Довге перебування на позиції – це не про героїзм, а про проблеми із організацією
Дуже цікаво з вами поспілкуватися, особливо з огляду на те, що до повномасштабного вторгнення ви не були професійним військовим, а працювали актором у театрі та кіно. А потім опинилися в піхоті – і саме піхота часто лякає цивільних. Ті, хто військовозобов’язаний, зазвичай відразу кажуть: «Тільки не в піхоту!», ніби це рівнозначно смерті. Я впевнена, що як колишній командир піхотного взводу, ви можете розвінчати цей міф.
Формулювання «опинився в піхоті» не зовсім точне: це був мій свідомий вибір. Коли я ухвалював рішення йти на службу, для мене це було питанням самовизначення. Я завжди позиціонував себе як чоловіка і відчував: якщо не зроблю цього – перестану бути собою.
Це було основою мого вибору, хоча рішення було складним. Я шукав сенс: добре, я йду туди, але що ще можна отримати, крім небезпеки? Я зрозумів, що, пройшовши війну, отримаю досвід, який допоможе мені в соціальному та творчому житті. Якщо я планую в майбутньому робити кіно та працювати в театрі, то в країні, яка пережила війну, цю тему не оминути. А щоб мати право про неї висловлюватися, мені здавалося правильним здобути власний досвід і таким чином заслужити це право.
А чи виникає у вас злість на колег-акторів, які не на фронті?
Безумовно, почуття несправедливості є. Коли ти на фронті, а друзі й знайомі ведуть «нормальне» життя, це зачіпає. Але все залежить від контексту. Наприклад, Рудинський не був у окопі, але просуває Україну на міжнародній арені – це теж важливий внесок, і це дозволяє внутрішньо пробачити його відсутність поруч. Життя несправедливе – і це прийняття допомагає рухатися далі, зберігаючи концентрацію на тому, що ти можеш змінити.
Хочеться почути все ж від вас: чи є у вас ця асоціація, що «піхота дорівнює смерть»?
Це радше упередження, яке виникає через нерозуміння процесів. Я можу говорити лише про свій підрозділ, бо пройшов цей шлях особисто. Багато людей досі думають, що піхотинець безвилазно сидить на позиції місяцями чи роками.Так, у сучасній війні час перебування на позиціях збільшився, бо найнебезпечніше саме зайти й вийти. Логічно намагатися зменшити кількість таких переміщень, щоб не наражати людей на ризик. Бійці це розуміють і погоджуються.
Але перебування на позиції не може бути безмежним. Це не може тривати пів року – так не передбачено самою логікою війни. Людина виснажується й поступово втрачає боєздатність.
Чим довше військовий безперервно перебуває на позиції, тим менше це про героїзм і більше – про проблеми з організацією. Бо ротаційна система існує: боєць заходить на позицію на певний час, несе службу, потім повертається в район зосередження, відновлюється: має змогу помитися, відпочити, поспілкуватися з побратимами.
Іноді в тилових умовах на Донбасі військові мають навіть більше побутового комфорту, ніж цивільні в Києві – не на позиціях, звісно, а саме в місцях відновлення. І це нормально, бо ротації потрібні для того, щоб люди залишалися ефективними й могли якісно виконувати бойові завдання.
Зараз перебування на позиції може тривати місяць: піхотинці йдуть по 10-25 км із боєкомплектом і водою
А скільки найдовше ви перебували на позиції? Або ваш взвод?
Коли я служив піхотинцем, у нас були доволі «лайтові» ротації порівняно з тим, як це відбувається зараз. Зазвичай три-чотири дні. Нас завозила техніка, ми десантувалися. Іноді обстріли траплялися вже на під’їзді, але ти розумієш, як діяти. До позиції могло бути кілометр-півтора, іноді – до трьох. І так само через три-чотири дні нас змінювали. Бувало, машина запізнювалася на пів години – і ми вже обурювалися, чому нас не їдуть міняти.
Зараз усе інакше. Перебування на позиції може тривати місяць, і цей термін дуже умовний – усе залежить від можливостей для ротації, бо умови значно ускладнилися. Часто піхотинці заходять на позиції пішки – по 10–15, а іноді й 20–25 кілометрів. І це все з водою, боєкомплектом, їжею – з тим, що можеш понести. Зрозуміло, що запасів на весь період із собою не візьмеш, тому далі працює логістика: щось доставляють дронами, щось – наземними роботизованими комплексами.
