Ознаки геноциду, українська війна та «простий російський науковець» в Криму
Почнімо з самого поняття геноциду – чи можна його застосувати для знищення спадщини і наших культурних об’єктів? Чи можемо ми в таких категоріях говорити про це?
Найголовніше питання не в юридичних нюансах. 80 років тому все було пояснено. І я, при всьому бажанні, нічого не можу додати нового в юридичному контексті для роз’яснення складу злочину геноциду. Довкола терміну геноциду багато політичного контексту і будь-яке рішення, яке ухвалюється має його. І, відповідно, всі юридичні обґрунтування, аргументи — вони не першочергові.
І навколо геноциду, в силу політизованості, створено багато таких наративів, які не допомагають, а навпаки спотворюють суть. Насправді все дуже просто: у 1946-му році була прийнята резолюція Генеральної Асамблеї ООН, яка, відсилаючи до цитати Вінстона Черчилля, який коментував Голокост, назвавши його «злочином без імені», дала цьому злочину ім’я — геноцид — і роз’яснила у своєму тексті буквально, що це таке. Нам це допомагає, тому що вона зробила це людською мовою. Будь-яка людина може відкрити і прочитати — тоді питання, які ви поставили, знімуться. Тобто там йдеться про те, що геноцид – це злочин групи людей і саме група є об’єктом. Відповідно, групу можна знищити методами фізичними, біологічними і культурними. Різниці між ними жодної немає в контексті розуміння цього. Це не змінюється від того, який метод застосовується. Суть незмінна — відбувається знищення групи.
В тексті конвенції лишилися три типи методів — фізичний, біологічний і культурний. Але та частина, в якій йдеться про культурне винищення зазнала суттєвих правок. З тексту були виключені дії щодо знищення об’єктів культури. Із культурного геноциду залишився тільки один пункт дії — це насильницьке переміщення дітей до інших груп. Це важливий момент, тому що всі наші коментатори, фахівці з міжнародного права, вони якось стидаються це згадувати, кажуть, що зникли ознаки культурного геноциду, але це неправда. Тобто конвенція в частині знищення через культуру лишилася “куцою”. З тексту конвенції виключені дії, які направлені на знищення ідентичності групи — це знищення культурної спадщини, переслідування мови, матеріальної і нематеріальної культури. В драфті конвенції, яку писали юрист Рафаель Лемкін, румунський дипломат і правознавець Веспасіан Пелла та французький професор Анрі Доннедьє де Вабр. Чому цю частину обрізали? З суто політичних міркувань. бо жодного юридичного обґрунтування на це немає. Тобто першочергово культурний геноцид, або геноцид на культурному базисі — це не щось окреме. Існує просто геноцид, і у нього є різні інструменти: культурний, фізичний чи біологічний.
Саме культурний рівень і був метою прийняття конвенції. Там прямо написано, що мета криміналізації злочину геноциду — це запобігти втраті культурного різноманіття світу. Але в результаті певних політичних перетурбацій ці злочини, ці дії, направлені на знищення культури — в широкому сенсі матеріальної і нематеріальної — звідти зникли, що і породжує довкола цього розмови та нерозуміння.
Тут треба таки уточнити, що саме по собі знищення об’єктів культури не може однозначно одразу вважатися геноцидом. У кримінальному праві, як і в будь-якому іншому злочині, важливо встановити так звану суб’єктивну сторону — тобто намір людини, яка його вчинила. Це не є якоюсь особливою вимогою саме для геноциду, як іноді подають юристи з міжнародного права, які не спеціалізуються на кримінальному праві. Вони часто наголошують, що для доведення геноциду потрібно встановити «геноцидальний намір», ніби це щось унікальне. Насправді ж для кримінального юриста це звичайна річ: у будь-якому умисному злочині, незалежно від його тяжкості (а міжнародні злочини належать до найтяжчих), необхідно довести намір. Лише у випадку необережних злочинів суб’єктивна сторона не відіграє визначальної ролі.
