Італійському президентові Маріано Де Сантісу (Тоні Сервілло) лишилося пів року на посаді — після шести термінів у офісі. Він колишній суддя, здобув авторитет і як політик, і як правник. Має закулісне прізвисько Залізобетон — бо обережний, неквапний і кожне питання обдумує вкрай ретельно.
Президент Італії — посада радше церемоніальна. Проте деякі повноваження він має. І саме вони стають тою силою, що так-сяк рухає сюжет. Отже, Маріано обмірковує три складні теми: законопроєкт про евтаназію, який активно лобіює його помічниця й дочка Доротея (Анна Ферцетті), та дві заяви про помилування засуджених убивць Ізи Рокка (Лінда Мессерклінгер) і Крістіано Арпа (Васко Мірандола) — перша вбила чоловіка, другий — дружину. До речі, оригінальна назва фільму La Grazia в перекладі з італійської означає і «помилування», і «благодать». До всього іншого Маріано намагається встановити, хто був коханцем його давно померлої дружини.
Соррентіно завжди прагне збалансувати стиль і тему. Наприклад, у його найвідоміший роботі «Велика краса» (2013) рефлексії героя про плинність часу і власну пасивність відбивалися в прекрасно-приречених, плавно зафільмованих краєвидах Рима. У «Благодаті» монотонні дні Маріано передано майже постійною замкненістю в музеї-тюрмі Квіринальського палацу, масою статичних планів, похмуро-зосередженим обличчям Сервілло. А також браком яскравих барв, еротичних мотивів і комічних моментів (для фільмів Соррентіно небачено). Одне слово, дуже переконливе відтворення реальності літньої людини, втомленої своєю посадою та самотністю і загалом флегматичної по життю. Розвʼязуючи цю формальну задачу, Соррентіно наче занурює сюжет у бездієве болото.
Сюжетну і візуальну млявість «Благодаті» багато критиків вважають чимсь на кшталт авторської противаги попередній картині Соррентіно — кітчевій «Партенопі» (2024). Але, здається, це ще й противага «Сільвіо та інші» (Loro, досл. «Вони», 2018) — Соррентіновій інтерпретації життя одного з найскандальніших італійських політиків, тричі премʼєр-міністра Сільвіо Берлусконі. Берлусконі був телемагнатом не меншою мірою, ніж державним діячем, і тому «Сільвіо та інші» — це потік гранично гламуризованих образів, вибух кричущих кольорів. Звісно, в байопіку про патологічно скромного президента-юриста мали переважати інакші інтонації.
Та що занадто — то недобре. Сюжетна жуйка тягнеться і тягнеться, аж поки режисер у щедрості своїй таки не активує раніше закладені загострення: евтаназія і прощення двох убивць. Тоді дивитися стає цікавіше. І самому Сервілло стає нарешті що грати: його діапазон від драми до комедії все ще вражає пропрацьованістю і делікатністю подачі. По правді, дві найцікавіші сцени — це тюремні побачення Доротеї з Ізою і Маріано з Крістіано. Це тонко зроблені психологічні дуелі, які за короткий час просвічують усіх героїв наскрізь. Власне в них і відбувається така очікувана кульмінація фільму.
Соррентіно завжди йдеться про дві речі: смерть (час) і любов — саме в такій послідовності. Рішення щодо найважливіших документів свого політичного фіналу Маріано приймає, спираючись на критерій, чи є там любов. І резюмує: «Благодать — це краса сумніву».
Умоглядний урок фільму: благодатним є той державний муж, що зберіг у собі цю розкіш — сумніватися. Але чи варто було заради цього робити таке довге кіно?