Під час боїв у Нью-Йорку на Донеччині я певний період працював із дронами та допомагав розбудовувати в роті відділення БПЛА. Ми опанували важкий дрон Heavy Shot – він здатен переносити значну вагу й доставляти вантажі на позиції. Тоді бої були дуже інтенсивні і прямого доступу до хлопців іноді просто не було. Ми з побратимами два тижні фактично без нормального сну розбирали й збирали цей дрон у польових умовах.
У результаті, нам вдалося налагодити логістику. Heavy Shot здійснив близько 80 вильотів за короткий час – і це дуже багато, не кожен борт витримує таке навантаження. На той момент такий дрон був лише на рівні бригади, а в нас він працював у роті. Це історія, якою я справді пишаюся. Нам вдалося локально організувати рішення, яке суттєво допомогло нашим побратимам на позиціях.
Нам часто показують росіян, яких беруть у полон: мовляв, сиділи в окопах без їжі й води, доходили до відчаю. Сподіваюся, у нас до такого не доводять?
Я можу говорити лише за свій підрозділ – у нас такого немає. Хоча логістика – це дуже складний процес. Дронами постійно щось доставляють: воду, їжу, боєкомплект, пальне, інші необхідні речі. За цим стоїть величезна кількість людей: хтось планує, хтось закуповує, хтось комплектує й пакує, хтось доставляє. Усе це працює для того, щоб піхотинець на позиції був забезпечений.
Характер бою змінився: зараз основна задача піхотинця – виживати, а не вести відкритий штурм
Поговорімо про роботу піхотинця. Для цивільних це часто загадка, особливо зараз, коли активну роль відіграють дрони...
Тут усе залежить від багатьох факторів. Якщо говорити про штурмові дії, то за належної підготовки й підтримки інших вогневих засобів іноді штурмувати легше, ніж утримувати позицію. Штурмова група заходить, виконує завдання і виходить. А ті, хто залишаються на закрепі, згодом опиняються під атаками ворога. Тому ситуації бувають різні.
Як це відбувається в інших бригадах – сказати не можу, усе залежить від обстановки, противника та конкретних умов. Зараз, коли кількість дронів значно зросла і контроль території з обох боків дуже щільний, самі заходи на позицію та вихід із неї потребують такого ж рівня планування, як раніше штурмові дії. Навіть перезмінка особового складу вимагає серйозного ресурсу й прикриття.
Розкажіть ще про побут в окопі.
Це справді важко, особливо взимку. Я пам’ятаю Серебрянський ліс: тоді було більше дощів, багато служби просто неба, бо ще не так активно використовували дрони, потрібно було вести спостереження очима. Ти мокнеш, потім заходиш на позицію, намагаєшся перевдягнутися, висушити одяг, поспати. Зараз інше навантаження: люди більшість часу перебувають під землею, без сонячного світла, виходять лише за потреби. Це важко психологічно, а в умовах 20-градусних морозів – ще й фізично.
Я спілкувався з командиром, який зараз на моїй колишній посаді, запитував: як справляються із зимою? Каже: «Грілки, як завжди». Також цікавився в інших підрозділах – цієї зими, за наявною інформацією, не було випадків обмороження рук. Війна триває вже багато років, тому зроблено висновки, підготовка вже краща. Але це все одно дуже складно: більше спорядження, більша вага, довші дистанції.
Мені казали, що часто піхотинці гинуть через самовпевненість або грубі помилки. Наприклад, наступають на міну. Чи погоджуєтесь ви з цим?
Кожен випадок індивідуальний. Важливо розуміти, хто давав інформацію, хто планував маршрути, яка кваліфікація людей поруч. Нас завжди вчили: на будь-якому рівні ти маєш розуміти задачу та обстановку на два рівні вище.
Солдат повинен усвідомлювати, що робить командир взводу, аби орієнтуватися на полі бою не тунельно, а розуміти загальну картину. Іноді накази неможливо виконати. Тому важливо, щоб у солдатів був простір для зворотного зв’язку: можливість впливати на планування, пропонувати зміни та обговорювати завдання.
Ви творча людина. Чи складно вам було зберігати на позиціях холодний розум без жодних емоцій?
