«Ось так ми відчували вчорашню новину.
Вбили ветерана.
Вбили військовослужбовця.
Вбили волонтера.
Вбили нашого брата по зброї», — написали у своїй заяві-реакції на злочин на сторінці 413-го полку СБС «Рейд».
«Його смерть означає, що національна єдність, яку ми проголошуємо, виявилася незахищеною перед внутрішньою агресією та зневагою до тих, хто стоїть на обороні держави», — вважають в ОК «Захід».
Звідки безкарність і хто в ній винен
У лютому 2024 року в селі Космач на Прикарпатті місцевий натовп побив 24-річну жінку з малою дитиною, обізвавши її «навідницею ТЦК».
У грудні того ж року у Вінницькій області військовозобов’язаний, який перебував у розшуку, напав із ножем на військового в районному ТЦК та СП. Травмував 54-річного учасника бойових дій — він отримав удар у голову.
У лютому 2025-го на автозаправці в місті Пирятин Полтавської області під час супроводу військовозобов'язаних до навчального центру чоловік застрелив з рушниці військовослужбовця Полтавського ТЦК, забрав його автомат та втік з одним з мобілізованих.
У серпні в селі Бузьке на Миколаївщині селяни з битами та трубами напали на військових ТЦК під час виконання ними службових обов'язків. Були постраждалі.
Також у серпні натовп намагався штурмувати стадіон у Вінниці, який військовослужбовці Вінницького обласного ТЦК та СП використовували як територію тимчасового пункту збору і доставили туди групу військовозобов’язаних.
Наприкінці жовтня 2025 року біля ринку «7-й кілометр» в Одесі натовп напав на військовослужбовців ТЦК, побили їх, застосували сльозогінний газ і кийки і перевернули службовий мікроавтобус.
Після першого ж інциденту в селі Космач було зрозуміло, що буде продовження. Тоді представники ТЦК та СП прибули на зустріч з місцевими мешканцями, та судячи з того, що і як на тих перемовинах говорилось (публікувалися відео), людям не пояснили рішуче і однозначно, що вони вчинили злочин і надалі кожне криве висловлювання — не те що напад — в бік представників Збройних сил буде жорстко каратися. Відчутних наслідків для агресивних і, скажімо м’яко, нерозсудливих селян так і не було. І та частина суспільства, якій вигідно вдавати, що вони не розуміють, хто їхній справжній ворог, і що мобілізує їх не конкретний чоловік у пікселі, а закон, засвоїла: можна нападати, це безкарно.
У соцмережах від учора багато реакцій на подію у Львові. Користувачі і, зокрема, лідери думок чи не вперше так емоційно і відверто називають, детально перераховують усіх, хто винен у загибелі Юрія Бондаренка: росіян з їхніми наративами, наших громадян, що легко піддалися ворожому впливу або прикривали «звірствами людоловів» власні непорядні вчинки, хайпожерів у медіа, що забули в гонитві за переглядами, як шкодять мобілізаційному процесу, обороноздатності країни. Представників влади, які ще ніколи не поспішали захищати військових, яких самі ж відправили на вулиці виконувати невластиві їм обов’язки, уникали і досі уникають складних мобілізаційних тем, бо ті шкодять іміджу.
І це все справедливо. Залишається тільки запитати самих військових, слово яких дійсно важить: як до такого дійшло і чи можна ще щось змінити у цій абсурдній, абсолютно несправедливій ситуації, щоб військовослужбовцям більше не загрожували нападники на вулицях мирних міст. Бо, як йдеться у заяві ОК «Захід»: «Армія не може виграти війну, якщо всередині країни формується середовище, у якому військові змушені боротися вже не лише з російським ворогом, а й із недовірою та агресією співгромадян».
Ігор Луценко, журналіст і чинний військовослужбовець-аеророзвідник:
Те, що відбувається, я вважаю величезним політичним злочином. На військових перекладають роботу, яку поліція чомусь відмовляється виконувати і робить вигляд, що мобілізація її не стосується. Повноваження військових ТЦК у цьому випадку досить обмежені, вони тут у ролі, по суті, чиновників, держпосадовців. Вони не можуть і не повинні силовими методами затримувати людей — це не є їхня функція. Примусова мобілізація — так, але безпосередньо скрутити людину на вулиці — ні. Можливо, вони до цього долучаються, зокрема, через тиск начальства, але повинна цим займатися поліція. Ось є ухилянт — затримуйте, якщо треба — заводьте кримінальне провадження. Доставляйте в суд. Є віками розроблені для цього механізми і спеціально придумана поліція, яка і засоби відповідні має, щоб у подібних ситуаціях людей затримувати. І засоби індивідуального захисту, і щось активне, чим можна правопорушників «заспокоювати». А чиновникам з ТЦК що – вже бронежилети мають видавати чи як? Так це не передбачено і підготовки у них для таких ситуацій немає.
Тому це все — політичний злочин і наслідок відсутності управління в державі. Ті, хто мусять — за мобілізаційні заходи не відповідають, а хто не мусить — цим займаються. Повний управлінський хаос, і де — у найважливішому для країни питанні мобілізації.
