, як і всі. Тоді ми уникаємо адміністративного тиску, організованого голосування — на жаль, такі загрози теж слід враховувати.
Натомість у місцях постійної дислокації можуть бути створені спеціальні виборчі дільниці. Це режимні об'єкти, часто доступ туди ускладнений, але члени комісії мають бути цивільними. Коли керівник організовує і проводить голосування, якось виходить у підсумку, що всі або більшість голосують за одного кандидата. Інколи це голосування відрізняється від результатів у регіоні. Спеціальні закриті виборчі дільниці, які б вони не були, проблемні, тому членами комісії мають бути не працівники цих закритих установ.
Третя категорія — ті, хто перебуває біля лінії бойового зіткнення. Це складна ситуація, тому є ідея мобільних виборчих дільниць — наприклад, спеціальні групи зі звичайних виборчих дільниць будуть із бюлетенями для визначеної кількості виборців і виборчою скринькою відвідувати місця перебування військових поза межами місць постійної дислокації.
Втім, тут потрібна певна градація. Зараз з органами безпеки, Міністерством оборони, Генеральним штабом обговорюють, як визначити різні рівні безпеки. В окоп така мобільна дільниця не приїде. Однак вона може приїхати на певну територію поза межами постійної дислокації військових, де вони перебувають. Для цього треба продумати алгоритм, що зараз і відбувається. Я б не хотіла наперед говорити про те, що ще не визначено.
На що орієнтуватимуться українські виборці, визначаючи, якому кандидату віддати голоси, якщо першими повоєнними виборами відбуватимуться президентські? Колись хотіли нових облич — можливо, на повоєнних хотітимуть бачити військового? Що визначатиме формування суспільного запиту?
Цей запит залежатиме від того, коли відбудуться вибори, стан суспільства буде дуже впливати на це. Сьогодні, рік, чи два роки тому цей образ дещо відрізняється, а на майбутнє спланувати його ще важче. Те, що я можу точно сказати, — прізвище цієї людини нам уже відоме. Бо з нуля впізнаваності ви не можете за короткий термін стати дуже впізнаваним кандидатом із високим рівнем підтримки.
Є, звичайно, такі винятки, як Румунія. Може працювати алгоритм соцмереж, можна дуже швидко накрутити цю історію, але мені здається, що на повоєнних виборах скоріше буде запит на людину, яка зможе забезпечити оборону держави, бо держава не вийде зі стану загроженості. Російська Федерація з її не дуже демократичним суспільством і дуже авторитарною владою, на жаль, ще довго буде поруч. Тож на фахівців у сфері оборони точно буде запит на парламентських виборах. І, ймовірно, вони будуть мати стосунок до топкандидатів на виборах президентських.
Після Першої світової війни у багатьох державах, в яких відбувався перший повоєнний демократичний виборчий процес, суспільство хотіло швидко перегорнути сторінку, забути про війну і відправити в історію владу, яка асоціювалася з дуже болісним етапом виживання.
Якщо на війні буде поставлена остаточна крапка і в якійсь формі Російська Федерація зазнає поразки, як це було після Другої світової війни, скоріше, більш реалістичним є другий сценарій — іти шляхом миру, шукати нову владу, нові обличчя, цивільних реформаторів, бюрократів, які зможуть покращити стан справ у державі.
Якщо ж крапка не буде поставлена, буде запит на людину, яка має специфічні знання і може виконувати функції в сфері оборони та безпеки, тому що війна в головах не закінчиться. Оборона і безпека для країни будуть так само важливими, як і на етапі гарячої фази війни. І лідер держави, який є Головнокомандувачем Збройних Сил України, повинен мати певні задатки для виконання цих функцій, навіть якщо буде цивільною особою.