І, очевидно, за наявності встановлення таких ознак цей злочин може кваліфікуватися як геноцид. А ці ознаки — це політика на державному рівні, це систематичність, широкомасштабність, певні практики, які застосовуються. Тобто, як правило, суб’єктом геноциду (в міжнародному контексті) може розглядатися вище політичне керівництво, військово-політичне керівництво, яке ухвалює це рішення. У розумінні нашого кримінального права — це організатори, замовники злочину.
Але всіх керівників ми все ж не можемо засудити? Вірно?
Так, гіпотетично, якийсь конкретний військовий, який сидить на пульті управління російської ракети, який тисне кнопку, можна сказати, що він, наче, не має геноцидальних ідей.
Він виконує накази…
Виконує накази, але це також, за тим же міжнародним правом, є співучасть. Яка проблема існує в контексті того, що ми зараз намагаємося розв’язати? Вона пов’язана з особливостями міжнародного кримінального права, яке частково кодифіковане в міжнародних документах — зокрема в Конвенції про запобігання геноциду та Римському статуті — де прописано, як саме потрібно доводити такі злочини. Однак цей підхід відрізняється від того, до якого звикли юристи в країнах континентальної правової системи.
Для юристів континентального права — не лише українських, а й загалом європейських — характерна інша логіка: право чітко кодифіковане і спирається на розроблену доктрину кримінального права. Спочатку є доктрина, на її основі формується кримінальний кодекс, і далі правозастосування відбувається в межах цієї системи.
Натомість у країнах англосаксонської правової традиції, зокрема у США та Великій Британії, значну роль відіграє прецедентне право (тобто де мають значення попередні судові рішення). Саме поєднання прецедентної практики з відносно слабкою кодифікацією (впорядкування і систематизація правових норм у єдиний узгоджений закон або кодекс.- Ред.) і створює певні складнощі та неоднозначності — ті проблеми, які для юриста з континентальної системи права виглядають незвичними або навіть зайвими.
Перейдемо до кейсу Бутягіна. Чому питання до нього не виникали раніше? Чому ця історія взагалі піднялася зараз і цей приклад для нас зараз визначальний?
Практика роботи іноземних археологів на території іншої держави регламентована. В кожній країні є законодавство щодо захисту культурної спадщини. Навіть найбільш підірвані в цивілізаційному плані держави, як правило, дуже прискіпливо до цього ставляться, щоб ніхто нічого не вивозив і не викрадав. І тому, відповідно до регуляцій національного законодавства та до міжнародних документів ЮНЕСКО (що це є спільною культурною цінністю), висувається експедиція; вона складає свій план, який затверджується і дозволяється державою. В таку експедицію, як правило, включаються керівник експедиції і український фахівець — національний археолог. Вони контролюють, погоджують усі плани наукової діяльності. Тобто росіяни спокійно сиділи в Криму і рили все, що хотіли.
І тут важливий момент: наші археологи не мали фінансування, а російські фінансувалися. Бо знаєте, хто курує історичні напрямки в Росії? Наришкін. Тобто бюджети були не порівнянні з українськими.
Я з родини альпіністсько-туристичної, тому ми Крим обходили ногами, і я бачила частину російських розкопок.
Я теж з такої родини, то ми майже колеги ( сміється). У мене взагалі перша освіта — геологічна.
Отже, росіяни собі копали в Криму. І Бутягін, умовно, нічого не порушував до вторгнення. Вони діяли відповідно, отримували дозволи на проведення розкопок з усіма пакетами документів. Питання інше — що вони робили з артефактами.
От власне…
Станом на зараз ми цього не знаємо. Очевидно, що вони не мали вивозитися, але в мене є підозри, що щось відбувалося. А зараз що інкримінують Бутягіну? Що він на території суверенної держави Україна без цих дозволів брав участь у масштабних розкопках. Більше того — вивозив за територію артефакти.
Проблема полягає в тому, повертаючись до загальної рамки, що те, що йому інкримінують, — це ординарний злочин. Він ніяким чином не пов’язаний із геноцидом. Принаймні я не бачив такої підозри. Тобто він простий такий собі науковець з Росії, який “поза політикою”.
Тобто, грубо кажучи, це не стосується питання геноциду і війни, а це стосується питання, що він просто порушив процедуру?
