В основі «Гамнета» — художня інтерпретація життя видатного драматурга Вільяма Шекспіра і його дружини Енн Гетевей. Роман О’Фаррел зосереджений навколо фігури Енн і горя, яке довелося пережити родині, коли 11-річний син Гамнет помер від чуми. Це і спричинило появу легендарної п’єси «Гамлет» — принаймні так інтерпретує цю подію письменниця. В академічному шекспірознавстві тема подружнього життя драматурга і втрати сина є досить популярною, однак її фактологічна база вкрай обмежена, а про постать Енн Гетевей узагалі майже нічого невідомо.
Глядач фільму, не знайомий з романом, може хіба здогадуватися, що Агнес, яку грає Джессі Баклі — це Енн Гетевей, а Вілл у виконанні Пола Мескаля — це Вільям Шекспір. Остаточно зрозумілим це стає лише в кінці стрічки.
Дія розгортається у Стратфорді. Молодий учитель латини потерпає від деспотичної родини і шукає порятунку в написанні п’єс і алкоголі. Він знайомиться з фермерською донькою, яка має ручного сокола, займається знахарством і спить на корінні дерев. Грубувата сільська дівчина майже містично відчуває природу, адже вона донька лісової відьми. Так дві неприкаяні душі знаходять одне одного — і починається їхнє сімейне життя.
Ідилія не триває довго, адже талановитому Віллу тісно в маленькому Стратфорді, тож дружина відпускає його на заробітки до Лондона. Він живе на два міста, стає успішним у столиці, а вона народжує дітей. У Стратфорд приходить чума, і єдиний син Вілла й Агнес помирає. Подружжя проживає втрату Гамнета по-різному — і прірва між ними шириться. Агнес здається, що чоловік швидко забув про сина, аж поки не їде в Лондон, де бачить постановку «Гамлета» — і розуміє, що весь свій біль і розпач Вілл переніс на сцену.
Для режисерки Хлої Чжао екранізація «Гамнета» стала своєрідним поверненням до коріння. Вона почала кар’єру з інді-драм «Пісні, яких навчили мене брати» (2015) і «Наїздник» (2017), у яких деконструювала американську традиційну культуру. За цим послідували світовий успіх й «Оскари» — за фільм «Життя кочівників» (2020), який продовжував лінію її перших інді-драм. Після цього режисерка неочікувано вписалась у всесвіт Марвел з фільмом «Вічні» (2021) — ляльковод Марвелу Кевін Файгі тоді шукав нові віяння, щоб зрушити завислу франшизу, і бачив їх в авторському підході. Чжао було цікаво попрацювати зі студійним гігантом і колосальним бюджетом, однак тандем вийшов неоднозначним, а франшизу Марвел намагається врятувати і досі. Потім кілька років перепочинку — і ось Чжао знову повертається з інді-драмою, щоправда, її масштаб інший, адже «Гамнет» — це фільм з явними оскарівськими амбіціями, хоч і без типового оскарбайту.
«Гамнет» — достатньо проста за структурою історія. Перша половина фільму — це розповідь про створення родини, яку Чжао показує досить широкими мазками; друга — це драма проживання горя, де режисерка зосереджується на психологічних портретах героїв. Фінал Чжао виводить як справжній катарсис, резюмуючи все досить поширеним тейком про те, що мистецтво має терапевтичну силу і здатне лікувати душі. Однак Чжао вдається передати цю максиму більш переконливо й поетично, ніж, скажімо, Йоакіму Трієру у двогодинній «Сентиментальній цінності».
Простота сюжету — це перевага «Гамнета». Для цього фільму важливі не так плоттвісти і сюжетна інтрига, як емоційний досвід героїв, який режисерка намагається передати глядачеві. Її Вілл — це персонаж, закритий на собі. Він не може нормально висловити почуття, однак у тексті здатен вражати словесною красою та повноцінно передавати весь спектр емоцій. Натомість Агнес (саме вона є центром фільму) існує між матеріальним світом людей і містичним світом природи. Їм складно проговорювати горе у спілкуванні, але кожен здатен відтворити його у своєму всесвіті, батько — в театрі, а мати — у стосунках з природою.
Однак не лише дует Джессі Баклі й Пола Мескаля (для нього це вже не перша роль батька в депресії) радує в цьому фільмі. Зазвичай актори-діти часто або недограють, або переграють — але не в «Гамнеті». Тут юні Джейкобі Джуп і Олівія Лайнс, що грають близнят Гамнета і Джудіт, видають професійний емоційно гнітючий перфоманс.
«Гамнет» — стрічка повільна, майже медитативна. І це не вада, насамперед завдяки її прекрасному візуальному всесвіту. Польський оператор Лукаш Зал наповнює кожен кадр живою, дещо містичною природою і пасторальним життям Стратфорда. Йому вдається передати поетику, яку Агнес бачить у кожній травинці, але при цьому він зберігає відчуття реальності історичних деталей шекспірівської доби. І це вкладається в загальну лінію фільмів Чжао, які намагаються стерти межу між документальним та ігровим.
«Гамнет» — це візуально вивірена притча про те, що мистецтво здатне лікувати горе і, хай символічно, вирвати найдорожчих з лап смерті. Не важливо, чи має ця історія хоч якийсь зв’язок з реальною біографією Шекспіра та його дружини, адже Мескаль і Баклі видають настільки тонкий емоційний перформанс, що виглядають цілком автономними від історичних прототипів. Вони проживають на екрані власну трагічну і щемку історію, яка ненудно переповідає вічне послання про горе втрати і силу мистецтва.
