Художнє документування таких чутливих тем, як СНПК (сексуалізоване насильство, повʼязане з конфліктом) представляється небезпечною ціллю. Не тільки тому, що подібні тематики емоційно вкрай складні, — дуже важко пропливти між Сциллою та Харибдою, зробити виразне портретування проблеми й не рухнути у експлуатацію. Як ви намагалися зберегти цей баланс, коли робили стрічку?
Аліса Коваленко: Якщо говорити відверто, я довго не хотіла робити цей фільм. Радше намагалася оминути цю тему, «прослизнути між крапельками», бо мені було страшно. Я є частиною організації жінок, які пережили сексуальне насильство, і сама зазнала його в полоні на Донбасі у 2014 році. Ця тема постійно виникала в наших розмовах — як інструмент адвокації, як спосіб посилити наш голос. Адже у 2019-му (тоді пройшла перша зустріч постраждалих від СНПК. — Авт.) про це практично не говорили — панувала тотальна мовчанка.
Ми багато обговорювали це з Іриною [Довгань], головною героїнею «Слідів». Вона дуже делікатно, але наполегливо повертала мене до думки, що саме я могла б бути авторкою такого фільму — як режисерка і як частина цієї спільноти, як людина, що сама пережила цей досвід. У мені вже є внутрішні «червоні лінії». Ми багато говоримо про потерпіло-орієнтований підхід і за ці роки роботи з жінками, які пережили насильство, самі пройшли шлях осмислення цього досвіду.
Попри страх і складність рішення, я відчувала внутрішню впевненість у власній делікатності — саме тому, що знаю цей досвід зсередини. Найважливішим для мене було зберегти гідність. Не заливати екран «кровячкою», не шокувати, а знайти крихкий баланс: показати крізь біль — силу. Ми принципово не вживаємо слово «жертви», — говоримо «постраждалі». В англійській є точне слово survivors, але українською його важко повноцінно передати.
Внутрішнім драйвером фільму стала ідея руху — від проживання травми й болю до сили. Саме це допомагало тримати баланс. Не було мети шокувати, хоча природно виникає бажання кричати: «Подивіться, що вони зробили». Проте первинною завжди залишалася цінність гідності — вона й визначала інтонацію та мову фільму.
Ви вже згадали, що теж постраждали від сексуального насильства, й це було до початку повномасштабного вторгнення. І зараз, контактуючи з людьми, які опинилися в схожій ситуації вже після 2022-го року, які ви помічаєте конʼюнктурні відрізності?
Аліса Коваленко: Я побачила передусім зміну масштабу. Зросла жорстокість, і сексуальне насильство стало абсолютно системним явищем. Якщо раніше це можна було сприймати як окремі випадки, то після 2022 року стало очевидно, що зʼявилися відпрацьовані патерни.
Я чіткіше почала бачити ці закономірності. Наприклад, сексуальне насильство майже завжди супроводжується катуваннями. Практично всі, хто пережили сексуальне насильство, проходили і через тортури. Крім того, ми спостерігаємо системне застосування сексуалізованих катувань як до жінок, так і до чоловіків у місцях незаконного утримання.
Якщо у 2014 році росіяни ще намагалися щось приховувати, створювати образ «ввічливих чоловічків», то зараз ці маски остаточно зняті. Це видно з численних свідчень про тортури — як щодо військовополонених, так і щодо цивільних.
Марися, ви є співавторкою фільму. Можете, будь ласка, розповісти, як і чому приєдналися до виробництва? Все ж таки, здається, що ця історія контекстуально є суто приватною рефлексією.
Марися Нікітюк: Так, певною мірою це справді приватна рефлексія. У центрі фільму — фігура Аліси. Вона є медіаторкою цієї розповіді, адже в центрі — жінки, які пережили сексуальне насильство, зокрема учасниці організації SEMA Ukraine. Водночас самої Аліси в кадрі немає — ми, як ви вже казали, розуміли ризик експлуатації теми, тому її присутність залишилася поза прямим документуванням. Для неї це також процес самолікування і трансформації — як і для героїнь. Для мене цей ефект теж був, але на іншому рівні, адже я не є постраждалою.
Ми з Алісою давно дружимо. Коли почалося повномасштабне вторгнення, у багатьох із нас буквально обвалився світ. Поки Європа рефлексувала COVID, для нас точкою зламу стало 24 лютого. У той момент ми шукали підтримки одна в одній і способи бути взаємно корисними. Перед кожною і кожним постало питання: або йти до війська, або допомагати тим, хто постраждав. Я тоді працювала з підлітками, які зазнали впливу війни.
У 2023 році організація SEMA Ukraine отримала субгрант від організації Деніса Муквеге на документування злочинів проти людяності. Аліса почала працювати над цим разом з Іриною Довгань, а приблизно за місяць запропонувала мені долучитися. Це не той проєкт, на який «чекаєш усе життя». Але тоді й зараз я переконана, що було необхідно підтримати і Алісу, і саму тему.