Я не можу сказати, що в мене були проблеми в бойових умовах або в складних ситуаціях. Напевно, перший серйозний епізод був напруженим, але багато вирішувала підготовка. Ми готувалися до курсу БКП, потім проходили сам курс і тривалий час займалися злагодженням у підрозділі. У нас був час, простір і можливість активно готуватися. І тому, коли ми поїхали на перші бойові, я почувався впевнено.
Я знав, що можу покластися на побратимів, бо бачив, що вони отримали ті ж знання, багато з них були кращі за мене в окремих сферах, і я продовжую вчитися у них. Ця довіра давала сили.
Коли пізніше ми опинялися в складних ситуаціях, ми просто робили те, що мусили. Я завжди наводжу такий приклад: коли люди у житті зіштовхуються з аваріями, травмами, екстремальними подіями – під час цього вони не рефлексують. Усвідомлення приходить пізніше.
У бойових умовах важливо не замерзнути від страху – і саме знання дають цю можливість. Далі ти дієш згідно з тим, чого тебе навчили. Тому в бойовій ситуації немає жаху чи паніки – є чітке виконання того, що потрібно.
Я завжди наголошував своїм бійцям: вбрані навушники, захисні окуляри – бо ти в закритому просторі і від тебе мало що залежить. Як колись сказав один американський піхотинець: «Який би рівень підготовки у тебе не був, якщо тебе підбили на гелікоптері – це не має значення». Тобто, на війні завжди є елемент долі. Але те, що залежить від твоїх дій – навички, розуміння, знання – допомагає боротися зі страхом.
Як, на вашу думку, росіяни виросли у застосуванні дронів і веденні війни загалом? Чи змінилося, на вашу думку, співвідношення сил? Наприклад, щодо артилерії кажуть, що ми майже зрівнялися із ворогом, і ситуація вже не така складна, як на початку повномасштабного вторгнення. А що з дронами?
Це вже не зовсім мій профіль останнім часом. Я працював із дронами довгий період, але це було раніше. Система дуже швидко прогресує. Я намагаюся відстежувати зміни, однак не можу дати повністю об’єктивну оцінку. Безперечно, ми часто виступаємо ініціаторами нових рішень і засобів, але ворог також активно розвивається.
Нещодавно спілкувався зі своїм давнім побратимом, який нині обіймає керівну посаду у напрямку дронів-перехоплювачів. Він розповів про нові ворожі «крила» з додатковою назвою «ухилянт» – це технічно вдосконалені дрони, які активно маневрують у польоті. Вони мають засоби, що фіксують наближення перехоплювача, і починають ухилятися, значно ускладнюючи ураження. Тобто, ворог швидко адаптується й робить висновки.
Водночас у них помітна певна «кастовість»: вузькопрофільних спеціалістів готують і бережуть, вони довго працюють у своїх напрямках і здебільшого мають хорошу підготовку. Натомість піхоту часто використовують як масовий ресурс – людей багато, і подекуди саме кількість дає результат.
Щодо артилерії, то у ворога зазвичай більша кількість засобів, але менша точність і результативність. З часом починаєш розуміти механіку обстрілів, так звану «виделку», прогнозувати, де будуть прильоти, і ефективніше маневрувати, виходячи з-під удару.
У нас ресурс обмеженіший, тому вища вимога до підготовки та точності. Потрібно налагоджувати всі процеси так, щоб ураження відбувалося вже з другого-третього пострілу. І це забезпечує високу ефективність. Тому ми завжди відрізнялися більшою точністю артилерійської роботи.
Якщо говорити про відчуття піхотинця – суб’єктивно, на початку повномасштабного вторгнення було легше. Хоча б через менші дистанції та інший характер бою. Нас добре готували, і ти відчував свою силу й спроможність безпосередньо впливати на ситуацію: у штурмі чи під час відбиття атак багато залежало від твоїх дій, підготовки, рішучості.
Зараз прямі контакти трапляються рідше – характер бойових дій змінився. Більше просочувань, зачисток, роботи за даними з дронів. Додалося постійне відчуття, що в зоні бойових дій усе становить загрозу. Це вже більше про виживання, ніж про класичний бій, де ключову роль відіграють особисті якості.
