Колись медійники їдко коментували лондонський меморіал «Розмова з Оскаром Вайлдом»: «Вайлд, мабуть, мав би щось дотепне сказати про це, як тільки-но оговтається від шоку».
Ця історія згадалася, коли я роздивлялася результати всеукраїнського архітектурного конкурсу на найкращий проєкт пам’ятника Лесі Українці з благоустроєм прилеглої території, що тривав з вересня 2025 по січень 2026 року. Експозицію конкурсних проєктів відкрили 10 лютого у просторі Одеської наукової бібліотеки ім. Грушевського.
Представлені проєкти від авторських колективів з Одеси, Києва та Рівного провокують непереборне бажання влаштувати спіритичний сеанс із поеткою. Щось мені підказує, що її реакція була б ідентичною — тривала пауза для подолання відчуття розгубленості. Те, що ми бачимо, сприймається як невдалий «скульптурний пранк»: важко повірити, що роботи такого низького художнього рівня не просто відзначені журі, а рекомендовані до реалізації.
Передісторія
Рішення про проведення конкурсу виконком ухвалив 28 серпня 2025 року. Монумент мають встановити у сквері на розі Фонтанської дороги та проспекту Лесі Українки. Замовником та розробником документації виступив Департамент архітектури, містобудування та земельних відносин міської ради.
До складу журі конкурсу увійшли заслужена архітекторка України Ганна Бондар, архітектор Юліан Чаплінський, головна архітекторка Одеської області Надія Бєлєнко, голова правління Одеської обласної організації Національної спілки архітекторів України Микола Матюшенко, голова правління Одеської обласної організації Національної спілки художників України Анатолій Горбенко та інші.
Призовий фонд склав 350 тисяч гривень: 140 тисяч за перше місце, 105 тисяч за друге та 70 тисяч — за третє.
Подив викликала мала кількість учасників — лише 14 заявок, дві з яких дискваліфікували через порушення анонімності (авторство було очевидним із поданих матеріалів, за словами відповідального секретаря журі Юрія Четакова). Втім, їх усе одно презентували з позначкою «по за конкурсом» (саме така орфографія в оригінальному підписі).
На презентації усі дотичні до конкурсу нарікали на слабку комунікацію. Хоча прозвучали й контраргументи, мовляв, анонс конкурсу лунав з «кожної праски». Проте обговорення результатів в соцмережах показали, що навіть не усі одеські митці знали про нього, а з інших міст й поготів.
Микола Матюшенко, обмежений цеховою солідарністю, намагався підважити усі ці аргументи, доводячи, що 12 фінальних проєктів – цілком пристойно для нинішніх умов. Малобюджетні відкриті конкурси без чіткої архітектурної програми часто відлякують професіоналів високого рівня. Додайте до цього стислі терміни, що негативно впливають на деталізацію, і ми отримуємо ситуацію, коли обирають не «найкраще серед геніального», а «найменш жахливе серед посереднього».
Іншими словами, умови конкурсу фактично стимулювали авторів йти шляхом найменшого спротиву — видавати консервативні, «безпечні» рішення замість пошуку нової візуальної мови.
Переможці: найкраще з найгіршого
Проблема державних замовлень часто полягає у формалізмі — бажанні закрити «гештальт» історичної справедливості за бюджетні кошти. Ригідний чиновницький апарат апелює не до художньої цінності, а до зрозумілої йому «виховно-патріотичної» складової. Тому й концепція переможця звучить як рефрен із радянських методичок: «поєднання класичних традицій та потужного ідейного змісту».
Перше місце (скульптор Микола Білик, архітектори Андрій Коструба, Марія Матушенко та Олександр Вовк) — найбільш контроверсійний проєкт, передусім через звинувачення в епігонстві.
В соцмережах вже прозвучали заклики порівняти версію переможців з памʼятником Лесі авторства Галини Кальченко, встановленим на Байковому кладовищі. На відкритті виставки про їхню очевидну схожість різко заявила громадська діячка Наталія Делієва.
