Ваш новий фільм не лише називається «Сентиментальна цінність», але й має дещо сентиментальну атмосферу. Мушу зізнатися, я бачив багато сентиментального кіно, але такі історії мені ніколи не подобалися. У вашій картині ця інтонація мене заворожила. Як ви добилися такої атмосфери?
Це вийшло завдяки історії з людським виміром, який передали актори. Я намагаюся говорити про примирення в родині, про те, як брати і сестри отримують різний досвід співжиття в родині. Але я також намагаюся, як режисер, підійти до цього зі сторони форми: не розповісти все, а залишити простір аудиторії для інтерпретації, для привнесення свого життєвого досвіду у фільм. Отже, це баланс між тим, що я показую і чого я не показую. Сподіваюся, я вловив його правильно.
Зараз такий час, що багатьом хочеться дивитися feel good movie (кіно, яке створює гарний настрій), і «Сентиментальна цінність» закриває цей запит. Утім ви знайшли тут місце і для серйозної теми пам’яті, зокрема, про злочини Другої світової війни. Чому це було для вас важливо?
Це було важливо, тому що я жив у родині, на яку сильно вплинула Друга світова. Мій дідусь, батько моєї матері, був у Спротиві окупації нацистських сил, був ув’язнений у трудових таборах. Коли він вийшов, був дуже травмований. І, гадаю, це вплинуло на мою родину. Через це він став кінорежисером і музикантом, знаходив розраду у творах мистецтва — це був його спосіб жити після війни.
Дитиною я цього не розумів. Я вже з третього поствоєнного покоління, але досі під впливом речей, про які непросто говорити, болю, який передається через покоління. У фільмі це не головна сюжетна лінія, радше її тло, але воно дає змогу зрозуміти наших батьків, зрозуміти, якими вони були в дитинстві, якими були їхні стосунки з батьками. Тож я намагався робити це кіно з надією, що навіть травма, труднощі, які хоч покоління по тому не знаходять повного вирішення, можливо, призведуть до прийняття.
Під час Другої світової Норвегія була окупована німецькими військами, нею керував колабораціоніст Відкун Квіслінг. У Норвегії уникають цієї теми чи намагаються осмислити її?
Є багато текстів і багато фільмів про Другу світову. Але нині покоління, що пережило війну, відходить. Гадаю, зараз на частоту таких розмов впливає те, що ми втратили покоління, яке пам’ятає ті події. Водночас я особисто більше зацікавлений історіями людей, ніж героїчними, ідеалізованими історіями. Інколи такі фільми, сповнені екшну, просувають національні, романтизовані ідеї війни. Декотрі навіть непогані, але я особисто більше цікавлюся історіями в людському вимірі досвіду, як у випадку «Сентиментальної цінності». Це мій вклад. Я розповідаю те, що здатен розповісти. Насамперед історію родини і те, як ми можемо жити з парадоксом пам’яті, коли ти здатен усе пам’ятати, але водночас можеш пробачити.
Ви вірите, що мистецтво може допомогти примиренню між людьми?
Це величезне питання, і я відчуваю непевність, відповідаючи на нього в абсолютних термінах. Я вірю, що ми як вид виживаємо завдяки здатності комунікувати. Тому й збиваємося у групи, бо потребуємо одне одного. Мистецтво — це одна з мов, якою ми можемо достукатися одне до одного. Знаю, що коли співаю дітям перед сном, вони почуваються впевнено та спокійно. Коли читав книги, вони змінювали мій погляд на певні речі в житті.
Мистецтво не має репрезентувати абсолютне рішення. Воно може бути відкритим, парадоксальним й емоційним. Тож надія в тому, що мистецтво може надати простір, де ми можемо щось обміркувати, відчути і відкрити новий тип сприйняття. Це мої сподівання.
У вас є неймовірний кадр, якому позаздрив би шведський класик кіно Інґмар Берґман — коли дві сестри лежать на ліжку. Чи було це зумисною згадкою, адже є й інші паралелі?
Мене змушує нервувати те, що люди думають, що я намагаюся бути Берґманом. Тому що це неможливо. Я захоплююся Берґманом, я вчуся у Берґмана життя і кіно, але я також відчуваю, що багато інших режисерів, художників і саме життя надихали мене. Тому залишу іншим право оцінювати мої стосунки з Берґманом, але додам, що спосіб, яким Берґман вхоплював і вивчав неідеалізованих людей, важливий і для мого життя. Він надихає мене на глибоку зацікавленість стосунками людей. Гадаю, що це дуже притаманно людській природі. Я прийму це за комплімент.
Мені здається, що це загалом прокляття будь-якого скандинавського режисера — рано чи пізно з’явиться порівняння або з Інґмаром Берґманом, або Карлом Теодором Дреєром (данський режисер-класик, який вплинув, зокрема, на Інґмара Берґмана. — Авт.).
Я знаю. Це неуникно. Дреєр теж дуже важливий для мене. Я наполовину данець. Художній вклад Дреєра у вивчення великих планів як кінематографічного прийому дуже надихає мене.
У традиції скандинавського кіно велика роль відводиться жінкам — від Дреєра через Берґмана та Ларса фон Трієра до вас. Є культурні особливості, які цьому сприяють?
Я роблю фільми про багатьох чоловіків і про багатьох жінок. Гадаю, я приділяю увагу всім. Але чи дозволите краще відійти вбік від питання і згадати один улюблений фільм? Це кіно Лариси Шепітько, яка, наскільки я знаю, була українкою. Це правда?
Саме так.
Я обожнюю її фільм «Крила» про жінку, яка була колись пілотесою. Мене глибоко зачепив цей фільм. Я бачив там цю жінку, людину з її мріями, складнощами і розчаруваннями. «Крила» надзвичайно близький мені фільм. Я бачив його втретє місяць тому і не міг не згадати зараз, тому що це кіношедевр.
Мені приємно, що ви згадали Ларису Шепітько. І це певним чином забавно, бо ми зараз в Україні маємо невеликий скандал через демонтаж її меморіальної дошки.
На щастя, я про це нічого не знаю. Але знаю, що вона неймовірна режисерка, я обожнюю її кіно. Сподіваюся, що все владнається.