Що ми бачимо і чому привертаємо увагу до цього кейсу? Екстрадиція за такою підозрою, скоріше, шкодить. Я не знаю, які там стратегічні плани у наших юристів, хто це здійснює. Стратегія відсутня — навіть у контексті інтерпретації кримінального кодексу. Є стратегія Генпрокуратури, затверджена генеральним прокурором, відповідно до неї, як ми їм кажемо, ви маєте цей злочин розглядати як частину геноцидальної війни, як заходи, направлені на знищення культури групи, — так і кваліфікувати. Я вже не кажу про постанову Верховної Ради 2022 року, в якій чітко все визначено. Але з юридичної точки зору — це об’єктивний склад злочину. Тому, коли вони інкримінують злочин, вони мають виходити з того, що для доведення суб’єктивної сторони потрібно враховувати намір знищити культуру певної групи. Такий підхід уже закріплений у законодавстві, і вони зобов’язані його застосовувати.
А Бутягіна ж підозрюють у вчиненні ординарного злочину — тобто проведенні розкопок і переміщенні артефактів без відповідних дозволів. Тобто, екстраполюючи на те, про що ми говорили раніше, це якби він приїхав сюди, не взяв дозвіл у 2014-му, до початку агресії, і зробив би такі дії — тоді ця стаття підходила б як порушення адміністративних процедур. І вони можуть мати певні негативні наслідки. Але експедиція під керівництвом Бутягіна продовжувала польові роботи після повномасштабного вторгнення Росії, розкопки проводилися без дозволу української держави, яка юридично залишається власником археологічних пам’яток у Криму.
І це дуже вписується в ті меседжі, які говорять «хороші русскі» та їхні друзі за кордоном: мовляв, не чіпайте науковця, це людина від науки. І що от звичайний науковець копав собі, вивозив знайдене в класний музей Ермітаж, а дозволи у нього були від офіційної адміністрації. Це теж має певну юридичну логіку, оскільки саме за міжнародним правом за збереження культурної спадщини на окупованих територіях відповідає країна-окупант. І ця конструкція неодноразово росіянами офіційно використовується (зокрема у випадку Херсона, вони кажуть, що це «евакуація», а не викрадення мистецьких робіт, посилаючись на 54 статтю Гаазької конвенції).
Після приходу девіантів у Білий дім Путін демонстративно підвищує градус порушень. Згадайте 2022 рік — які дискусії були щодо Бучі, геноциду. Весь світ говорив про це.А потім відбувається депортація дітей — чітка ознака геноциду. І що ми бачимо? Максимум формулювання — «воєнні злочини», тема геноциду стихла.
Цієї зими тривав інший прояв геноциду — створення неможливих умов для життя групи, тобто нищення інфраструктури. Та це знову не називається геноцидом. Путін піднімає цю планку — і це абсолютно зрозуміло, тому що не спрацював основний чинник, для чого призначена криміналізація — запобігання злочинам. Якщо це «проканало», то далі злочинна поведінка лише множиться.
Зараз уже відверто геноцидарна дія, яка навіть в «обрізаній» конвенції чітко визначена. Та жоден із наших західних партнерів про це не говорить прямо. А журналісти ще придумали море формулювань: «терористичні атаки», «холодоцид». Але це чітко геноцид, визначений конвенцією. Тож треба його назвати та переслідувати такі дії.
Голодомор, вплив Ізраїлю та наші амбасадори в Європі
Коли ще за часів Ющенка голосували за визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом українського народу, пам’ятаю, що була низка країн, які категорично це не визнавали. І серед них був Ізраїль. Чи в нинішній війні є вплив цієї країни, перешкоджання тому, щоб геноцидом були визнані нинішні дії Росії? І взагалі, чи можемо ми сказати, що називання геноциду проти українців своїм іменем піднімає купу ілюзій та інтересів інших партнерів щодо Росії, бо це спільні торговельні інтереси, гроші, вплив, ресурси тощо?
Щодо Ізраїлю, якщо коротко, визнання країнами — це ж не процес, а визнання якоїсь події, а в першу чергу, політичні чинники, і вони часто впливають навіть більше, ніж саме доведення злочинів. Кожна країна має свою пам’ять та резони говорити те чи інше. Які були причини не підтримати наше визнання тоді у представників Ізраїлю — це окреме питання.
