Відрізати Україну від Чорного моря — ключовий план Росії
Одна людина із силового блоку розповіла, що у 2026 році росіяни мають намір захопити не лише Донецьку область, а й Харківську, Миколаївську, Запорізьку, Дніпропетровську, і навіть Одесу. Чи бачите ви такий сценарій імовірним? Чи є у росіян ресурси для цього?
Вони не відмовилися від цілей саме на півдні. Про це я говорив ще у 2022-му після їхнього відходу.
Вони вже скептично ставляться до того, чи зможуть захопити Україну саме військовим шляхом.
Дуже багато залежатиме від нас. Якщо в нас нічого немає: люди не хочуть захищати країну, ОПК не працює, коштів нам не дають, а Росія в цей момент робить усе протилежне — мобілізується, піднімає економіку, її партнери допомагають, то це — реальна картина.
Якщо ситуація залишатиметься такою, як зараз, у це складно повірити, але наміри в росіян є. І якщо вони зможуть окупувати Донецьку і Луганську області, я впевнений, одразу буде історія про південь нашої країни: Херсонську, Миколаївську, Одеську області.
Для них це питання панування в Чорному морі та життєздатності їхньої країни. Україна може стати залежною від них, якщо нам повністю відріжуть вихід до Чорного моря. Вони це прекрасно розуміють і ми це прекрасно розуміємо.
Тому, я думаю, прогнози є правдивими. І я не раз казав, що нам потрібно бути дуже обережними, бо Росія намагатиметься відрізати нас від Чорного моря. Чи станеться це у 2026 році — я дуже сумніваюся. Знову ж таки, усе залежить від того, які дії будуть у нас і які — у росіян.
Скажу так: ми досить добре просунулися в системах протиповітряної оборони. Те, що наш «Нептун» полетів, — це дуже важливо. Те ж стосується «Сапсана». Країн, які мають балістичні ракети, можна порахувати на пальцях однієї, максимум, двох рук. Це дуже складна технологія — а наш полетів, і це важливо.
І якщо Європа й далі підтримуватиме нас у такому ж форматі, я сумніваюся, що Росія до кінця 2026 року взагалі зможе захопити Донбас.
А чи вірите ви, що Росія далі не піде в Європу?
Точно ні. Я впевнений, що у 2027-28 роках ситуація залежатиме від того, як розвиватимуться події в Україні. Наше завдання – зробити так, щоб для Росії все розвивалося максимально негативно, використовуючи «Сапсани», роботу з тіньовим флотом, контроль Чорного моря та удари вглиб її території.
Європа зараз не відчуває на собі прямого військового впливу Росії лише тому, що РФ застрягла в Україні. Мені подобається говорити це людям, щоб вони почали мислити критично. Бо зараз у ЗМІ часто подають інформацію так, ніби Росія вже перемогла. Але це не так.
Росія — друга армія світу, країна з першим ядерним потенціалом, найбільшою кількістю танків, артилерійських систем і снарядів, зі значною кількістю людей, готових жертвувати життям просто заради царя-батюшки. Ця країна зберегла більшість військового потенціалу Радянського Союзу, який розраховувався на війну з усіма країнами НАТО.
Але давайте подивимося на реальність: чотири роки країна, яка мала воювати з усім НАТО, б’ється лише у чотирьох областях України, можливо, трохи зайшла у п’яту. І жодної території повністю не захопила. Якщо взяти карту Європи, ці бойові дії практично не помітні у масштабі континенту. І це не через те, що Росія погано воює, а тому, що українська армія показала, як правильно стримувати ворога.
Так, багато питань ще потрібно вирішувати, але ми вже зупинили Росію. І від цього потрібно відштовхуватися. Бо часто люди звертають увагу на окремі втрати: ось ми втратили селище на Донецькому чи Запорізькому напрямку. Так, це територія нашої країни, і ми маємо її захищати, але в цілому ми пам’ятаємо, як проводили контрнаступи і повертали свої землі.
Наприкінці року важливо усвідомлювати: Росія не захопила стратегічні напрямки, не вийшла на оперативні простори і при цьому понесла великі втрати. Від цього залежить життєздатність нашої країни.
