В центрі сюжету сестри Нора (Ренате Рейнсве) та Агнес (Інга Ібсдоттер Ліллесас). Дітьми вони прожили батьківське розставання. Згодом старша стала театральною акторкою, а молодша – академічної історикинею. В день поминок за мамою на порозі з’являється заблудший батько (Стеллан Скашгорд). Він – колись видатний, а зараз трохи підзабутий режисер. Останні 15 років він ігнорував існування доньок, а тепер раптом привозить власний новий сценарій і пропонує Норі роль у його фільмі про самогубство. Нора відмовляє, і він знаходить на цю роль популярну голлівудську акторку (Ель Фананіг) та укладає договір з Netflix.
Та все навколо ніби вказує, що щось іде не так: американка говорить без норвезького акценту, улюблений оператор уже не може втримати ручну камеру, рідний дім (що стає головною локацією фільму) заставлений ІКЕА. Причина всім зрозуміла, але проговорювати її ніхто не збирається: щоб фільм вдався, батькові треба відновити нормальні відносини з доньками.
Йоакім Трієр наразі найпопулярніший норвезький режисер. Дуже далекий родич легендарного данця Ларса фон Трієра, він намагається не згадувати про це і знімає зовсім інше кіно. Як канонічний скандинавський режисер, він створив власний кіноцикл, так звану “Трилогію Осло”, куди увійшли фільми “Реприза” (2006) – камерна історія про дружбу та заздрість між двома письменниками; “Осло, 31 серпня” (2011) — історія про один день з життя наркозалежного, який починає життя спочатку; “Найгірша людина в світі” (2021) – фільм про жінку, яка намагається знайти себе, що став вершиною трилогії. Між цим були ще дві камерні стрічки: містична “Тельма” (2017) – історія про сепарацію й фігуру батька, та “Голосніше, ніж бомби” (2015) – драмеді про дорослішання.
Уся творчість Трієра – це камерні історії про мешканців міст розвинутої країни, їх переживання та проблеми. Трієр щоразу підбирає щемкі тональності, щоб створити оповідь про самотність та ізольованість, інфантильність та виклик усвідомлення вибору у житті.
Стрічку “Найгірша людина в світі” режисер представив на Каннському кінофестивалі у 2021 році. Тоді цей фільм викликав особливий інтерес. Він ідеально вцілив в самоусвідомлення покоління міленіалів: заручники темпу суспільства споживання та реальності соцмереж, вони не встигають за цим скаженим ритмом і не мають часу усвідомити, а що ж власне вони хочуть по-справжньому. “Найгірша людина в світі” стала дійсним проривом Трієра: до того був середнім європейським режисером, який знімав камерне кіно, популярне переважно серед фанатів скандинавського кінематографа; після – став зіркою.
Після світового успіху “Найгіршої людини в світі” Трієр береться за новий фільм і – знов-таки, як канонічний скандинавський режисер – вирішує, що настав час здолати тінь геніальності Інгмара Бергмана, яка мовчазним тягарем висить над кожним північним кіноробом (про це часто іронізує шведський режисер Рой Андерссон).
Отже, “Сентиментальна цінність” – це спроба створити канонічну скандинавську драму, що перевершить фільми Бергмана. В центрі стрічки – родинний будинок. Тут жила мати героя Скашгорда, яка була в Русі спротиву нацистам, пройшла тортури та концтабори, а потім, уже в мирному Осло, наклала на себе руки. Тут народився і жив головний герой, поки його ще дитиною не вивезли в Швецію. Тут народились його доньки, тут згодом на їх очах розгортались сімейні драми, тут вони дорослішали під доглядом матері, коли герой пішов з сім’ї. Трієр починає свій фільм як велику історію про пам’ять, простором якої є будинок. Однак ця сценарна задумка (що має потенціал для створення великого європейського кінороману) губиться серед безкінечної драми відносин між батьком та доньками.
Намагаючись уникнути самоповтору (адже “Сентиментальна цінність” – це майже та сама “Найгірша людина в світі”, перекладена на проблеми між поколіннями), Трієр апелює до пам’яті про Другу світову. Для цього він вводить відсутню, але дуже відчутну персонажку: матір головного героя. Його молодша донька (її онука) історикиня Агнес знаходить архівні матеріали про її арешт і катування. Однак ця сюжетна лінія залишається лише міражним спалахом в безкінечній сюжетній пустелі сімейного драмеді про блудного батька та близькість сестер.
Драму родини Трієр намагається передати через тему співідношення мистецтва та життя. Цей мотив він, не приховуючи, запозичує з чеховської “Чайки” (одна з улюблених п’єс Бергмана): роль Ніни має грати у театрі старша донька, акторка Нора; перед виступом вона потерпає від панічної атаки. Її батько-режисер намагається через кіно віднайти втрачені зв’язки з родиною. А молодша Агнес, яка ще в дитинстві зіграла роль у батьківському фільмі і має жахливі спогади про це, тепер ховає усі творчі пориви в сухому академізмі та родинному затишку.
Трієр комбінує мотиви “Чайки” з холодним мелодраматизмом Бергмана та хюгге-драмеді, що вже стало невід’ємною частиною його власної кіномови – і отримує громіздке та малорухливе кіно. Намагаючись водночас говорити про щось дуже особисте (Трієр – батько двох доньок) та зачепити проблему національної пам’яті, ще й подати все це в універсальній формі історії про пам’ять як простір, режисер губиться у валі сенсів: вони завмирають у діалогах та інтер’єрах і залишаються статичними протягом усього більш ніж двохгодинного хронометражу.
“Сентиментальна цінність” – це приклад випадку, коли режисер, намагаючись перевершити попередників, береться одразу за кілька великих тем – однак губить у неповороткому сюжеті всю цінність ідей. Лишається сама сентиментальність, що м’якою ковдрою огорне тих, хто змерз від холоду у відносинах з рідними та близькими.
