Градус негативних очікувань щодо фільму Емеральд Феннел був наскільки високим, що аж підозрілим. Здавалося рейджбейт — спланована частина його піар-кампанії. Насправді ж ті побоювання, які закидали блогери: різниця у віці виконавців головних ролей, задорослість 35-річної Марго Роббі для ролі 18-річної Кетрін, питання раси Гіткліфа та інші теми виявилися відволікалками від основного. Найбільша проблема цього фільму — порожнеча. Він неймовірно нудний, сліпучі візуальні образи приховують лише банальні сенси. Узяти вишукано сконструйований психологічний роман про жорстокість і аб’юз і перетворити його на мильну оперу про адюльтер — це таки несподіваний хід.
Та книга не про любов
Роман «Буремний перевал» Емілі Бронте — класика британської літератури. Його часто хибно сприймають як історію про нещасливе кохання дочки господаря фермерського маєтку Кетрін Ерншоу і сироти Гіткліфа, вихованого у її домі. Таке розуміння значною мірою продиктоване екранізаціями, а не самим текстом.
Із 36 розділів роману Кетрін доживає лише до шістнадцятого. При тому і цї сторінки не так про любов, як про одержимість і співзалежність, неможливість бути нарізно. У романі між Гіткліфом і Кетрін дивний тип зв’язку – ні любов, ні дружба, а швидше якесь проростання, зафіксоване у найвідомішій цитаті Кетрін: «Я є Гіткліф». Найбільш тісно персонажів поєднують прояви їхніх розладів. Вони обоє мають звичку під час стресу битися головою до крові об тверді предмети, голодувати до галюцинацій і не знають спину у приступах люті.
Не все те, що люди називають любов’ю, є нею насправді. Почуття Гіткліфа зображене як антитеза любові з Першого послання до Коринтян: немилосердна, заздрить, поводиться нечемно, шукає тільки свого, рветься до гніву, радіє з неправди й так далі. Для Гіткліфа Кетрін не так особистість, як предмет володіння. Він не готовий ділитися нею навіть зі смертю, тому не бажає їй ані щастя в цьому світі, ані спокою на тому. Вимагає, щоб вона повернулася до нього привидом і переслідувала його, викопує її тіло через 17 років після смерті, щоб потримати в руках хоч мить. Ще 20 розділів після смерті Кетрін Гіткліф вишукано мститься усім, хто йому не подобається і їхнім нащадкам: брату Кетрін і його сину, чоловіку Кетрін і їхній дочці.
Цей фільм про кров-любов
Режисерка Емеральд Фенел у численних інтерв’ю повторює, що кожен кадр у фільмі має емоційну причину. Щоправда, забуває додати: це рідко радість, частіше огида, відраза й гнів. Перша ж сцена нової адаптації роману застерігає вразливу аудиторію від подальшого перегляду. Ерегований член і зсудомлена нірка рота шибеника у передсмертних конвульсіях, за якими спостерігає юна Кетрін, вказують напрям інтерпретації історії — буде фройдистсько й мерзотно. Задоволення і біль, секс і смерть від цього моменту синоніми. З вилазки на повішання додому Кетрін повертається через щілину між кам’яними стовпами, у її кімнаті як ловці снів теліпаються фігурки повішених.
У фільмі режисерка радикально скоротила кількість дійових осіб. Якщо в інших екранізаціях жертвували поколінням дітей, то тут із персонажів взагалі залишили сет мініатюр: батько Ерншоу, Кетрін, Гіткліф і Неллі. Та попри скорочення родичів, значно збільшили кількість слуг – і це нелогічно для такої збіднілої родини, яку показує фільм. Позиція Неллі у фільмі — компаньйонка, а не економка, як у романі — виглядає абсурдно. Навіщо компаньйонка дочці фермера, яка не має світського життя? Виходить, збідніла родина утримує окрему людину, не зовсім служницю, яка переважно читає книжки. Таке собі.
