Загрози — “сумнівні”, озброєння — “шкідливе”
Німеччина віднедавна так активно контрактує і купує зброю, що 2025-й вже називають рекордним роком переозброєння країни. За даними Financial Times, на завершення цього переломного року Німеччина планує затвердити масштабний пакет військових закупівель на 50 млрд євро. За період 2025-2030 років країна має намір витратити на оборону загалом 650 млрд євро і стати лідером НАТО, на яке, як вважають у Берліні, Росія може напасти до 2029 року. А як стверджує українська воєнна розвідка — ще до кінця 2027-го.
За підрахунками BBC, витрати Німеччини вже у 2024 році перевищили сукупні оборонні видатки Великої Британії, Польщі та Франції разом узятих (хоча й Велика Британія здійснила вже найбільше нарощування витрат на оборону з часів закінчення холодної війни, пишуть на сайті британського уряду).
В Італії теж дотримуються курсу стратегічного нарощування спроможностей армії. Хоча й в помітно скромнішому форматі. На початку грудня уряд замовив у Iveco Defence 2111 вантажівок для армії. 16-го, як пише Reuters, звернувся до парламенту з проханням схвалити інвестиції в розмірі 2,4 мільярда євро (витратять протягом 15 років) на обслуговування та модернізацію фрегатного флоту. Це — в рамках італійського шляху збільшення оборонних витрат до 5% ВВП.
Але саме Італія першою заявила про намір призупинити свою участь у програмі НАТО зі спільного придбання американського озброєння для України на час ведення мирних переговорів. Аналітики Bloomberg дійшли висновку, що це найочевидніше свідчення: уряд Мелоні коригує стратегію через вичерпання виділених коштів та внутрішню напругу всередині правлячої коаліції.
Настрої виборців справді можуть бути причиною напруги і протиріч. Адже певна частина електорату — помітна завдяки протестам — вважає, що треба “боротися за світ солідарності та взаємодопомоги, а не жорстокості та руйнування” Мовляв, переозброєння є гуманітарно шкідливим і економічно невигідним: збільшує борги, стимулює залежність від викопного палива та утворює замкнене коло виробництва зброї і воєн. Тому Collettivo di Fabbrica GKN закликають до страйків, демонстрацій і оголосили про збір коштів на них.
До цього треба ще згадати нещодавні студентські протести у Німеччині, зауважує Максим Яковлєв, завідувач кафедри міжнародних відносин, директор Школи політичної аналітики НаУКМА, — ці події мають однакове коріння. “Для більшості європейців, особливо в країнах на кшталт Італії, Іспанії, Португалії, поняття військової небезпеки чи загроз є віддаленою перспективою і вони не відчувають їх, — пояснює він. — У Німеччині безпекова ситуація інша і загрози, можливо, відчутні, але теж є думки: до чого тут збройні сили, навіщо озброювати армію”.
Цим користується Росія — розширює свою агресію у форматі різного роду провокацій (аж до порушення повітряного простору сусідів) і кібердиверсій, вважає кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Станіслав Желіховський.
“Росія демонструє, що готова діяти проти тих, кого вважає ворогами і вкладає величезні кошти в те, щоб в країнах західного світу посіялися сумніви щодо доцільності підтримки України і посилення власної обороноздатності”, — каже він.
Як це працює: через слабкі ланки демократії і корисних ідіотів
Загалом західні суспільства ніби й усвідомлюють небезпеки, але окремі групи людей чи політики, лідери думок ситуативно з’являються і підбурюють виступати проти витрат на оборонку, нав’язувати інші думки, пояснює Желіховський. Це дуже складна технологія Кремля (обкатана, на думку експерта, ще за часів “холодної війни”), який задіяв гібридні елементи боротьби, спецслужби і гроші, щоб розхитувати європейські соціуми.
Мовляв, якщо не хочете провокацій та інших неприємностей на своїй території, — слід відмовитися від військової підтримки України і посилення власних спроможностей ОПК.
“У результаті підбурювання і пропаганди можуть приходити до влади потрібні Кремлю політичні сили і втілювати ці наміри в життя”, — говорить експерт.
Яскравий приклад — Словаччина, політика якої щодо України була радикально іншою до виборів 2023 року, коли до влади прийшов Роберт Фіцо. Його уряд і сам припинив військово-технічну співпрацю з Україною, ще й на рівні ЄС намагається блокувати важливі рішення щодо санкцій проти РФ тощо.