Сексуальне насильство — це один із базових людських страхів, бо це програма знищення гідності та особистості. Йдеться не про секс і навіть не лише про насильство. Після 2022 року росіяни остаточно вийшли з тіні — це стало частиною відкритої практики. Складається враження, що це системний інструмент знищення ідентичності: якщо зруйнувати особистість, зникає й спільнота; якщо знищити гідність, легше зламати спротив. Це не лише воєнний злочин, а й злочин проти людяності — інструмент поневолення й ангіляції. Тому, попри страх, я розуміла, що ця робота необхідна. Спочатку ми думали про гібридний формат із ігровими елементами, але в процесі стало очевидно: ця поранена реальність не терпить «розбавлення». Ігрові прийоми тут були б недоречними.
Якою була ваша роль?
Марися Нікітюк: Я долучилася як співрежисерка підтримки: ми разом працювали над структурою, над драматургією, над цілісністю висловлювання. І навіть якщо мій художній внесок не був найбільшим, я вважаю цей фільм одним із найважливіших у своєму житті.
Марися згадала про те, що працювала з підлітками, які постраждали від війни. Проте цей фільм розповідає про дуже дорослих жінок. Алісо, як ви працювали з тими, хто має великий життєвий досвід? Помітили, щось особливе в їхніх шляхах?
Аліса Коваленко: Це дуже індивідуальний процес. У своїй правозахисній роботі я бачу, що шлях кожної жінки — окремий і неповторний. Навіть ті умовні чотири стадії виходу з травми всі проходять по-різному. Коли ми спілкуємося з психологами, вони часто наголошують, що багато людей — і не лише ті, хто пережив сексуальне насильство чи травми, пов’язані з війною, — надовго залишаються на стадії виживання. Це передостання стадія, коли людина фактично не виходить із травми, а продовжує жити в режимі постійного самозахисту. І це зрозуміло, бо ми існуємо в реальності, де війна триває. Ми не можемо сказати: «Усе закінчилося, тепер ми просто відновлюємося». Відновлення відбувається паралельно з новими травмуючими подіями.
Саме тому такою важливою є спільнота — простір емпатії та солідарності. Це не ситуація, коли ти раз поговорив із людиною, вислухав її й пішов, залишивши сам на сам із болем. Наш фільм народився всередині спільноти, всередині організації. Якби Ірина не підтримувала мене, якби вона дистанціювалася як керівниця, я б не змогла на це наважитися. Без підтримки самих жінок, які пережили насильство, цього фільму теж не було б.
Процес зцілення може бути значно глибшим і якіснішим, коли він відбувається в сестринському колі, поруч з іншими жінками. Фільм фіксує саме цей досвід — відновлення в спільноті. Але водночас у кожної героїні є власний шлях. Хтось проходить його швидше, комусь потрібно більше часу.
Наприклад, для Галини (одна з героїнь фільму. — Авт.) цей шлях був довшим. Але згодом я побачила в ній неймовірний стрибок посттравматичного зростання. Вона стала однією з героїнь книжки про жінок, які пережили сексуальне насильство, їздить із презентаціями, публічно говорить про свій досвід. Вона почала відкриватися, і в ній прокинулася внутрішня сила, яка змогла переважити біль і внутрішній злам.
Спостерігати цей процес — теж частина зцілення. Коли бачиш таку трансформацію, таку арку — від травми до відновлення, — це зцілює і тебе. Це момент, коли перемагають гідність і солідарність.
Війна вже майже чотири роки знаходиться в гарячій стадії, ще довше — у холодній. Ціла вічність. Навіть вічності мають здібність закінчуватися, проте хеппі-ендів у житті не існує. Далеко не факт, що ті катувальники та насильники врешті-решт постануть перед судом та понесуть покарання. Як, на вашу думку, треба буде працювати з постраждалими після того, як війна закінчиться, коли, можливо, на посттравматичному не до кінця справедливому фоні рани можуть розкритися?
Аліса Коваленко: Ні, я думаю, ці процеси вже запущені. Україна в цьому сенсі унікальна: ми не чекаємо завершення війни, щоб почати системну роботу з постраждалими. Уже зараз впроваджуємо потерпіло-орієнтований підхід, зокрема принципи Кодексу Мурат. Ми змінюємо саму оптику — відходимо від сприйняття постраждалих як об’єктивізованих «жертв» і допомагаємо їм ставати лідерками, адвокатками власних прав.
Це процес, який уже неможливо зупинити чи зламати. Я сподіваюся, що після завершення повномасштабної війни він лише посилиться. Фактично ми вже формуємо нові світові практики у роботі з темою сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. І те, що ми робимо це під час війни, робить ці підходи ще сильнішими — після її завершення вони матимуть ще більший вплив.
Для нас уже зараз принципово важлива адвокація справедливості. Ми шукаємо механізми притягнення винних до відповідальності й працюємо над відновленням справедливості, водночас розуміючи, що це дуже, так би мовити, «повільна конячка». Це може зайняти десять років, можливо — двадцять. Але цей шлях уже розпочато, і ми маємо намір довести його до кінця.