Фільм складається з трьох частин.
«Батько». Брат і сестра, Джефф (Адам Дравйер) та Емілі (Маїм Бялік), їдуть засніженою дорогою до віддаленої місцини на Північному Сході Америки, щоб відвідати ексцентричного батька (як завжди прекрасний Том Вейтс), везуть йому гроші і подарунки.
«Мати». Шарлотта Ремплінг у ролі штивної англійської письменниці готується до щорічного чаювання з дочками Тімотеєю «Тім» (Кейт Бланшетт) та Ліліт (Вікі Кріпс). Це їхній єдиний живий контакт протягом року.
«Сестра, брат». Близнюки Скай (Індія Мур) та Біллі (Лука Саббат) зустрічаються в Парижі, щоб перебрати речі, що залишилися після їхніх батьків, які загинули в авіакатастрофі над Азорськими островами.
Що може бути більш затертим, аніж сюжет про кістяки в сімейній шафі та складне родинне буття? Причому на перший погляд – не так й складне. Що ж тут особливого: ось небагата квартира небагатого пенсіонера, до якого діти заїжджають вряди-годи, аби відкупитися ящиком дорогої провізії і кількома купюрами. Ось зразкове чаювання успішної матері з красунями-дочками. Ось пара легковажних дітей завалюється в спорожнілі апартаменти.
Майстерність Джармуша в тому, що він нічого прямо й не каже. Він підглядає. Вихоплює знічевʼя якісь на позір малозначущі, а насправді промовисті подробиці.
Зокрема, вода й чай отримують чимало уваги в «Батькові» – бо про інше нема чого казати. Емілі нервує через опікаючі жести Джеффа щодо батька, а Джефф ніяковіє через обговорення його особистого життя. Потім виявляється, що старигани у виконанні Тома Вейтса – зовсім не те, чим вони здаються, і це неймовірно смішно.
Мати перед візитом дочок висповідається по телефону своєму психотерапевтові в тому дусі, що якось було б і краще без того чаювання, але що ж. Ліліт, рожевоволоса модниця й інфлюенсерка, аби нікого не засмучувати, просить свою дівчину, яка її підвозить, зобразити водійку «Убера». Тім намагається все тримати під контролем, тримає запопадливо-стурбовану усмішку на обличчі, бо вона ж мамина доця, хоче відповідати високим стандартам. Ну й Ремплінг, яка в будь-якій ситуації виглядає як королева і оглядає суєту зі своєю класичною холодною усмішкою (а заробляє на життя книженціями з палкими назвами «Межі кохання», «Безрозсудне місячне сяйво» та «Невірне завтра» – така ж кумедна деталь, як і «Ролекс» на руці Батька, який він квапливо видає за підробку). В кінці епізоду, після всіх вишуканих чашечок і тістечок, мати й доньки стоять біля дверей, чекаючи на «Убер», який Ліліт таки викликала, стоять і мовчать. Бо про що говорити?
Мабуть, найменше сарказму в «Сестрі, браті». Скай і Біллі щирі одне з одним, любов між ними беззаперечна, памʼять про батьків світла. Індія Мур і Лука Саббат грають експресивно, відкрито, без напівтонів. Їхні персонажі роблять прості речі: пʼють каву, їдять легкі наркотики і згадують, згадують. І поступово усвідомлюють, як мало вони насправді знали про своїх старих, тож, парадоксально, в цій частині найбільше смутку – але й світла теж.
Кожний епізод візуально відмінний. Джармуш покликав одразу двох операторів, з якими працював уже не раз – Фредеріка Елмса і Йоріка Ле Со, причому перший знімав ще й для Девіда Лінча, а другий – для Франсуа Озона і Клер Дені. Елмс у «Батькові» ідеально підкреслив несправжність безладу, декоративність старанно захаращеного будинку, в якому мовчанка значить більше за слова. А те, як виглядає «Мати» – чиста інсталяція на тему красивого життя, гіпертрофована картинка з дуже модного журналу (до речі, один з продюсерів фільму – Saint Laurent Productions), викреслена під лінієчку, так що пальто, недбало кинуте Ліліт посеред цього вишуканого буржуазного фракталу (вид згори не дасть збрехати) схоже на пряму образу честі та гідності. І, нарешті, стара рипуча паризька квартира – правдива жива істота, яка хіба що не розмовляє з Біллом і Скай. А може й розмовляє. І всі щоразу одягнені в одній гамі – що в «Батькові», що в «Матері», що в «Браті з сестрою».
В одних відтінках, та не завжди в злагоді. Але психоаналітик у акторському ансамблі не запланований.
Натомість усі частини прошиті символами і рухами, що могли би в менш обдарованого режисера виглядати непростимою манірністю стилю, а тут вистрілюють як цілий букет іронічних чи навіть метафізичних акцентів: годинники Rolex, справжні або фальшиві, тости з нетрадиційними напоями («Що, піднімемо тост за сімейні стосунки?» – виголошує Вейтс з кавою у руці – знущається?), згадки про астрологію, діалоги різного ступеню напруженості під час проїзду в машині, британська ідіома «Боб — твій дядько», що значить приблизно «як два пальці об асфальт» («Але Тім — наш дядько» — смішить англомовну авдиторію Джефф).
І ще скейтбордисти. Раптом. Без будь-якої сюжетної привʼязки, пролітають крізь кожний сегмент у сповільненій зйомці, наче кордебалет з іншого виміру. Вільні і легкі, без цілі і роду, рух як чиста свобода. Оця траєкторія, цей наскрізний пуант, на якому стоїть весь фільм – дає змогу його зрозуміти.
Улюблений жанр Джармуша – роуд-муві, інколи доволі химерні – як, наприклад, «Ніч на землі» (1991) чи «Мрець» (1995). «Батько, мати, сестра, брат» – теж фільм-подорож, але він, подібно до «Ночі на Землі», розгортається в часі, а не в просторі. Як стверджував Вільям Блейк, якому уподібнюється протагоніст «Мерця», земне життя – кінцеве блукання душі між двома вічностями. Брати й сестри здійснюють обовʼязкову прощу у колі одних і тих самих ритуалів (Білл і Скай це коло замикають), а вічність – ось же вона, проноситься уздовж тротуару з розмаяним волоссям. Вічне тут і зараз. Не обтяжене ані горем, ані обовʼязком. Ані користю, ані нестачею. Більш дивне, ніж рай, якого так часто шукають Джармушеві герої, але ніколи не потрапляють туди. Але всім сестрам, братам, самітникам, і нам заодно з ними, інколи таки дозволяється зазирнути туди, за ту саму браму.
Бо Джармуш милостивий, хоча й знає нас як облуплених.