“У Словаччині теж використовувалися різні технології для підігрівання настроїв проти війни, військових витрат тощо, — говорить Станіслав Желіховський. — Путін сподівається, що таких країн ставатиме більше. Ось і Чехія додалася, хоч і в м’якшій поки що формі”.
В зоні ризику — усі країни Європи, бо РФ вміє використовувати принципи демократії собі на користь, переконаний він.
З європейськими виборцями політики мусять поводитися “дуже акуратно”, каже Яковлєв: не сподобаються — наступного разу оберуть собі якихось правих чи лівих популістів. І виходить, що російські зусилля лягають на дуже плодючий грунт.
“Економіка в багатьох країнах Європи зараз не зростає, є проблема безробіття, молодь не відчуває, навіщо потрібно мілітаризуватися — гадає, що слід розв’язувати економічні проблеми, — каже він. — От в Італії ще до того, як Грета долучилася, відбувалися протести на цю тему — мовляв, гроші треба на медицину, освіту, а не на війну”.
Як сьогодні правильно розставляти пріоритети, складно пояснювати молоді, яка не відчуває загроз. І навіть може симпатизувати Росії, отримуючи інформацію з чисельних каналів пропаганди і дезінформації.
“Якщо бачимо, що до руху долучаються якісь дуже ліворадикальні сили, то це явно фінансує Росія, але іноді це робиться руками корисних ідіотів, що не розуміють небезпек”, — каже заступник керівника кафедри міжнародних відносин НаУКМА.
Як, здавалося б, можна не розуміти загроз, коли Путін особисто заявляє, що готовий до війни з Європою хоч завтра і підтверджує це повітряними та наземними провокаціями (як було у країнах Балтії та інших). Ймовірно, європейці, одурманені миром (“одурманення, приспання миром” — японський вираз про стан, що виникає після тривалого періоду без війн).
Частина європейського суспільства навіть історично притримується саме таких позицій — пацифістські, антимілітарні настрої завжди були помітною рисою лівих і ліволіберальних сил (екстремальнішого спектру), говорить безпековий аналітик, виконавчий директор Фонду “Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва” Тарас Жовтенко.
І навіть в часи холодної війни, коли загроза з боку СРСР була максимальною, все одно ці ліві рухи навіть тоді виступали проти, на їхню думку, зайвої мілітаризації і підготовки до воєнних дій, нагадує він. І часто ці виступи відбувалися з подачі радянських спецслужб, що стояли за окремими акціями і організаціями в цілому, щоб послабити стійкість суспільств і держав. Тож, це явище в Європі не нове, лише продовження колишніх тенденцій, що наклалися на поточний момент.
Популізм підкорив і лівих, і правих
А момент, за словами Жовтенка, у політиці склався парадоксальний: відколи маятник від лівого лібералізму десь в середині нульових хитнувся праворуч — до ультраправих і консерваторів.
“Після розпаду СРСР певний час у Європі панували ліві ідеї, бо вважалося, що перемогла дружба, спільна торгівля і війни не буде, бо немає Союзу, — пояснює експерт. — 11 вересня 2001 року стало першим сигналом, що ліволіберальні ідеї не завжди, м’яко кажучи, працюють”.
Ліві уряди і партії в Європі стали програвати ультраправим. А ті, чим далі, тим більше, підсіли на популізм.
“Парадокс у тому, що точка, у якій зійшлися ультраліві і ультраправі, — це якраз антимілітаристські настрої, — говорить Жовтенко. — Бо й ультраправі консерватори керуються простим правилом: треба давати людям максимально прості відповіді на складні питання”.
Максимально проста відповідь на загрози війни — “давайте виступати проти війни” (дуже перегукується з “треба просто перестати стріляти”). І антимілітаристські настрої в Європі стали вже не лише історично-традиційною фішкою ліберальних рухів та партій, а позицією ультраправих консерваторів.
“І це відкриває для росіян можливості радикально використовувати пропаганду. Треба віддати їм належне — діють вони дуже системно”, — визнає експерт з міжнародної безпеки.
