Чому ми, і дорослі, і малі, так любимо Свято Миколая?
Діти люблять свято, бо воно про очікування дива. А дорослі – бо це іноді єдина ніч у році, коли ми знову дозволяємо собі повірити в те, що світ може бути добрим. З психотерапевтичної точки зору це – ритуал надії, з богословської – втілена благодать. А з людської – прекрасний спосіб згадати, що ми здатні дарувати радість просто так.
Як пояснити маленькій дитині про свято Миколая і про Святого – хто це, чому приносить подарунки, звідки бере їх і як потрапляє до оселі?
Найпростіше – правдиво і казково водночас. Розповісти, що Святий Миколай – це людина, яка дуже любить робити добро. Хоч він жив на землі дуже давно, його любов не закінчилася, вона продовжується. Тому він приходить до дітей, щоб нагадати нам усім, що світ стає кращим, коли ми ділимося теплом. Дитині, в принципі, не потрібні логістичні схеми доставки подарунків. Дитині потрібен сенс. А сенс простий: я люблений і цінний, хтось думає про мене, навіть коли я сплю.
Про те, як він потрапляє до оселі, кажемо легко: «У святих немає проблем із дверима». А де бере подарунки? «У людей, які хочуть допомагати Миколаю». Маємо створити атмосферу дива. І, ясна річ, без брехні.
Як підтримувати (і чи підтримувати) віру в диво й до якого моменту? Особливо, коли хтось каже, що Миколай не справжній?
По-перше, йдеться про історичну постать, яка справді була тут, на землі, в фізичному просторі і залишається з нами в духовному вимірі.
Підтримувати віру точно варто. Скільки? Стільки, скільки дитина хоче вірити, що до неї приходить саме Святий Миколай. Це важливо. Не стільки, скільки хочуть батьки, а стільки, скільки хоче дитина. Тобто не батьки вирішують, що от, дитина вже виросла, і час їй сказати, хто насправді приносить подарунки.
Диво – це частина психічної екології дитинства. Воно необхідне для розвитку, для здоров’я дитини. Диво живить уяву, формує довіру і тренує символічне мислення.
А коли хтось скаже, що, мовляв, Миколай не справжній, це чудова нагода проговорити про те, що Святий Чудотворець справжній, він у символічному сенсі – це добро. І добро не завжди ходить в червоному плащі супергероя, але воно завжди приходить до тих, кому потрібно.
У певному віці – найчастіше в 7-9 років (інколи раніше, від 4 років) – дитина починає розуміти символи. І тут важливо не руйнувати, а розширювати смисл тих символів. Можна сказати: «Тепер ти вже достатньо дорослий, щоб стати одним із тих, хто допомагає Миколаю». І дитина, не втрачаючи відчуття дива, переходить на новий рівень. Коли мій старший син зрозумів, що це батьки «стають Миколаями», він спитав: «Тату, невже це ти?» Я визнав: «Так, це я, але мені Святий Миколай вкладає добрі думки. І ті подарунки, які ти хотів би отримати, ти отримуєш через мене, завдяки Святому Миколаю».
Що робити, коли дитина забагато просить у листі до Святого Миколая або просить таке, чого батьки не можуть дати?
Це чудово, що дитина має фантазію і мрії. Мій товариш-математик колись мені сказав, що математично, чим більше мрій, тим більша ймовірність, що котрась із них здійсниться. Тобто навіть з математичної точки зору багато мрій – це добре. Але тут важливо делікатно встановлювати межі. Можна, до прикладу, сказати: «У світі багато дітей, які чекають на подарунки від Миколая. І він приносить те, що може, і те, що справді важливе». Можна спробувати ще так: «Миколай завжди дарує те, що допомагає тобі зростати».
І, мабуть, не можна лякати дитину тим, що як буде нечемною, то Миколай не прийде?
З точки зору психіатрії, педагогіки і здорового глузду не можна. Лякання веде до тривожності. Тут у мені відразу включається лікар-психіатр. Лякання, залякування веде до тривожності, а не до слухняності. Може привести, звісно, до формалізованого виконання доручень, послуху, але це буде тривожний послух через страх, а не з любові і не від добра. Можна використати іншу формулу: Миколай любить, коли діти стараються. Не потрібно, щоби діти були ідеальні, а саме старалися, намагалися робити щось добре. Бо й ми, дорослі, не ідеальні. Можна наголосити про це дитині: «Я теж не завжди чемний, але Бог, на щастя, не штрафує мене, обділяючи подарунками».
Якщо дитина застане батьків так б мовити, на гарячому, як говорити з нею, щоб не травмувати?