Я контактував з єврейськими колегами в Україні, а також в Ізраїлі до і після повномасштабного вторгнення, і це різні підходи. Що я від них почув? Політичне доведення — це дуже довгий шлях. Вони говорили, що до Ющенка нам самим було байдуже на Голодомор. Більше того, «регіонали» творили тоді у Верховній Раді геть протилежні речі. А тут раптом ми хотіли, щоб усе сталося миттєво: написали швидко текст і мовляв, Ізраїль має підтримати. А вони 80 років це знову і знову доводять, працюють із темою. І цей аргумент має значення.
Стосовно Голодомору, то честь і хвала Ющенку, що він підняв цю тему. Але радники в нього були слабкі (можливо, так завжди легко оцінювати зі сторони). Але що вони зробили поганого? Вони, маючи документ під назвою «Soviet Genocide in Ukraine» автора поняття геноциду як такого, його спотворили і придумали геноциду назву — «Голодомор», хоча за Лемкіним — це один із напрямків, наймасштабніший за фізичними жертвами (але не головний) у частині радянського культурного геноциду.
Які аргументації були? Окрім участі різних КДБшних персонажів, типу Шаббса (міжнародний юрист і противник визнання), була створена юридична пастка. Тому що за Конвенцією для визнання геноциду має бути расова, етнічна, релігійна чи національна група, а тут мова йшла про соціальну — про вільних фермерів, як називав їх Лемкін. І вони нібито не підпадають. Мовляв, ми визнаємо, що голод був штучно створений, але «это что-то другое» (іронізує).
Це, в першу чергу, знищення душі, знищення церкви, знищення інтелігенції — мозку нації, переміщення дітей і мас народу. Голодомор — це винищення носіїв українського культурного коду. І ми розуміємо, що територія Голодомору — це територія ключових повстань, якими відповідала українська нація, коли нас намагалися зробити «совєтськими людьми». В українців знищувалося неприйняття несвободи, бажання самостійно щось робити на своїй землі. А в подальшому на зачищені території заселяли інші етнічні групи. І як результат ми зараз маємо те, що називається «русскоязычное население», бо було знищено носіїв української: терором, залякуванням і вбивством голодом.
Повернемось до другої частини запитання, щодо впливу Ізраїлю.
Так, у випадку Ізраїлю є дуже важливий момент, який мене тригерить із першого моменту відповіді Ізраїлю на геноцидальну за змістом атаку ХАМАСу. Йдеться про те, що робив Нетаньягу (прем’єр-міністр Ізраїлю. — Ред.). Він публічно сказав: вчиняйте воєнні злочини — і вам за це нічого не буде. Для мене це виглядає дуже дивно, бо євреїв ми точно не вважаємо ідіотами. І загалом, це моя думка, Ізраїль самостійно провокував і створював умови для того, щоб викликати такі міжнародні реакції. Це мій погляд на це, і кожна їхня дія потребує окремого дослідження.
Очевидно, що на Близькому Сході в контексті Ізраїлю всі так звані терористичні організації — це явище, яке має довгу історію. Палестинські бойовики, наприклад, свого часу навчалися в університеті Патріса Лумумби. ХАМАС тривалий час існував у складній системі взаємозалежностей із самим Ізраїлем — усі знають, що Газа отримувала електроенергію, ресурси, гуманітарні постачання. І тут раптом — ескалація. Звісно, всі розуміли, що буде відповідь. Вони готувалися, ховалися, прикривалися цивільними, зокрема дітьми. Але тоді виникає питання: як ізраїльська розвідка могла це пропустити? Адже «Моссад» — одна з найпотужніших розвідок у світі.
Нетаньягу — це певною мірою політична фігура, яку можна порівнювати з іншими лідерами, що використовують кризу або війну як спосіб утримання влади чи відволікання уваги від внутрішніх проблем. Для таких політиків війна іноді стає способом уникнути юридичної відповідальності або політичного краху.
