Реальна влада в Ірані належить не Раді лідерів, а силовикам з Корпусу вартових Ісламської революції
Після загибелі аятоли Алі Хаменеї було створено Раду лідерів з трьох осіб. Але чи ухвалюють вони зараз ключові рішення щодо війни та ситуації в країні, чи все ж таки основну роль відіграють силовики з Корпусу вартових Ісламської революції?
Скоріше друге: формально Рада ухвалює рішення, але реальний вплив — у силовиків. Так, зараз аятола Арафі все частіше з’являється на публіці, його виступи транслюють офіційно. Можна подумати, що він ключова особа, але він лише представляє Раду.
Сама процедура передбачає, що має зібратися значна кількість уповноважених осіб, які обирають Верховного лідера. За словами представників іранської влади, вони прагнуть зробити це максимально швидко. Коли й де оберуть нового лідера — невідомо.
У цій ситуації роль Корпусу вартових Ісламської революції значно зросла. Він фактично керує процесом спротиву. І це рішення було ухвалене ще до початку війни: кожен підрозділ має діяти автономно.
Через загрозу з боку США та Ізраїлю автономія грає на користь саме Корпусу, тоді як армія не здатна діяти в такий спосіб. Якщо ситуація на фронті не зміниться, а Корпус продовжуватиме активні дії, він серйозно вплине на обрання нового лідера.
В Ірані можливий військовий переворот
Чи можна сказати, що, за найімовірнішим сценарієм, режим не впаде, можливо, навіть радикалізується?
Такий сценарій існує. Один варіант — новий лідер може виявитися радикальнішим, ніж Хаменеї. Ходять чутки про його сина — Моджтабу Хаменеї, але передача влади у спадок в Ірані малоймовірна. Та в цих критичних умовах можуть з’явитися голоси, які посилять позиції Моджтаби і наполягатимуть на виборі ефективного лідера.
Існує й інший сценарій, коли стара гвардія і помірковані духовні лідери висунуть своїх кандидатів — і зіштовхнуться крайні позиції. Це може призвести навіть до військового перевороту, коли Корпус спробує силою або погрозою сили нав'язати те рішення, яке йому буде потрібне.
І в таких умовах вони можуть зберегти владу. Але подивімося на ситуацію об'єктивно. Владу в якій країні? Розбомбленій і зруйнованій?.. Це підриває радикальну риторику й посилює позиції поміркованих, які шукають вихід з кризи. Сьогодні вихід означає фактичну капітуляцію, хоч і під іншим оформленням.
Шанси на демократичну революцію в Ірані залишаються доволі високими
А які шанси у протестувальників? Люди вірили, що США підтримають їх. Але ми бачили масові придушення, і Сполучені Штати вступили не одразу.
Насильство проти протестувальників застосовували не Трамп, а Корпус за наказами вищого керівництва. Тому суттєвих змін у цьому сенсі не відбулося. Для іранців, які виходили на вулиці, протестний потенціал залишається дуже високим. І влада це прекрасно розуміє.
Тому вона намагатиметься об’єднати суспільство «навколо прапора», використовуючи будь-які резонансні події як інструмент мобілізації. Робитиме все, щоб згуртувати населення й перевести фокус із внутрішніх проблем на зовнішню загрозу.
Що може натомість запропонувати опозиція? Вона існує у двох вимірах: перший — це громадяни всередині країни, які налаштовані проти режиму; другий — політичні й культурні кола за кордоном.
Насамперед їм потрібно сформувати спільне бачення майбутнього. Певні кроки в цьому напрямку вже є: останнім часом звучать чіткіші заяви. Другий крок — налагодити координацію з людьми всередині Ірану.
І в момент, коли треба буде вийти на вулиці, коли там не буде ні басиджів, ні Корпусу, можна взяти під контроль міста. І далі вже, як ефект доміно, усе посиплеться аж до фіналу.
Тоді до переможців приєднуватиметься дуже багато людей. Зараз цієї маси немає, і може здаватися, що й не буде. Але такі процеси працюють інакше: щойно люди побачать шанс на зміни, вони швидко долучаться. Тому шанси на демократичну революцію залишаються доволі високими. Багато що залежатиме від перебігу війни.
На вашу думку, Дональд Трамп на що ставить? На те, що люди вийдуть? Він же бачить: ліквідація Хаменеї автоматично не призвела до падіння режиму. Наземна операція США теж малоймовірна.
Іранці чудово знали, що не буде ніякої наземної операції. Ніхто серйозно не очікував, що після смерті лідера система розсиплеться миттєво. Але що тут важливо. Роль особистості в таких режимах величезна.
Приклад — Касем Сулеймані, ліквідований у 2020 році. Він очолював корпус «Аль-Кудс» у складі Корпусу вартових Ісламської революції і був ключовою фігурою в операціях Ірану за кордоном. Після його загибелі ефективність цієї мережі суттєво знизилась. Провали в Сирії, Лівані чи частково в Іраку пов’язані з відсутністю настільки впливової й харизматичної постаті.