Військових ТЦК зробили винними за все. Держава зробила їх крайніми і це нонсенс. І тут вже має з’явитись нарешті якась правосвідомість у армії — у солдат, як не дивно, є права. Практики їх застосування немає, а права є, хоч армія і побудована фактично за принципом рабовласництва. Але треба хоча б починати з цим боротися. Зрештою, є Нацполіція, вона натренована відповідно і повинна виконувати свою роботу. Бо зараз життя кожного кожного військовослужбовця ТЦК, який щось намагається робити, дійсно в небезпеці. І 15 млн грн за його загибель родичам не виплатять. Хоча людина загинула за інтереси країни. Це і є, на жаль, позиція найвищого керівництва — нехай так і буде, всіх влаштовує.
Інша проблема — легітимізація такого ставлення до військових серед населення. І певною мірою це результат соціальної несправедливості, яку спостерігаємо роками. Еліта — депутати, артисти, журналісти, бізнесмени — відверто демонструють, що війна — не для них. І народ собі вважає — тоді і я втікатиму, а як силою крутитимуть — оборонятимусь, бо до мене ставляться, як до майна. Я, звісно, таку позицію не поділяю, але це такий домінуючий моральний орієнтир. І виник, повторю — через політику, яку найвище керівництво проводить.
Юрій Федоренко, командир 429 окремого полку безпілотних систем «Ахіллес»:
Чи це не російські наративи призвели до такого стану речей? Коли вони почали заряджати грошима інформаційні кампанії в середині нашої держави, а наші ж медіа почали підхоплювати їх і замість того, щоб пояснювати людям: можемо згоріти в печах, як колись євреї, можемо згоріти в репресивній машині в разі окупації — замість цього стали один поперед одного показувати, як затягують мужиків в буси. Почали розповідати про корупцію в ТЦК. Та ж корупція є скрізь, де є оборотні кошти! Завжди знайдеться охочий зробити ковток з потоку, але його просто треба знайти і ліквідувати з посади, от про що треба було говорити! Але російські наративи підхоплювалися і крутилися українськими медіа, і тепер інститут ТЦК дискредитований до біса, як і інститут військовослужбовців. Пікселя бояться, поза кутками ховаються.
Мені от цікаво — ті, хто жаліють військових, які по 3-6 місяців на позиціях і 4 роки безперервно на війні, і кажуть, що хлопчикам треба дати відпустку — вони що, не розуміють, що повинен бути резерв, щоб їх замінити? Що коли бригада укомплектована на 30%, то один солдат гарує за трьох-чотирьох і горить, як двигун винищувача в режимі форсаж? Виконує, але згорає. То вам їх шкода, але закриваєте собою ухилянтів, які поховалися і бігають манівцями?!
Дотиснути цю історію лише інформаційними вкидами Росії не вдалося. Все одно люди рекрутуються, бунтів проти мобілізації немає. Тоді почали атакувати ТЦК та СП. Пішов прямий вогневий вплив — обстріли ТЦК, теракти, найманці, що вибухівку підкидали тощо… І маємо плоди. Військові ТЦК, серед яких, думаю, 60-80% тих, хто посадки пройшли, втратили здоров’я, але не втекли за кордон, не перепливли Тису, а далі служать, бо знають, що комплектувати військо комусь треба — поливають брудом? Та ви серйозно? Дійшло до вбивств. І призведе до наступної фази — вже до потенційного протистояння, бо ті, кому загрожує небезпека, обороняються.
Якщо хтось готовий до заслання в Сибір, готовий бути замореним голодом, втратити все і воювати в окупаційних військах або потрапити у підвал, де закатують, то я такої країни не бажаю. І не бажаю такого життя для своїх побратимів і українців загалом. Тому треба говорити без масок і чітко: або ми боремось і вистоїмо, або нас знищать. Розмови про мир — пустота.
Поясніть людям, що відбувається: ми на волосинці висимо. Важкі бої тривають усі чотири роки. Противник за рік просунувся усього на 30 км, хоча Україна весь час воює в умовах браку сил і засобів, кадрового ресурсу і в середовищі, де на двох українців — три гетьмана. А Росія — з величезним потенціалом. Це подвиг українського війська, історія не знала таких прикладів боротьби. Це не піддається раціональним поясненням, але ми стоїмо. Завдання медіа — показувати реальність, говорити знов і знов, що загрожує Україні, якщо припиниться мобілізація.