Відповідаючи на ваше запитання, можна сказати, що Ізраїль — вільно чи невільно — разом із іншими глобальними політичними акторами іноді стає частиною процесу, який відволікає увагу світової спільноти. У міжнародній політиці інформаційний фокус постійно зміщується, і це, безумовно, впливає на те, як сприймаються інші війни, зокрема війна Росії проти України.
Лише той факт, що сьогодні ведуться дискусії навколо ролі міжнародних інституцій, зокрема Міжнародного кримінального суду, показує, наскільки політизованим є поле міжнародного права. Будь-які рішення, ордери чи розслідування викликають політичні реакції держав.
Так само розмивається і порівняння режиму Путіна з режимом Гітлера та паралелі з подіями Другої світової війни. Часто звучить аргумент, що «тоді все було інакше». Але насправді значна частина інструментів, які застосовувалися тоді, і сьогодні існують у світі та використовується у різних конфліктах. Тобто суть не змінилася?
Так, про це багато писав професор Тімоті Снайдер. Він звертав увагу на те, що вперше з часів нацистської Німеччини ми маємо ситуацію, коли геноцид фактично задекларований на рівні політичної риторики та практик. Навіть якби не було Бучі, депортації дітей та інших складових, лише сама підготовка, створення умов для знищення групи — це вже може становити склад злочину геноциду. І коли за чотири роки накопичено значну кількість доказів, але багато хто «соромиться» прямо назвати це геноцидом, виникає парадокс: юридичні інструменти існують, факти накопичуються, але всі «соромляться» сказати, що це геноцид і ніщо інше.
Спробуємо знайти якісь добрі новини. Чи впливають виступи, підтвердження, заяви єврочиновників, представників наших країн-партнерів, які все ж таки визнають і називають нашу війну геноцидом, на загальний процес? Для нас вони мають якесь юридичне чи політичне значення?
Якщо ми говоримо про так зване «м’яке право», тобто декларації, заяви, постанови Ради Європи, ПАРЄ, вже не кажучи про Генеральну асамблею ООН, то вони є частиною процесу доведення. На них можна посилатися як на доведений факт, тому для нас важлива офіційна позиція.
Але в контексті адвокації — це не робиться за один день. Так само, як це свого часу не відбувалося швидко у випадку з визнанням Голокосту. Потрібно системно готуватися, шукати людей, партнерів, наших амбасадорів, які готові просувати ці питання на міжнародному рівні. Наше завдання — наповнити такі заяви документальним змістом, тобто довести їх. Просто констатувати, як МінКульт, що знищено певну кількість музеїв чи культурних об’єктів замало. Саме по собі це ще нічого не доводить. На це дуже легко відповісти: йде війна, під час будь-якої війни щось руйнується, і Україна не виняток.
Нас така логіка не влаштовує. Ми маємо доводити умисел — той намір, який формує склад злочину. Потрібно показувати аргументацію: чому саме ці дії не є просто наслідком війни, а є цілеспрямованою політикою. І вже на основі такої аргументації можна працювати на міжнародних юридичних майданчиках. У будь-якому разі залишаються такі інституції, як Міжнародний кримінальний суд, Міжнародний суд ООН, а також майбутній спеціальний трибунал щодо злочину агресії.
Але для всіх цих інституцій недостатньо декларацій. Потрібні докази, зібрані відповідно до норм міжнародного кримінального права. І тут першочергово важливий саме національний рівень — те, як ці докази збираються в Україні і як вони кваліфікуються в межах української правової системи. Саме від якості цієї роботи значною мірою залежить те, чи зможуть міжнародні судові інституції використати ці матеріали в майбутніх процесах.
І тут якраз повертаємося до кейсу Бутягіна.
Якщо таке планомірне нищення національного культурного надбання називається ординарним злочином — «здійснення розкопок без дозволу», — то кому і що тоді ми збираємось доводити далі?
Нищення культурної спадщини народів України та майбутній суд для Росії
А як визначається знищення культурної спадщини інших народів на нашій території, приміром тих же кримських татар, яке також має ознаки геноциду?