Не панікувати. Дитина не потребує досконалих батьків, але їй точно потрібні чесні та люблячі батьки. Реакція може бути різною. Можу запропонувати принаймні чотири варіанти. Перший: «Я бачу, що ти здивований, це нормально». І, знаєте, назвати емоцію – це вже половина розв’язання тієї несподіваної для обидвох сторін ситуації (так званий траблшутінг). Другий варіант: «Святий Миколай – це не просто одна людина. Це ціла традиція робити добро. І ми, дорослі, іноді допомагаємо йому. Тепер ти знаєш, хто є таємним помічником Миколая». Третій варіант: «Ти вже доріс до того, щоб зрозуміти глибший сенс цього свята». І четвертий: «Тепер і ти можеш бути помічником Миколая для інших». І цим ми знімаємо травму несподіванки, розчарування. І перетворюємо несподіванку в посвяту, ми посвячуємо дитину в «дорослу» таємницю.
Раніше існував чіткий поділ: на сході України був Дід Мороз, а на заході – Святий Миколай. Але зараз «не все так однозначно». Зокрема, натрапила на допис в соцмережах молодої мами, яка перебралася зі сходу на Галичину, і не знає, як пояснити дитині, що замість Діда Мороза тепер Миколай…
Тут варто не ламати традицію, а інтегрувати її. Можна сказати: «Раніше ми святкували з Дідом Морозом. І це була наша сімейна традиція. А тут святкують зі Святим Миколаєм. Це нова традиція і вона дуже гарна. І знаєш, що важливо? Не імена. Важлива любов одне до одного, добро, яке освітлює і зігріває». Так дитина не відчує, що в неї щось забрали, а зрозуміє, що її сімейна історія розширюється. Діда Мороза переводимо в пасивний режим, відправляємо в архів, але не стираємо. Бо ж світлі спогади мають залишатися. Але ми додаємо нову традицію, яка формує нові сенси, і нову любов у тій сімейній історії.
Миколай різним дітям приносить різні подарунки: комусь дорогий телефон чи комп'ютер, а комусь – шкарпетки й мандаринки. Як пояснити, чому він інколи такий «несправедливий»?
Складне питання, на яке немає правильної відповіді. Але проблема може бути ліквідована волею дорослих. Я би закликав тих, заможніших, батьків бути відповідальними й не створювати такої надрізниці між дітьми. Є багато інших нагод, щоб зробити дорогі подарунки. Не треба так «підставляти» Святого Миколая. Можна невеликими вкладення отримати величезну радість. А ще більшу – коли, окрім своїх дітей, ще комусь допомогти. Щоби і для іншої дитини Святий Миколай відбувся.
Чи були у вашій психотерапевтичній практиці історії, пов'язані з переживаннями дитини щодо «втрати Миколая»?
Так. Інколи діти переживають це як зраду. Не тому, що дізнаються, що Миколай «не справжній», а тому, що дорослі сказали про це холодно, посміялися або знецінили. Була в мене історія з одним хлопчиком, який під час спілкування розповів, що коли дізнався правду про Миколая, розплакався. «Якби мені сказали про це з любов'ю, я б не плакав. Але вони сміялися», – поділився він. Над дитиною посміялися, що вона така наївна, знецінили її почуття й віру і як наслідок – вона закрилася від світу. Це був важливий досвід для моєї лікарської практики. Правда без любові – зброя, яка може дуже сильно ранити і навіть вбити найсвітліші пагінці добра в дитині. А правда з любов'ю – це вже терапія, вона лікує, надає нові сенси.
Про що діти питають на тему Миколая Чудотворця у вас як душпастиря?
Був один маленький парафіянин, який прийшов із дуже серйозним обличчям до мене і сказав: «Отче, скажіть чесно, Миколай отримує зарплату від Бога чи працює волонтером?» Я трохи розгубився, але попробував з любов'ю відповісти, що ми всі би хотіли би мати таку роботу. І додав: «Може, Миколай тобі якось насниться і відповість на це питання». Не треба казати, що Миколай прийде, явиться, бо в здоровому стані психіки нам нічого не мало б являтися. У психотерапії єдину правильну відповідь собі дає пацієнт, а не психотерапевт. Так само ця дитина сама собі дасть відповідь, яку хоче почути.
Чим для вас є свято Миколая?
Для мене це завжди було свято тихої радості. У моєму дитинстві була така традиція: Святий Миколай приходив відразу після всенічної, я мав бути в іншій кімнаті. Хтось дзвонив знадвору, і мої мама чи тато підходили до дверей і наче з кимось тихо говорили. А до кімнати вже заходили з подарунками, які передав Миколай. Я дуже довго вірив, що Святий Миколай дзвонить у двері і передає мені подарунки. Та я й досі вірю. І я зберігаю в серці те дитяче тепле відчуття радості, що Святий знає мене і що він про мене пам'ятає. У дорослому віці до цих почуттів додалося почуття відповідальності: тепер я маю пам'ятати про інших. І коли я бачу очі дитини, яка знайшла подарунок під подушкою, я стаю трошки добрішим, трошки світлішим, відчуваю в собі більше любові.
У таємниці Святого Миколая стільки людяності, стільки любові. Можливо, через це вона досі існує – її живить любов. У таїнстві Святомиколаївської ночі народжується тиша, спокій і гармонія. І де б ми не були, скільки б років не мали, ми завжди чекаємо на Святого Миколая. А якщо чекаємо – він неодмінно прийде.