Я пишу цей текст наприкінці дня, в який мене жодного разу не вимикали світло. Мій район У Києві не особливий, не має жодних привілеїв. Але після всіх катастрофічних руйнувань, завданих окупантами українській енергогенерації останні два місяці, всі ці будинки, магазини, кафе на київській околиці мають електрику – завдяки людям, про яких кажуть незаслужено мало, надто на екрані. Антон Штука у своєму третьому повнометражному фільмі намагається виправити ситуацію. «Останній Прометей Донбасу» – про донбаських енергетиків.
На момент зйомок фронт проходив від Курахівської ТЕС у 14 кілометрах. Наслідки цього сусідства – в перших кадрах: посічені осколками стіни, спалені машини, рудий пес без лапи, плакат «На тебе чекають вдома!» – теж весь у дірках. Поки що тихо.
– З такою ситуацією, що тут складається, повноцінною роботою це назвати важко – розмірковує один з чоловіків у куртці ДТЕК. Розмову обриває вибух. На те, щоб дістатися до укриття – 2-3 хвилини. Раніше тут уже гинули люди. В одного з героїв загинув син. Окупанти обстрілюють станцію ракетами тричі на день, інколи частіше. Стріляють, щойно бачать дим з труби. І кожного разу люди в сіро-жовтих куртках відновлюють те, що відновити, здавалося б, неможливо.
Антон Штука веде оповідь одразу на кількох планах. Записує сповіді і діалоги енергетиків. Колоритні чи суворі обличчя, міцні слівця і уїдливі анекдоти, але коли хтось із них каже: «Людям треба давати тепло і світло ціною життя» або «Скільки б вони не били, скільки б не стріляли, я робитиму все, щоб вона працювала» – одразу розумієш, що це не пафос на камеру, це дійсно їхня битва. Візуально вражаюча послідовність образів – коли станцію запускають після чергового обстрілу. Штука фільмує це майже як фантастичний фільм (і це добре підкреслює музика Артиста Невідомого, Артема Бабуріна, Артема Назаренка): палає вугілля в топках, приходять у рух якісь циклопічні механізми, збільшуються цифри на моніторах – красива й велична робота.
Ще один, особливо красномовний пласт образів – врізки радянської чорно-білої хроніки середини 1940-х, знятої в тих самих місцях після відступу нацистського війська. Дикторський текст можна без змін накладати на сучасні новини з прифронтових територій: «Запамʼятайте ці документи обдуманого і страшного злочину», «Зона пустелі», «Здавалося чудом саме існування людини в цьому мертвому хаосі». І закінчується все так само, як 85 років тому: станція майже повністю знищена, людей і ключове обладнання евакуюють («Звільнили, суки, від усього» – зло кидає один з робітників), тільки цього разу не на схід, а на захід. ТЕС перезапускають на новому місці. Бій триває.
Прометей вкрав вогонь у богів, щоб віддати його людям. Наші енергетики повертають світло людям всупереч нелюдам, що намислили себе богами.