Я вважаю, що операції 2022 року зберегли країну в життєздатному стані: здатною розвиватися економічно, військово, політично та дипломатично. Якби ми втратили південь, Росія була б у Європі через Молдову. Молдова вже була б окупована, а Росія загрожувала б іншим країнам.
Тому — ще раз: ми маємо розуміти, що в нас є весь потенціал, щоб повернути війну на свою користь. Це факт. Просто потрібно робити правильні речі. Українці часто забувають, що на початку повномасштабного вторгнення ми мали шанс втратити все. І так само європейці забувають, що українці захищають і їх.
Зараз вони починають нам допомагати лише в моменти, коли ситуація доходить до точки кипіння: після дуже масованих обстрілів, коли ми сидимо без світла, як Одеса, або коли дуже багато жертв. Тоді в них раптом «вмикається»: «О, Боже, війна в Україні».
Якщо Росія досягне цілей в Україні – вона знайде в іншу війну
Намір Росії зрозумілий: вона хоче отримати всю Україну, а не лише її частину, і відновити Російську імперію. Але чи є у росіян ресурсний потенціал? Ми ж теж не сидимо без діла. Скільки нафтопереробних заводів ми знищили, били по флоту. Цього року ми дуже сильно відпрацювали. Відповідно, чи вплинуло це на потужність росіян?
Звичайно, усе, що ми робимо, впливає на їхній потенціал. Але ми маємо розуміти, що стійкість у Росії висока – і вона вища, ніж в України не тому, що «в нас щось не так», а тому, що це більша країна і її ресурси розпорошені на великій території. Росія вже випустила по нам, за останніми даними, близько 10 000 ракет.
Ми випустили набагато менше. Вони зруйнували значну частину нашої енергетичної інфраструктури, ми — менше. Тому ефективність наших «діпстрайків» дронами нижча, ніж ефективність російських ракет: ракета — це ракета, дрон — це дрон. І попри це, ми все одно завдаємо їм серйозних втрат. Особливо по тому, що для них найбільш болюче.
Росію називають «бензоколонкою», і саме в цьому напрямку Служба безпеки України обрала правильну тактику — бити по їхніх енергоресурсах, по нафті. Ми знаємо, що знищено багато нафтопереробних заводів, які забезпечували їх і всередині країни, і на експорт.
Зараз вони вже змушені на окремих напрямках імпортувати готовий дизель або бензин, бо не можуть переробляти самостійно. Якщо раніше їх називали «країною третього світу», то тепер це вже, мабуть, четвертий — тому що додана вартість формується саме на переробці, а ми їм цю переробку знищили. Тому в них економіка падає, це очевидно.
Але при цьому важливо розуміти: країна, яка готувалася до війни на європейському театрі бойових дій, може собі дозволити вести бойові дії навіть у складному економічному стані — на території трьох областей однієї країни. Оце ми маємо усвідомлювати.
Тож, відповідаючи на ваше запитання: так, у них будуть ресурси, щоб постійно вести війну, наприклад, у двох-трьох областях України. При цьому в одній області, як зараз на Донбасі, це можуть бути активні бойові дії, а в інших — утримання плацдармів.
Тому сказати, що вони «видихнуться» для великих війн або масштабних операцій, наприклад, щоб напасти на НАТО, – ні. Ми їх справді дуже сильно виснажили, і вони не зможуть цього робити без паузи та перепідготовки. Але, думаю, зараз для них ключове — це досягти своїх цілей в Україні.
Росія вже не може існувати в стані миру після того, як запустила цей кривавий каток. Саме цим пояснюють придушення опозиції, саме цим утримують владу. Подивіться, скільки у них суб’єктів федерації, які треба контролювати. І якщо хтось заговорить про незалежність чи навіть ширшу автономію — це одразу оголошують «зрадою»: мовляв, «наша країна воює, а ви тут розхитуєте ситуацію». Це для них привід «прибирати» незручних. Це і про вплив на виборчі процеси, і про пояснення, чому люди живуть погано, і про економічні питання. Тобто величезний інструмент для репресій і залякування.