Загальна «естетична рамка» і деякі «збіги» – «вуха» надихаючого витвору стирчать неприкрито. Та сама статика фігури, пластика складок одягу, що переходять у масивну основу, аналогічний нахил голови та ідентичний жест правої руки, що притиснута до грудей. Делієва трактує його як «закритість від світу». Якщо в оригіналі Кальченко це певна інтимність, то перенесення цієї ж пластики у відкритий простір Одеси виглядає недоречним – пам’ятник не комунікує з містом, а замикається в собі, повторюючи чужі знахідки півстолітньої давнини.
Зрозуміло, що вимоги Делієвої переробити «копію» Кальченко через зміну пози (посадити, покласти, розкритися) – абсолютно безсенсові. Й запевнення чиновників щодо можливості внесення таких «покращень» приголомшило своєю абсурдністю — це виглядало як спроба за будь-яку ціну вгамувати гарячку незгоди. Але звинувачення в плагіаті— привід для серйозної ревізії проєкту.
Коле очі й урбаністична контроверза: попри маніфестовану «недомінантність» та «мінімальне втручання в архітектурно-планувальне середовище», на візуалізаціях цей мікс псевдокласики та ідеології нависає над простором усім своїм гранітно-бронзовим тягарем. Постамент заввишки 210 см при висоті фігури у 260 см — класичний радянський патерн героїзації через масштаб. Фактурний граніт лише посилює враження «зрілого сталінського ампіру» в дусі ВДНГ.
Реакція публіки на подібні об'єкти з одного боку втішає – майже нікому не подобається. Але критики опиняються у полоні змішаних почуттів: традиційні монументи — це ганебно, проте радикальні експерименти (як-от резонансний «Моцарт» у Львові) так само далекі від суспільного консенсусу. Саме в цій щілині між архаїкою та незрозумілим авангардом і народжується монструозна у своїй ніякості штамповка.
Другий переможець (скульптори Віктор Липовка та Олександра Рубан, архітектори Андрій Даниленко і Катерина Липовка) демонструє дивне зачарування естетикою некрополів. Нічне освітлення на рендерах вдало маскує відсутність роботи з локацією та безликість формату «паблік-спейс із Pinterest». Етнографічні аплікації у вигляді плавучих орнаментів виглядають штучно, а «рентгенівський» погляд скульптури перетворює комеморацію на пародію.
Третє місце (скульпторка Анастасія Козмінська (Настя Мане), архітектори Микола Чепелєв і Микола Волков) підкуповує «людським» описом. Ідея Лесі як живої людини в контексті Одеси — міста «паузи між болем і словом», використання місцевого черепашнику як метафори «кострубатості» життєвого досвіду Лесі та самого міста, концепт contra spem spero як внутрішньої зібраності — звучить переконливо. Проте між текстом і пластичним втіленням лежить прірва. На виході - салонний образ, що дивовижним чином набув японських рис.
Чи не єдиною спробою виходу за межі канону став проєкт Андрія Ахтирського. Автор відмовляється від портретної ілюстративності на користь пластики розломів та нашарувань. Його об'єкт, що мене особисто відсилає до деконструйованої голови Афіни Паллади, принаймні претендує на розрив монотонного шаблону.
Натомість решта робіт — це чергове «свято високодуховності», що прикриває страх перед виходом за межі шаблону та рабську прив’язаність до паркової фігуративності.
Скандальне відкриття
Відкривали виставку Надія Новікова, в.о. директора Департаменту архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міськради, та депутатка ОМР Ольга Квасніцька.
Після піднесених промов спалахнув скандал — окрім звинувачень у плагіаті Наталія Делієва висловила глибоке обурення процедурою підготовки та проведення конкурсу. Її головна теза — ігнорування громади, яка роками виборювала встановлення пам’ятника та перейменування парку Космонавтів на честь Лесі. У складі журі не було жодного представника громадськості чи активісток, які просували цю ідею. Також пані Наталія зауважила відсутність скульпторів серед тих, хто оцінював роботи. Попри обіцянки провести виставку та обговорення до визначення переможця, результати оголосили без діалогу з мешканцями.
Делієва наполягає: сучасний меморіал — багатофункціональний простір, а не просто поодинокі скульптури. Це був запит на сучасне, зручне та змістовне місце для родинного відпочинку, зі сценою для виступів та проведення заходів, облаштування алеї видатних жінок тощо. «Квіти до пам'ятника носитиме не комісія, а саме ці жінки та громада, чиїми інтересами знехтували», — зауважила вона.