Намагаються в єдиному антимілітаризмі поєднати теми російської загрози для Європи і події на Близькому Сході, пояснює він. Мовляв, російської загрози не існує, а політичні кола при владі в Європі змовились і штовхають континент до війни, підтримуючи Ізраїль в його “геноцидній політиці”. І тут виходить Грета Тунберг, порядок денний якої в останні роки помітно змістився в бік політики.
“Грета в арафатці на акціях в Італії — дуже гарна ілюстрація того, як кремлівська пропаганда поєднує в один наратив різні думки, підтримуючи ліволіберальні кола з правоконсервативними і популістськими”, — каже Тарас Жовтенко. І антимілітаристська хвиля, що котиться Європою, унікально поєднує обидва табори і посилюється російськими гібридними операціями.
А все тому, що у популістичних перегонах зникла ідеологічна боротьба між лівими і правими, праві стали “всеїдними”.
“І оцей антимілітаризм заходить їм, бо дозволяє залишатися при владі, не роблячи абсолютно нічого, — каже аналітик. — Орбан нічого не робить, але запевняє, що захищає так Угорщину від війни, а весь ЄС хоче захистити від скочування до неї, і заробляє тим популярність у якось частини електорату, яка на це ведеться”.
Росіяни ловлять момент, розуміючи, що є реальний шанс послабити демократичні системи Європи з двох полюсів одночасно. Ймовірно, це одна з причин, чому Кремль саме зараз обрав тактику активної підготовки до можливої конфронтації з НАТО і Європою, міркує Жовтенко.
“Всі гібридні операції на східному фланзі Альянсу — відповідь на оце вікно можливостей і тест: як буде сприймати ці дії Європа”, — каже він. Бо від протистояння з нею Кремль ніколи не відмовлявся і тому на так званій колегії в Міноборони РФ днями підкреслив, що до війни з Європою треба готуватися (бо нібито це вона готується до війни з Росією).
Конфронтація спочатку зачепить східний фланг НАТО, а потім північ Європи, вважає безпековий аналітик. І головна, глобальна мета російської пропаганди нині — розбити єдність союзників. У першу чергу — Європи та США.
“Там Дональд Трамп зі свого боку гарно докладається, можна особливо не напружуватися і сфокусуватися на європейцях”, — каже він.
І всі, зокрема, антимілітаристські рухи — інструмент дроблення їхньої єдності. Якщо немає єдиної позиції у стратегічних питаннях безпеки, це робить країни Європи легкою мішенню.
“Перевага Заходу — у об’єднанні ресурсів — ВПК, воєнно-стратегічних, геополітичних, і проти цього у РФ немає інструментів. Конфронтація з об’єднаним Заходом закінчиться для неї погано”, — каже Тарас Жовтенко. Але вириваючи з системи окремі країни, послаблюючи їх, можна шанси наростити.
Зараз зусилля дестабілізації спрямовані не стільки на те, щоб змінити ситуацію стратегічно — це неможливо, як на те, щоб держави ЄС розчарувалися в ньому і в НАТО. До усіх порушень повітряних кордонів Альянсу роспропаганда вкидає небезпечні меседжі: дрони літають собі, а НАТО нікого не захищає. Навіщо воно тоді потрібне?
“І деза про непотрібність НАТО добре резонує з антимілітаристськими настроями: раз Альянс не захищає — треба не допустити війни, шукати нові формати дружби з Кремлем”, — пояснює логіку Жовтенко.
Чи спрацюють ставки Кремля
Росія використовує різні важелі для послаблення Заходу і час від часу їй це вдається, говорить Станіслав Желіховський. Так, до Віктора Орбана, що помалу розколює, зневірює європейське суспільство, та Роберта Фіцо доєднався новий прем’єр-міністр Чехії Андрей Бабіш. В зоні ризику, на думку експерта — Німеччина, що дуже еволюціонувала у поглядах, озброюється і очікує протистояння з РФ у найближчі роки.
“Очевидно, що Росія дуже б хотіла розхитати німецьке суспільство і привести до влади «Альтернативу для Німеччини». А також залякати поляків і покращити позиції «Конфедерації»”, — каже він.
В окремих країнах росіяни можуть домогтися успіху і змусити уряди переглянути плани мілітаризації. Агресія виходить на новий рівень і Кремль застосовує все нові технології впливу на електорат.