Якщо вони досягнуть своїх цілей тут, вони знайдуть іншу війну. Є країни Балтії. Росія довго без війни існувати не може, бо саме війнами вона утримує владу. Є навіть статистика: років без війни в них дуже мало, а більшість воєн — загарбницькі.
Країни Балтії зараз у великій небезпеці
Давайте про країни Балтії. Ексклюзивно для LB.ua Кирило Буданов коментував, що Росія планувала нападати у 2030 році, але, за даними розвідки, це може статися раніше – у 2027-2028 роках. Чи вони це зроблять тільки у випадку успіхів в Україні?
Це залежатиме від того, які сили та засоби вони матимуть. Те, що вони це планують, – факт. Те, що естонські колеги цього бояться, – факт. Те, що Литва, Латвія й Естонія, попри членство в НАТО, не вірять, що Альянс їх захистить, – теж факт. Наприклад, Естонія має близько 7,5 тисяч військових, – це вся армія, фактично, одна велика українська бригада. Територія приблизно, як у Донецької області.
Тому, коли говоримо «захопити країни Балтії», фактично, йдеться про можливість захоплення регіону, співмірного з однією нашою областю. І це не обовʼязково буде довга війна, якщо Росія наважиться – вони можуть діяти швидко. Балтійські країни сподіваються на мобілізацію, але це інша ситуація, ніж в Україні: у нас масштаб і територія дали час це зробити, у них – ні.
Вони під великою напругою, бо реально не впевнені в «п’ятій статті» НАТО. Вони кажуть прямо: «Ми не віримо в п’яту статтю». Натомість роблять ставку на третю -– кожна країна має максимум готуватися до самозахисту. Умовно кажучи: «На Діда Мороза сподівайся, але сам теж роби максимум».
Країни Балтії невеликі і, якщо нічого не зміниться у політиці НАТО, вони зараз у великій небезпеці. Росія вже планує під це сили: упродовж останнього року вони мали намір створити дві дивізії морської піхоти, чотири мотострілецькі дивізії й одну артилерійську. Через великі втрати особового складу вдалося створити лише дві, і обидві морської піхоти. А морська піхота – це захоплення узбереж, десанти. Не просто так.
Їхні інтереси зараз значною мірою морські: Чорне море, Балтійське море, вплив на Туреччину, питання Босфору, Калінінграда, портів. Тому моря для них — критично важливі.
Коли ми говоримо про НАТО, ми кажемо, що нам потрібна його «парасолька», гарантії безпеки. Нас не беруть – ми ображаємось. Але якщо навіть країни, які вже в НАТО, не розраховують на НАТО — то навіщо це нам?
По-перше, це записано в Конституції, і ми до цього йдемо. Але об’єктивно НАТО показало слабкість — факт. Воно ніколи не вело масштабних оборонних воєн за своїм первинним призначенням і це погано.
Слабкість НАТО особливо відчули з приходом нової адміністрації президента США, адже понад 50% фінансування блоку завжди забезпечували саме Штати. Проте, думаю, це сезонне явище. Воно зміниться. Можливо, НАТО переформатується, можливо, називатиметься інакше, але союзи існуватимуть. І нам потрібно залишатися поруч із цією структурою, якою нині є НАТО.
Ми бачили страйки в Німеччині, коли вийшла молодь і заявила: «Ми не будемо воювати, ми краще будемо жити під Росією, ніж іти на строкову службу».
Молодь – це взагалі окреме питання. Для мене навіть не головне, з якого віку їх призивати: з 20 чи з 23. У мене питання інше: проблема не в тому, що вони хочуть, а ми їх стримуємо. Проблема в тому, що значна частина просто не хоче захищати країну. Ми це бачимо, зокрема, по контрактах («Контракт 18-24» – Ред.).
Хоча, звичайно, багато молодих людей служать і воюють, але загальна тенденція тривожна. І щойно підіймаєш це питання – відразу починається історія, що ми нібито хочемо зруйнувати демократію.
Те саме – молодь у Німеччині, яка виходить і говорить, що краще жити «десь під Росією». Це настрої, які накопичувалися роками.