Іранці фактично не знали іншого лідера, крім Хаменеї. Тепер його немає. Будь-який новий правитель не матиме того авторитету і страху, який створював попередник. Ослаблення системи відбулося вже зараз — незалежно від того, хто прийде на зміну. І якщо новий лідер відмовився вести переговори, він буде наступною ціллю.
Іран розширюватиме удари, але ресурси на постійні інтенсивні дії не безкінечні
Вони зараз не готові вести переговори? Тому що Трамп днями заявляв, що готові, а вчора була заява іранської влади, що ні.
Це теж дуже цікаво. Ми бачимо розбіжності між жорсткою лінією, силовиків, і прагматичнішими колами. Це свідчить про дисбаланс у керівництві. Частина еліт рухається за логікою остаточної битви, інші ж розуміють ризики.
Наскільки широка географія ударів Ірану може бути далі? Вони вже почали бити по Еміратах, по Кувейту, по Йорданії, по Саудівській Аравії, по Кіпру…
Так, вони почали бити по всьому периметру. Це також прогнозовано. Арабські країни намагалися дистанціюватися від конфлікту, заявляли, що не нададуть свій повітряний простір для атак. Але це не убезпечило їх. Офіційно вони заявляють про право на відповідь. Але найімовірніше, зосередяться на протиракетній обороні, а не на прямій ескалації.
Тому Іран розширюватиме всю цю історію. Але як надовго вистачить сил і можливостей? Через кілька днів після перших шокових ударів настає фаза адаптації. Ситуація перестає сприйматися як екстраординарна й переходить у режим нової норми. Так відбувається звикання: і суспільство, і армії починають діяти вже без початкового шоку.
Але скільки ресурсів має Іран? Скільки він може підтримувати нинішню інтенсивність ракетних ударів? Це велике питання. Точної відповіді немає, але очевидно, цей ресурс не безкінечний.
США, Саудівська Аравія та інші виробники можуть компенсувати дефіцит нафти, тому довгострокової кризи не передбачають
Тепер щодо ролі Російської Федерації. Формально це союзники Ірану, але, як і з режимом Асада, реальної допомоги не видно. Водночас для Росії вигідно те, що відбувається, адже ціни на нафту підскочили.
Так, ціни підскочили, але не катастрофічно. Тут питання в іншому: як довго це триватиме. Якщо конфлікт затягнеться на місяць-два — ефект для російського бюджету буде відчутним. Якщо завершиться за кілька тижнів — довгострокового впливу не буде.
Далі стежитимуть, наскільки вдасться врегулювати ситуацію з Ормузькою протокою. Через неї проходить значна частина експорту нафти з регіону. Якщо великі компанії знайдуть альтернативні маршрути — наприклад, через нафтопроводи в ОАЕ чи Саудівській Аравії, — вплив буде меншим.
Також важливо, чи зможуть США, Саудівська Аравія або інші виробники збільшити видобуток і компенсувати дефіцит. Оскільки світова економіка зараз не в піковій фазі зростання і попиту на нафту немає, ситуація не критична.
Для Китаю ситуація складніша, адже значна частина поставок іде саме через Ормузьку протоку. Якщо прохід буде обмежений, Пекіну доведеться домовлятися з Вашингтоном або шукати інші логістичні рішення. За наявною інформацією, Китай уже намагався вплинути на розблокування маршруту. Але після пошкодження одного танкера частина компаній відмовилася проходити через протоку й почала розглядати маршрути навколо Африки.
Це показує, наскільки крихка ситуація. Від цін на нафту залежать і фондові ринки, і стабільність економік. Тому, я думаю, США уважно стежать за розвитком подій.
Щодо впливу близькосхідних подій на Україну. Якщо США надають партнерам і союзникам засоби ППО, щоб відбити ракети й «шахеди», підтримка України зменшиться? Акцент з України може зміститися?
Особисто я не знаю. Будь-які розмови на цю тему зараз залишаються великими спекуляціями. На жаль, людей часто лякають. Або поширюють неправдиву інформацію. Коли я не знаю, як працює система, скільки в нас є ракет, як їх постачають, я кажу прямо: не знаю.
До того ж усе залежить від того, як довго ця ситуація триватиме. Звісно, виснаження буде, це зрозуміло — ракети використовують активно, економії тут немає. Але це вже другорядне питання. Для нас важливі дві ключові речі: коротка війна і падіння режиму. Це ідеальний варіант. Усе інше — нюанси.
Ще одне запитання наостанок. Дональд Трамп на прикладі Хаменеї та Ірану показав: якщо в нього є політична воля, то може ліквідувати диктатора й намагатися повалити режим, застосовуючи насильницькі методи. А щодо російського диктатора Путіна завжди мова про переговори та комунікації. Це подвійні стандарти?
Насправді відповідь проста: в одного є атомна зброя, в іншого ні. Трамп може діяти так щодо Хаменеї. Але щодо Путіна не може. От і все.