Аб’юзивні вчинки відразу двох чоловічих персонажів роману Гіндлі (брата Кетрін) і Гіткліфа перенесли на старого містера Ерншоу. Побої, які терпить кіношний Гіткліф, захищаючи Кеті від гніву батька, сліди крові на його сорочці стають символами турботи й ще міцніше вкарбовують у дівчинку банальні істини про любов-кров / кохання-страждання.
Перша третина фільму сконструйована за стилістикою горору: різкі рухи, дивні звуки, похмура музика, двері, що раптово захряскуються. Потім все мігрує в бік тікток жанру еротичного куховарства і приземляється в пристрастях мильної опери з елементами боді-горору.
Архітектура фільму підважує логіку й здоровий глузд, ну бо Фройд. Фермерський дім чомусь стоїть у розщілині, без поля й господарства, більшість вікон виходить на скелі, тобто світла там не буває. Будинок пронизує викладена білим кахлем арка. Два крила дому по обидва боки цього отвору – ніби розчепірені ноги, яким передує чорний фалос комина. Така послідовність особливо виразна у сцені, де ріжуть свиню. Кадр комина, ракурс знизу. Кадр — криваві бризки на білих прямокутниках арки. Ніби дефлорація зрілої чуттєвості Кетрін. І знову бажання й смерть поряд. Кетрін буквально протискається через арку між підвішеною тушею свині й вкритим свинячою кров’ю Гіткліфом. Поділ її спідниці просочується кров’ю. Чим сильніші далі бажання Кетрін — тим червоніші її спідниці. Ця жадоба не лише сексуальна, вона також і матеріалістська. Зі скривавленим подолом Кетрін простує до сусіднього маєтку підглядати за тамтешнім заможним життям з-поза паркану. У маєтку Лінтонів — Дроздовій Садибі — вона затримається аж на п’ять тижнів через підвернуту ногу. Чи слід дивуватися, що до Перевалу дівчина повертається вже у суцільно криваво-червоній спідниці?
Червона спідниця у центрі кадру, ракурс згори, на фоні чорно-білої підлоги будинку Буремного перевалу, стає схожою на серце на шахівниці. Хіба ви не зрозуміли? Кетрін має зробити хід, обрати достаток чи любов. У маєтку Лінтонів є ціла вітальня захланності, де спідниця Кетрін отримує продовження у червоній підлозі, а по стінах гіпсові руки-руки-руки, які щось тримають, чи кудись лізуть. Якщо не спідниця, то щось неодмінно червоне, хоч би скельця окулярів чи гротескно велика полуниця, чи шаль, накинута на бильце, мають бути у кадрі.
Найвидатніша історія любові?
Символізм і цитування наскільки прозорі, що цей «Буремний перевал» стає історією як всі інші, а не саме тією історією. З глядацтва вибивають збудження завченими способами: от Кетрін спостерігає садо-мазо розваги слуг із батогом і вуздечкою, от вже все кухонне начиння й кожен рух еротично забарвлені, майже як тіктоки, де кухарі щільно притискаються до кухонних столів, спокусливо підтримуючи зоровий контакт з аудиторією, от Гіткліф застає Кетрін за мастурбацією, нюхає й облизує їй пальці. Серйозно? Це нагадує механічно завчені трюки, ніби глядача мають за автомат, у який треба закинути підходящу монетку, щоб добитися відповідної реакції. Токени еротизму розкидані разом із токенами сентиментального впізнавання: кумедний матримоніальний інтерес до орендаторів сусіднього маєтку й натикання в тумані на красеня — це ж із «Гордості й упередження», сцена із Гіткліфом на коні на фоні багряного неба і шнурування корсета — це ж із «Віднесених вітром».
У книзі Гіткліф і Кетрін – особливі закохані, самі собі найбільші вороги. Оточення може мати свої погляди на їхній зв’язок, але ніхто їх не розлучає, основні вибори молоді люди роблять самі. У новій екранізації вони стають такими, як усі інші книжкові коханці, а їхня драма — результатом невдалого збігу обставин: Гіткліф щось недочув, Кеті пошкодувала про те, що сказала і потім передумала, але головною лиходійкою призначають Неллі, яка підлаштувала всю цю інтермедію, та ще й листи палила, негідниця така.