Я був свого часу в Японії. Там після Другої світової війни виросло покоління, виховане на пацифізмі. І зараз Японія дуже через це переживає, бо ситуація в регіоні загострюється: Китай і Північна Корея намагаються стати беззаперечними лідерами, і, по суті, вже є ними. А після повоєнної політики пацифізму Японія не готова давати відсіч, бо суспільство не готове до спротиву. І це головне – готувати населення до спротиву.
Ми маємо спостерігати, як формуватимуться нові союзи. Усі союзи типу «країна має зробити максимум, щоб допомогти тій державі, на яку напали», як у НАТО, – це добре, але сьогодні цього мало. Від цього страждають країни Балтії, бо вони розуміють: у разі нападу їх, швидше за все, намагатимуться «повертати дипломатією», вести переговори з Росією. Якщо їх навіть захоплять, хто реально піде воювати? Трамп? Ні. Вони це чудово розуміють.
Тому потрібні реальні гарантії — аж до розміщення військових частин і баз на території союзників: ми на чиїйсь території, вони — на нашій. Щоб не було так, що завтра всі зайшли в Україну, а потім ми їх не можемо вивести. Це теж важливо. Потрібні чіткі партнерські відносини.
Бо я не знаю, в які гарантії зараз взагалі можна вірити. У нас уже був Будапештський меморандум. Це справжній міжнародно-правовий документ про ненапад і захист, хто б що не говорив. Там прямо прописано обов’язок захищати Україну і від ядерної, і від звичайної агресії. Але він не спрацював.
Тому наступні гарантії мають бути фізичними. Має бути так: ось підрозділи, ось системи ППО, ось склади з озброєнням, які одразу вам передаються; ось кошти, які автоматично переходять Україні; ось можливість розміщувати оборонні заводи; ось конкретний захист енергетики. Потрібні не папери, а зроблені кроки. Бо все інше не працює.
Росія це чудово розуміє. Вона знає, що нинішні європейські уряди не готові застосовувати свої армії. І тим паче, воювати не на своїй території. Тому який би договір не підписали, якщо за ним не стоїть сила – він нічого не вартий.
План із втратою територій – це ультиматум, а не мир
Давайте ближче до того, що ми можемо зробити. Президент і Верховний головнокомандувач Володимир Зеленський не так давно, звертаючись до українців, сказав про те, що на Україну здійснюється дуже серйозний тиск щодо мирної угоди. Так, щоб ми йшли на якісь поступки, у тому числі територіальні. Як ви бачите підписання мирної угоди зараз? Це остаточна капітуляція, чи можна розмовляти і дискутувати з цього приводу?
Ну, тиск і буде. Я не бачив угод про закінчення війни, на які б не тиснули. Я взагалі не бачив угод із Російською Федерацією, які б вона підписувала не з позиції сили. Росія завжди все робить із позиції сили. Вони тиснуть, бо вважають, що перебувають у кращому становищі. І це залежить від того, як поводяться наші партнери. Зараз ми трохи вирівнюємо ситуацію.
Бачите, десь стабілізували фронт, відпрацювали Куп’янськ, десь партнери нам дали 90 млрд. Це все речі, які потрібно було робити раніше, ще до того, як відправляли туди Єрмака, Умєрова, коли в нас розгоряється, мабуть, найбільший за історію цієї влади корупційний скандал.
У нас створюються умови для оточення покроково, хоча стратегічно це, скажемо так, не є поразкою, але це так роздмухано, ніби ми втрачаємо все Лівобережжя разом із південним напрямком. Наші партнери телефонують, мої колеги з Конгресу кажуть: «Ну все ж, Покровськ зданий, треба капітулювати, треба віддавати».
Я відповідаю: «Ви на карті взагалі бачили той Покровськ?». Ні, але це ж так медійно роздули, що вони вважають Покровськ — це, як колись Бахмут, ніби це — весь Донбас. Я кажу: «Це одне українське місто». Так, там було 40 чи 50 тисяч населення до війни, але воно вже знищене. Так, вони там створили умови певної агломерації, але це не поразка — це війна, це її продовження.
Росіяни два роки намагалися його взяти, понесли там величезні втрати, але просто створили такий фон, де всі: «О, ну все, Покровськ, давайте здаватися, піднімати руки». Тому, звичайно, будуть тиснути. Але після цього нам не потрібно було відразу їхати на перемовини. Потрібно було максимально тягнути час.