“Румунія — яскравий приклад, як будь-які соцмережі, платформи можуть слугувати цьому, — каже Желіховський. — У росіян вистачає кіберфахівців, щоб впливати на населення різних країн, а вони зазвичай не мають такого сильного імунітету проти російської пропаганди, як ми, і інфопростори не захищені так, як в Україні”.
Підхід росіян грамотний, та не завжди спрацьовує. У 2024-му, що був роком виборів до європейських інституцій і в ключових країнах східного флангу НАТО, північної Європи, вони активно пробували втручатися у виборчі процеси, але, за великим рахунком — невдало, зауважує Тарас Жовтенко. Як у Німеччині, так і в Польщі. Проросійські ультраліві партії хоч і проскочили у Європарламент, та не впливають на голосування, а очільники євроінституцій налаштовані максимально за протистояння путінському режиму.
“Стратегічно Росія провалилася. Але робила правильні розрахунки на чергових раундах національних виборів окремих країн, вивчала проблематику, актуально для них і правильно її експлуатувала”, — каже він.
Російські спецслужби працюють системно — з політиками на національному і місцевому рівнях, з ксенофобськими, антимігрантськими настроями тощо. І подальші їхні успіхи залежатимуть від конкретних ситуацій в країнах. Наближаються вибори у Франції, Угорщині — і на них попрацюють росіяни.
“Результат роботи в Чехії бачимо: офіційна Прага вже скорегувала політику. Поки президент — Петр Павел, стратегічних змін не буде, але і ті, що є, відчутні для нас і Європи, — каже Жовтенко. — На мою думку, це саме те, чого треба очікувати”.
Тобто, від загального курсу союзники не відмовляться, але якісь країни, скажімо, можуть раптом вирішити, що поки пригальмують нарощування витрат на оборонку до 5% ВВП. І так вдасться підточити виконання стратегічних рішень зсередини.
“Зробити так, щоб країни дбали передусім про національні інтереси (у вузькому сенсі і популістичному), а стратегічні пріоритети максимально ігнорували”, — пояснює він.
Щоб цього не ставалось під впливом суспільних настроїв, політикам урядів треба правильно комунікувати необхідність витрат на ОПК, говорить Максим Яковлєв.
“Підтримую ідею, яку чув від однієї євродепутатки: що йдеться про інвестиції в оборону і збільшення війська як про створення робочих місць і додаткове вкачування грошей в економіку, — пояснює він. — Що від цього зиски матимуть не тільки військові, а й промисловість, економіка в цілому”.
Коли є економічні проблеми, до розподілу кожної копійки пересічний виборець ставиться прискіпливо. На додачу молодь просто боїться розмов про війну, живучи в умовах повної безпеки, і мислить, як “рожеві поні”: “:треба якось миритися, якось воно буде.
“На жаль, так воно є і з цим треба щось робити, — каже Яковлєв. — Пояснювати, що небезпека буває різною, а не тільки така, що росіяни завтра висадяться десантом в Римі”.
Потрібно, щоб центристські політичні сили більше звертали уваги на теми, які вже осідлали праві та ліві радикали, вважає директор Школи політичної аналітики НаУКМА. Більше підсвічували, комунікували не теми зміни клімату чи міграції, що розколюють, а безпекові проблеми.
“Хоча є ті, кого не переконаєте у небезпеці, поки бомба не впаде, — каже Яковлєв. — Тож, думаю, протестів у Європі буде ще більше, бо — «навіщо нам армія, і так грошей немає». А росіяни це підтримають (не скрізь присутній їхній слід, але він є)”.
Було би правильно з боку наших партнерів шукати шляхи боротьби з цими викликами і тісніше співпрацювати в цьому з Україною, впевнений Желіховський.
“Можемо поділитися цінним досвідом протидії гібридним технологіям впливу в інформаційній площині тощо, — каже він. — Був би хороший актив для Європи в протидії російській дезінформації”.
Важко опонувати, наприклад, німецьким праворадикалам, які говорять людям, що Україна, звісно, страждає, але внутрішні проблеми Німеччини — в пріоритеті.
“Не завжди легко донести, що безпекові проблеми і їх стосуються. В деяких випадках — тільки пояснюючи, в чому їхній інтерес”, — переконаний Максим Яковлєв.
І — не вустами українців. “Бо нас вважають упередженими до Росії, — каже він. — Знаю, що в деяких універиситетах українським студентам забороняли щось про РФ писати, бо Україна до неї «упереджена»”.