Переважна більшість українського соціуму не усвідомлюють глобальність і критичність проблеми. Ми ще не відстояли українську державність і незалежність. Якщо ми зараз відійдемо з наших позицій, — українців заморять голодом, репресують, а решту гарматним м’ясом зітруть у імперських війнах. Це не спринт, що може скоро закінчитися, це марафон, в якому можемо втратити життя. Я не прихильник примусової мобілізації, але щоб її не існувало як вимушеної міри, українці мусять усвідомити це. А наші партнери — знайти можливість фінансування нашого війська. Не може військовий отримувати 20 тис. грн навіть в тилу, бо без тилу війна неможлива. Перекривається логістика — все, фронт не може стояти, а гармати стріляти. Комплектація військ — один з пріоритетних аспектів, і треба підняти зарплати військовослужбовцям, щоб Україна могла платити підйомні за мобілізацію всім, як це вже відбувається за контрактом «18-24». Тоді зможемо (якщо буде нормальна інформаційна кампанія і пояснення реального стану справ) поетапно перейти від примусової мобілізації до рекрутування. А зараз, якщо не буде мобілізації, то й держави Україна не буде.
Але у мене відчуття — ніхто не думає про державу, а лише про те, скільки поставлять лайків.
Юрій Гудименко, ветеран російсько-української війни і лідер Руху «Демократична Сокира»:
Я не можу передати свої емоції, вчора був готовий рвати когось на частини, бо це пекло, про яке і думати неможливо, а воно відбувається. Звернув увагу — абревіатура «ТЦК» стала ніби мемом, у заголовках велика кількість медіа не написали вчора, що вбили ветерана чи військовослужбовця, який виконував наказ, людину, яка воювала ще з часів АТО — написали «працівник ТЦК» і таке відчуття, що вбили не живу людину, а якусь функцію. А ми ж з ним носили один і той же піксель! В голові не вкладається…
Зараз потрібне максимально суворе покарання вбивці і щоб всі це бачили. Бо у людей, які вчиняють такі жахливі злочини проти військових, немає страху. Я от не бачив, щоб заарештували, посадили людей, які нападали на військових ТЦК в Одесі. А це було нещодавно. Ми бачимо, що напали і все. І який сигнал зчитує суспільство — що можна напасти на військовослужбовців, на людей, які виконують накази і тобі нічого за це не буде. А на тому проклятому телемарафоні про такі речі взагалі й не згадують. А це має звучати щогодини, бо саме для цього створювали цей марафон — щоб вели пропаганду і агітацію серед населення. А їх немає.
За відсутності політичної волі приходить ворожа армія, голод і геноцид. Вже пройшли ту стадію, коли був вибір між хорошими і поганими рішеннями, зараз вибір між поганим і дуже поганим. Щоб зробити ситуацію менш поганою, потрібна чітка і справедлива система мобілізації. Досить вийти ввечері в центр Києва, щоб побачити, яка з цим величезна проблема: величезна кількість здорових чоловіків призовного віку і в кожного, ймовірно, куплені чи довідка про непридатність, чи відстрочка, броня. А люди без грошей і зв’язків дивляться на це і відчувають несправедливість. Яка підігрівається російськими пропагандистами і тими нашими журналістами й політиками, хто хоче заробити зайву тисячу лайків.
Але рішення все одно треба ухвалювати. Не бувало в історії, щоб суспільство на 100% радісно реагувало на мобілізацію і не буде такого. Ухилення і спротив мобілізації існували навіть в СРСР за часів Другої світової.
Так, вони будуть втрачати рейтинги, про них щось погане писатимуть в Телеграмі, та яка різниця, коли йдеться про збереження країни чи її загибель.
Павло Якімчук, військовослужбовець і громадський діяч:
Коли наступного разу мене запитають, чому ходжу всюди зі зброєю, і навіть в тиловому місті — то у мене є вже багато прикладів, чому. Бо я не знаю, що за п… ри живуть зі мною поряд.
В тому, що на військових ТЦК нападають, винні всі потроху. ТЦК не святі, але я ніколи не відділяв їх від ЗСУ — це підрозділ забезпечення Сил оборони. У нас немає іншого вибору, рекрутинг не працює так, як ми б хотіли, і основне забезпечення ЗСУ людьми — через ТЦК. Рукоприкладство ТЦК – це окремі рідкісні випадки, які роздуваються. Але піднімати руку на людину в формі… У нас не всі розбираються в шевронах і не відрізнять військовослужбовця ТЦК від людини, яка їде у відпустку і вийшла на Хрещатику кави попити. Дограємося, що завтра на Хрещатику заріжуть якогось військового і скажуть — так він же з ТЦК. Це низько. І точно демотивує, і точно треба таке рубати в корені. Кожного, хто плюнув, криво глянув або не дай бог вдарив ножем — знищувати.
І мені байдуже, що я дав клятву захищати народ — я клявся захищати народ України, а не манкуртів, які вірять в байки пропаганди. Які роздуваються, добріхуються і потім купа коментаторів на Фейсбуці під ними пише, що ТЦК треба вбивать. Я під дописом про цього хлопця зі Львова почитав коменти і вийшов — був в шоці. Я не клявся захищати такий народ. Я вже давно думаю, що клятву треба змінити. Я готовий померти за свою мову, ідентичність, за близьких, але точно не за людей, які готові всунути тобі ніж в спину за першої ж можливості. За твої погляди, за висловлювання. Через те, що ти на фронті, а він — сцикло, і не там.