Але ж ми через цей скандал відразу відправили Єрмака та Умєрова — думаю, це намагання президента врятувати ситуацію. Ми ж пам’ятаємо, що перед війною Єрамак уже домовлявся з росіянами. Вони вже розводили війська, робили «демілітаризовану зону». Пам’ятаєте, нас переконували, що нічого страшного не буде? Зараз приблизно те саме. Росіяни кажуть: «Давайте розведемо, давайте ви відійдете, ми відійдемо – і там буде демілітаризована зона». А потім проходить два-три дні, і росіяни заявляють: «А он у тому селищі, посеред демілітаризованої зони, ущемляли російськомовного, треба вводити війська». І все.
Взагалі темна історія, як ми вийшли на ці перемовини: їх не було, не було – і тут скандал, і відразу у нас з’являється цей план із 28 пунктів. (Йдеться про варіант “мирної угоди”, який американці передали Україні в листопаді. По суті, там були викладені всі забаганки РФ. Після цього відбулися переговори України зі США та країнами Європи і був напрацьований план із 20 пунктів, який минулого тижня передали РФ — Ред.)
Дехто говорить, що ми взагалі напросилися на ці перемовини, щоб заглушити цей інформаційний фон.
Це питання національної безпеки: хто ініціював план, у якому однією з вимог є втрата українських територій? Такий документ із самого початку є ультиматумом. Його основні пункти — це території, мова, церква і НАТО. Все інше, як вони там думають, можна «грати». Зробили з 28 – 20, розповідали, що Єрмак усіх «переміг», але питання територій залишається. То що ж ви тоді «перемогли»?
Будь-які перемовини з нинішніх позицій означатимуть здачу територій і лише відкладуть нову фазу війни. Єдиний правильний шлях — зміцнюватися військово за підтримки партнерів і вести переговори з сильніших позицій. Росія сама не зупиниться: для неї це питання «перемоги», навіть ціною великих втрат.
За належної допомоги Україна здатна стабілізувати фронт і повертати свої землі. Жодні домовленості не можуть означати капітуляцію чи поступки територіями – це створює небезпечний прецедент і руйнує принципи міжнародної безпеки. Завдання Заходу – відкинути Росію до кордонів 1991 року і показати, що кордони не можна змінювати силою.
Якість мобілізації з 2023 року лише погіршується
Ви – секретар парламентського Комітету з питань національної безпеки і оборони. Зрозуміло, що ми не можемо озвучувати конкретні цифри мобілізації тощо. Але з того, що ви бачите: вас це розчаровує? Бо рівно рік тому ми з вами тут сиділи й говорили, що в нас провалилася мобілізація. І я, якщо чесно, не бачу за цей рік якихось суттєвих успіхів у цьому напрямку.
Я теж не бачу. Рівень залишився приблизно тим самим. Якість набору, навпаки, погіршується. І це не питання того, що в нас «погані люди», це питання галочної системи ТЦК, де головне — не якість, а кількість: взяти людину і відправити в частину.
Є випадки, коли забирали людей дуже слабких, із серйозними проблемами зі здоров’ям або залежностями, і зараз вони на передовій. Так, армія багатьох змінює, це правда. Але факт залишається фактом: якість контингенту з 2023-2024 років погіршилася, і далі погіршується.
Треба нормальне ВЛК, нормальна підготовка. Людина, яка ніколи не займалася фізично, отримує бронежилет, зброю, боєкомплект — і це колосальне навантаження. У таких умовах можуть витримувати переважно молодші і фізично підготовлені. Старшим значно важче. Але влада не бере на себе відповідальність чітко про це говорити, зокрема й Верховний головнокомандувач, бо це непопулярно.
Ми не можемо відмовитися від мобілізації — це шлях до поразки і питання виживання держави. Жодна армія світу не воює лише регулярним складом – ключове не тільки армія, а резерви для її поповнення. Я кажу це не теоретично: я воював, мій брат і близькі служать.