Культурна спадщина української етнічної групи як державотворчого народу на своїй території і культурна спадщина кримськотатарського народу — киримли — є рівнозначними. Це два державотворчі народи. Але в межах нашої етнічної національної спільноти є й інші народи. Вони не є державотворчими — це євреї, поляки, росіяни, вірмени та інші. І кожна етнічна група має свої культурні ознаки, які є надбанням як нашої національної спільноти, так і всього світу. Відповідно, ця спадщина також підлягає захисту.
Є ще один цікавий аспект: в Україні існує культурна спадщина світового значення. Вона є частиною світового надбання, але не прив’язана до конкретного народу — натомість вона територіально пов’язана з національним утворенням, у межах якого ця спадщина збереглася. Наприклад, ми можемо говорити про спадщину давніх греків у Причорномор’ї або про скіфську спадщину наших степів. Вона не є спадщиною безпосередньо українського народу, але входить до нашого культурного фонду. І саме на неї також є зазіхання.
Чи правильно я розумію: у контексті кримськотатарської спадщини, якщо, наприклад, нищення Ханського палацу в Бахчисараї або цвинтарів можна довести як геноцидальні дії, то знищення Херсонесу — ні, бо він не прив’язаний до конкретного народу?
Можемо довести і це, тому що Херсонес Таврійський прив’язаний до національної групи. Він є національною пам’яткою, адже росіяни знищують спадщину, яка належить нам: ми її зберігаємо, досліджуємо, опікуємося нею, і вона є частиною нашої культури.
А як це пов’язано з геноцидом? Декларована політика Путіна полягає в тому, що українців нібито не існує взагалі: у них немає історичної тяглості, немає території, немає державності. Саме тому атакуються всі прояви історичної присутності — українські, кримськотатарські, а також спадщина інших етнічних чи релігійних груп. Це робиться для того, щоб «зачистити» цю площину.
Спадщина груп, які існували на цій території, атакуються через їхню приналежність до української національної спільноти і до української держави, що тут сформувалася. Саме так працює цей механізм.Тому не варто дивуватися, чому настільки важливим є навіть питання розграбування скіфських могил або втручання в пам’ятки на кшталт Херсонесу.
Розібратися в цьому є частиною нашої роботи. Саме для цього існує Товариство Рафаеля Лемкіна. Ми працюємо у двох напрямах: перший — юридичне представництво інтересів потерпілих музейних і культурних інституцій, другий — залучення експертів до процесу. Адже будь-яке розслідування злочинів проти культури, особливо культурного геноциду, не може відбуватися без експертної участі — як за національним законодавством, так і відповідно до політики Міжнародного кримінального суду щодо розслідування злочинів проти культури. У цих документах буквально на кожній сторінці підкреслюється необхідність залучення експертів. Це один із ключових елементів доведення у справах, що стосуються знищення культурної спадщини.
А хто ці експерти? Як вони визначаються?
Експерт — це людина, яка має досвід і фахову експертизу в конкретному питанні, яке може поставити перед нею суд.
Тобто ситуація, коли серед експертів опиниться умовний французький фахівець, але випускник петербурзького університету, виключена?
Там інший підхід. Але я розумію, про що ви говорите — це у нас у всіх певна професійна деформація через досвід нашої системи правосуддя. Уявімо суд, де є сторони, і вони щось доводять. Кожна сторона запрошує своїх експертів, які надають своє фахове розуміння предмета експертизи. Фаховість визначається дуже просто: публікації, нагороди, міжнародне визнання, освіта, досвід. Також існує інститут репутації. Тобто якщо людина заангажована або діє в чиїхось інтересах, це одразу проявиться в судовій процедурі.
Якщо ж ми говоримо про росіян, то в Європі вони дуже бояться «спалитися». Одна справа щось написати за гроші, інша — прийти до суду і давати свідчення під власним іменем. Вони чудово розуміють, що це репутаційні ризики. Є ще один момент: коли людина свідчить у суді, адвокат завжди може поставити прямі питання і завести її в контекст. Наприклад: як ви ставитеся до агресії або окупації Росії? І тоді експерт змушений відповідати.