У порівнянні з романною основою тут любовна лінія стає позбавленою осердя, як порожня горіхова шкаралупка, нехай і посріблена. Та це ж та сама історія Ромео і Джульєтти, де боягузливий монах занапастив юне кохання. І така асоціація не випадковість, а задум. У пластмасовому саду (не метафора) Дроздової Садиби Ізабелла переказує Едгару Лінтону сюжет «Ромео і Джульєтти». З усіма не знав-забув-спізнивсь у її викладі це більше нагадує епізод «Сімейних мелодрам». Цей гачок стає самозбувним пророцтвом: Гіткліф майже як Ромео скаче-скаче-скаче конем, щоб врешті запізнитися до смертного ложа Кетрін. Його напрузі дуже важко співчувати – між маєтками усього 8 км, нам про це казали раніше. Для конячого галопу — це відстань на 10 хвилин. За цей час Кетрін встигає помарити, стекти кров’ю й розпустити п’явок по стіні, а слуги – прибрати постіль, все помити й сповити мертву в саван. Дайте номер цієї служби прибирання.
Смерть Кетрін, майже як смерть Джульєтти — непорозуміння, результат байдужості й заздрості Неллі. У 1847 році Емілі Бронте опублікувала роман «Грозовий перевал» під чоловічим псевдонімом, остерігаючись, як такі теми сприймуть від жінки-авторки, і вже за рік померла, не дочекавшись визнання, чи принаймні сприйняття. У 2026 році у тінь Шекспіра, тінь чоловіка-митця, цю історію свідомо заховала жінка-режисерка, так ніби самої Емілі все ще недостатньо. Це наче мати в руках діамант, але взяти в оправу скляну імітацію.
Гіткліф–2026
Персонаж, якого грає Джейкоб Елорді — це вегетаріанський безлактозно-безглютеновий Гіткліф, від якого не віє небезпекою й руйнуванням. Він лазить у вікна до Кетрін, щоб повторювати, як він її кохає, по-щенячому радіти, сподіваючись, що вона вагітна від нього, ридати в кущах через відмову, а потім перелізти у вікно до Ізабелли. Максимум загрози — завалить листами, в очікуванні відповіді сидітиме по ночах на пагорбі.
Напевне найгірше, що можна було зробити з адаптацією «Буремного перевалу» у 2026 році – романтизувати аб’юз для нових поколінь глядачок і показати шлюб Ізабелли й Гіткліфа як стосунки підпорядкування й домінування за згодою. Здається, що в образі Ізабелли, Фенел іронізує над цільовою аудиторією свого фільму: досить Джейкобу Елорді зняти сорочку – нашийник дівчина одягне сама.
Емілі Бронте задовго до тонн психологічної літератури на цю тему пояснила, що врятувати любов’ю неможливо, і як гірко каятиметься та, хто припустить «я зможу його змінити». За 150 років до Блейка Снайдера з його «Врятуйте кицьку» Бронте вказувала на те, якого типу персонаж Гіткліф: перш, ніж тікати з Ізабеллою, він вішає її песика у неї ж на очах, щоб вона не мала ілюзій про його кохання. Він допускає між ними рівно скільки близькості, щоб шлюб не анулювали з юридичних причин, б’є дружину з першого дня. По обличчю. Бо його бісить її лице. Лист Ізабелли до Неллі з питанням за кого вона вийшла заміж, чи він людина, чи диявол — щирий відчай; перетворювати його на еротичну гру з диктуванням Гіткліфа, як це зробила Емеральд Фенел, злочинно. Гіткліф у книзі викрадає дочку Кетрін, щоб одружити зі своїм сином. Цю дівчинку він систематично б’є по голові, іноді за непослух, а частіше, бо його бісить її голос. Гіткліф Емілі Бронте, як і її роман заслуговують на чесну екранізацію – на жаль, не цього разу.
За глибиною інтерпретації роману цей «Буремний перевал» нагадує мудборд, але картинки рухаються. Перегляд повної стрічки додає мало що у порівнянні із переглядом трейлера. Складається враження, що фільм і знімали лише для нарізок у рілзи й меми.