Розмови про «мотиваційні фішки» звучать дивно. Бо поки хтось чекає «мотивацій», інші воюють без ротації, поранені залишаються на позиціях, бо їх нікому замінити.
Я свого часу подав законопроєкт про мотивацію служби: із фінансовими стимулами, винагородами за знищення техніки, митними пільгами для ветеранів тощо. Але це мотивація не для тих, хто не хоче служити. Це, перш за все, підтримка тих, хто вже служить. Наразі готується комплексний документ у комітеті, і я долучусь до роботи, щоб ці норми були враховані.
==
Оскільки рівень мобілізації низький, про що ми вже говорили, у піхоті є дефіцит — за оцінками військових, 30-40%. Чи можете ви це підтвердити?
У відсотках не скажу, бо все залежить від того, як рахують. Важливо розуміти, що одне — це загальна укомплектованість бригади, інше — наявність саме бойових підрозділів. Буває, що кажуть: «бригада укомплектована на 40%», але з цих 40% штаби та підрозділи забезпечення — на 100%, а бойових підрозділів майже немає. Інколи навпаки. Тому ситуація дуже різна.
Так, ми розуміємо, що безпосередньо в бойових діях беруть участь саме бойові підрозділи: піхотні, штурмові, десантно-штурмові роти — ті, хто на передовій. Але вони складають приблизно 20% бригади. І саме там завжди є втрати: поранені, загиблі, зниклі безвісти. Тому там постійно є недоукомплектованість.
Ще одна велика проблема – СЗЧ. Це стосується людей, які реально виснажені, яких ніхто не замінює. Когось відпускають у відпустки, когось – ні. Часто одна з причин, чому люди йдуть у СЗЧ – бажання перевестися в інші підрозділи. Зараз це нібито будуть блокувати новими рішеннями Генштабу. Яка в нас зараз ситуація із самовільним залишенням частини?
Відверто — погана. Спочатку були створені механізми повернення, дали час, люди поверталися. Дехто почав використовувати це, щоб перевестися в інші частини, дехто — щоб із бойових підрозділів перейти в тилові. Людина повертається і каже: «Я не проти служити, але тільки в тилу». І таких багато. Це створює небезпечний прецедент: якщо всі так робитимуть, хто воюватиме в бойових підрозділах?
Це підготовлені люди, на яких витрачені кошти, вони пройшли навчання, багато хто має бойовий досвід. Треба робити все, щоб залучати їх назад, це знизить навантаження на мобілізацію.
Проблема ще й у тому, що влада, на мою думку, занадто м’яко ставиться до тих, хто залишає частини. А це неповага до тих, хто воює на полі бою, не має підвищення зарплат, але продовжує тримати оборону. А ті, хто кидає зброю й тікає — у більшості випадків не через якісь крайні обставини, а просто злякавшись, часто взагалі не несуть відповідальності.
Є люди, які просто втекли, сидять удома. Проти багатьох навіть якщо відкриті кримінальні справи, вони «висять» без вироків. Це ненормально. Потрібно наводити порядок і приймати рішення щодо реальної відповідальності. Так, кримінальна відповідальність передбачена, але вона має працювати. Влада ж, здається, хоче залишатися «хорошою» і нічого не робить.
У всіх війнах дезертирство було одним із найганебніших злочинів. А ми до цього ставимося поблажливо. ТЦК часто навіть не реагують належно, перекладаючи відповідальність на поліцію. ВСП працює, але явно недостатньо (ВСП — Військова служба правопорядку — це спеціальне правоохоронне формування у складі Збройних Сил України, що діє як військова поліція, забезпечуючи законність, порядок та дисципліну серед військовослужбовців, розшукуючи правопорушників, охороняючи військові об'єкти та майно ЗСУ — Ред.)
І ще важливо: це вже підготовлені люди, і, навіть якщо частину з них уже не повернути, потрібно показати іншим, що цей шлях – не варіант, що це ганьба перед побратимами та країною.
Я розумію, що це непопулярні теми. Вони можуть зруйнувати політичну кар’єру. Але мобілізація — це питання виживання держави. І я готовий платити політичною ціною заради країни. Я відповідаю за сектор нацбезпеки й оборони і вважаю, що це правильні речі, над якими треба працювати.