Ми бачимо, що активність росіян на рівні культурної дипломатії дуже велика. Навіть у нашій редакції ми неодноразово писали про спроби пропутінських артистів виступати в Європі та США.
Ви великі молодці, що говорите про те, що насправді відбувається. Це теж частина реальної війни — стратегічної, когнітивної війни, яка дуже щедро фінансується РФ. Ми бачимо, що відбувається, наприклад, у Міжнародному олімпійському комітеті щодо українського спортсмена Владислава Гераскевича.
Є й інший приклад. Наша адвокатська компанія є інституційним членом International Council of Museums (ICOM-Міжнародної ради музеїв), ми подали офіційну заяву з вимогою застосувати дисциплінарні заходи щодо таких діячів, як Бутягін. Зараз чекаємо на відповідь.
А що відбувалося раніше? Протягом чотирьох років голова ICOM Ukraine писала президенту організації, повідомляючи, що в Україні знищено десятки музеїв, що вони атаковані, працівників переслідують, музеї грабують — причому із залученням членів російського відділення ICOM. І реакції фактично не було. Лунали лише загальні заяви на кшталт: «Під час війни музеї не повинні страждати». Не повинні — але вони страждають.
Саме тому ми добиваємося офіційної позиції. Вона потрібна для того, щоб потім говорити про це в суді і не дозволити росіянам уникати відповідальності. Правда на нашому боці. І когнітивний фронт тут надзвичайно важливий. Навіть якщо політично, як нам здається, хтось такий як Трамп, намагається вибити у нас козирі, ми не збираємося здаватися.
Що ще Україна як сторона може зробити, щоб цей геноцид був доведений? Чи це питання виключно юридичного поля?
Попри те, що сьогодні багато хто говорить про фактичний параліч або кризу міжнародних судових механізмів, це не привід зупинятися. Нам потрібно почати з базових речей — привести національне законодавство у відповідність до міжнародного. Наразі воно не відповідає нашим потребам і не демонструє реального прагнення довести той геноцид, який росіяни здійснюють на культурному базисі.
Тому перший крок — привести українське законодавство у відповідність до міжнародних документів і вимог. Те, що свого часу було закладено в початкові розробки Рафаеля Лемкіна і його колег — злочини проти культури — потрібно повернути до складу цього злочину.
Нас ніхто не обмежує на національному рівні у переслідуванні таких злочинів. Якщо це буде чітко прописано, це впливатиме і на роботу прокурорів — вони не зможуть просто розповідати казки чи зводити все до побутових правопорушень, а будуть змушені діяти відповідно до чітко визначених норм. Ми знову повертаємося до ключового моменту: геноцид на культурному базисі. Це може виглядати як невеликий, асиметричний крок, але він дуже важливий.
Після цього можна вже на міжнародному рівні адвокатувати зміни до Конвенції про запобігання злочину геноциду і пояснювати, що вилучення пункту про культурний геноцид фактично позбавило документ частини його функції.Чому? Тому що конвенція повинна не лише карати, а й запобігати геноциду. А чи запобігла вона? Очевидно, що ні. Кримінологія говорить дуже просто: злочину можна ефективно запобігти лише тоді, коли його склад чітко визначений і зрозумілий. Росія ж активно використовує прогалини в інтерпретації конвенції у зручний для себе спосіб.
Що ще ми можемо робити? Документувати злочини. Але робити це належним чином. Сьогодні в Україні є багато громадських організацій, які цим займаються і отримують на це гранти. Серед них, наприклад, ініціатива «ХЕМО» — громадське об’єднання українських фахівців і науковців у сфері збереження культурної спадщини. Вони фактично є одним із хедлайнерів цього процесу і проводять документування за відповідними хронологічними методологіями. Але цього недостатньо для судового доведення.
Проблема в тому, що без фактів і інформації військового характеру ці матеріали часто не можуть бути кваліфіковані як злочин. У такому разі вони розглядаються лише як супутні втрати під час війни — щось, що «трапляється» у збройних конфліктах.Саме тому для доведення геноциду потрібно не просто фіксувати руйнування, а доводити намір, контекст і системність таких дій. Лише тоді це може перетворитися з констатації втрат на юридичний доказ злочину.