Звісно, ми розвиваємо навички боротьби з дронами, з’являються нові засоби, постійно вдосконалюється підготовка. Але на перший план виходить маскування – уміння дістатися до позиції непоміченим. Я завжди наголошував бійцям: якщо є якісне маскування, укриття може й не знадобитися.
Дефіцит піхоти – це головний виклик цієї війни
Я читала, що в нас дефіцит піхоти сягає близько 40%. Ви погоджуєтеся з цим?
Я не можу дати об’єктивної оцінки, бо це не мій рівень компетенції. Але загалом людей у піхоті справді не вистачає. Це найважча робота, і чим довше триває війна, тим більше виснажується суспільство, і відповідно меншає добровольців. Якість людського ресурсу також змінюється: багато тих, хто мав внутрішню готовність і мотивацію долучитися, зробили це раніше. Зараз серед добровольців, як на мене, більше молодих людей, які лише дорослішають до такого рішення.
Чого сьогодні найбільше не вистачає Силам оборони: кількості дронів, їхньої якості, артилерії чи чогось іншого?
Це не мій рівень оцінки. Я не працюю в штабі, не маю повної картини постачання чи планування. Але з того, з чим стикався під час роботи з дронами і що чую від побратимів, які досі працюють у цьому напрямку, є питання швидкості реакції на конкурентне середовище.
У нас багато виробників, серед них – дуже якісні. Але важливо мати ефективний механізм відбору та масштабування саме тих рішень, які реально показують результат. Йдеться про системний збір зворотного зв’язку від підрозділів із доказовою базою ефективності, щоб підтримку отримували ті виробники, чиї вироби демонструють найкращі результати.
Але ж зараз підрозділи частково можуть самостійно закуповувати необхідне, отримуючи відповідне фінансування. Формат державного забезпечення в цій сфері змінився.
Але війна дуже швидко трансформується, дрони постійно модернізуються, і без системної державної підтримки виробників, які оперативно реагують і доводять ефективність своїх рішень, повністю закрити потреби складно. Це комплексні процеси й непрості рішення. І я не претендую на те, щоб давати рецепти, як саме їх потрібно вирішувати.
Нам потрібно протриматися на один день довше, ніж Росія
Давайте на завершення. Ми постійно перебуваємо в інформаційному полі переговорів: домовленості, «плани миру», зустрічі, заяви. Як військові це сприймають? Бо в суспільстві, на жаль, звучать поодинокі думки: «Давайте віддамо Крим», «Давайте віддамо Донбас», «Давайте вже щось зробимо, аби хлопці не гинули й ракети не летіли». Як ви ставитеся до таких наративів?
Мені здається, що люди, які так говорять, ніби забувають про 2014 рік, про Крим і Донбас, про попередні війни, які вела Росія. Це не буде фіналом. Будь-яка поступка території – це не крапка, а новий плацдарм для подальшого просування.
Можливо, це дало б певну паузу, певний час. Але я не впевнений, що ми як держава використали б його ефективніше, ніж Росія. Поки триває війна, наша здатність виснажувати противника, на мою думку, вища, ніж його здатність виснажити нас.
У разі ж паузи їхня спроможність відновлюватися, накопичувати ресурси, переосмислювати тактику може виявитися більшою. Якщо ми не доведемо цю історію до стану, коли Росія втратить спроможність вести проти нас війну, то ризикуємо отримати ще складніший етап у майбутньому – із сильнішим і краще підготовленим ворогом.
Тому до будь-яких розмов про умовний мир треба підходити дуже свідомо. Це не точка, де можна розслабитися й «почати жити найкраще життя». Це точка, з якої доведеться ще швидше й системніше будувати державність, зміцнювати суспільство та обороноздатність.
Чи вірите ви, що ми можемо виграти?
Це суб’єктивна думка, але так, вірю. Я думаю, що українське військо сьогодні стримує навалу, не даючи їй просунутися далі територією України, поки паралельно відбувається виснаження самої Росії: її військової машини та економіки.
Армія бере на себе найважчий удар: стримує, знищує сили противника, зриває його плани. А стратегічно йдеться про те, щоб позбавити Росію можливості вести цю війну. Ця система має зупинитися. Я часто повторюю: нам потрібно протриматися на один день довше, ніж Росія. Поки триває процес її виснаження, у нас є шанс довести цю історію до справедливого завершення.