Делієва також зачитала звернення громадськості, яке вже підписали 15 громадських організацій, де вони вимагають «публічного професійного та громадського обговорення, перегляду конкурсної процедури з урахуванням думки одеситів та створення не просто пам’ятника, а живого культурного простору в парку імені Лесі Українки». Її особиста рекомедація владі – переглянути законодавство у частині коммеморативних конкурсів, адже відповідний закон ухвалений ще в 1990-х і не враховує інтереси громад.
Доволі виваженим був коментар від архітектора Миколи Чепелєва (учасника проєкту, що посів третє місце), який пояснив технічні та концептуальні аспекти їхньої роботи. Він зазначив, що процедурно конкурс пройшов без порушень, а всі претензії слід адресувати чинному законодавству, яке не передбачає залучення представників громадськості до складу журі подібних конкурсів. Власне, через відкриті конкурси громада делегує право на розробку й реалізацію таких проєктів професіоналам, а право вибору – експертному середовищу. Принцип «відкритих дверей» для всіх охочих не є світовою практикою. Розробку таких важливих об'єктів слід доручати командам, які мають відповідний досвід та репутацію. Це не звуження демократії, а захист від дилетантства. Втручання у професійні рішення з емоційними пропозиціями, не підкріпленими фахом та досвідом, не є адекватною реакцією на результати конкурсу.
Усе так — ми дійсно хочемо чесного партнерства: громада дає запит на сенси, а професіонали перекладають цей запит мовою сучасної архітектури та пластики. Але є умова — їхні ідеї не мають принижувати сенси своєю «вторинністю». Навіть якщо існує певна складність у сприйнятті сучасних комеморативних практик. Часто люди чекають або радикального авангарду, або звичної класики, а спроба знайти «третій шлях» через психологізм та матеріал може сприйматися неоднозначно. Власне, ніхто не сперечався з тим, що допоки умови конкурсів диктуватимуть бюрократи, а не урбаністи, ми отримуватимемо об'єкти, відірвані від контексту міста.
Чого ще насправді не вистачило — власне, презентації проєктів самими авторами. Полемізувати з чиновниками та активістами, звісно, корисно, але хотілося б докладніше почути про хід творчої думки, з огляду на те, що більшість громадян не здатна осягнути велич задуму через професійний жаргон експлікацій.
Депутатка Ольга Квасніцька, яка опікувалася конкурсом і, вочевидь, була рада, що він нарешті відбувся, не поспішала доєднатися до голосів невдоволених. Проте її намагання зупинити промову Наталії Делієвої були марними — присутні хотіли почути щось більш живе, ніж формальні подяки одне одному за цей сумнівний «успіх».
Втім, мотивація депутатки зрозуміла: після семи років «кіл пекла» боротьби з чиновниками та топонімічними комісіями будь-який скандал загрожує встановленню пам’ятника взагалі. Правда в тому, що тільки повномасштабне вторгнення змусило владу почухатися в цьому напрямку. Навіть вибір локації для пам’ятника супроводжувався тривалими дискусіями. Серед початкових варіантів розглядали Приморський бульвар, парк Шевченка та проспект Українських Героїв. Остаточної згоди вдалося дійти лише тоді, коли проспект Гагаріна перейменували на честь Лесі Українки.
Відкидає Квасніцька й докори в неефективній комунікації – інформація була офіційно опублікована на сайті ОМР і вона особисто закликала поширювати її серед митців по всій Україні, зокрема через радіо та звернення до лідерів думок.
Але уникнення дискусії наживо (депутатка буквально збігла, пославшись на іншу зустріч, що дивно — невже вона заклала 10 хвилин на таку важливу для неї подію?) та онлайн (ані слова в дописі про відкриття виставки) демонструє онтологічну відразу до втручання проблемних питань в «урочистість» моменту. Зате некритичного патосу в її оцінці — хоч греблю гати. Жодного коментаря щодо звинувачень у плагіаті. Депутатка впевнено дивиться в безтурботне для переможця майбутнє — «автори працюють над кошторисом», а БФ «Французький бульвар» оголосив збір коштів від небайдужих громадян.
Попри побоювання, що будь-яка спроба скасування результатів заблокує встановлення пам'ятника на невизначений термін, напрошувався очевидний висновок – продовжити конкурс. Та депутатка на такий сценарій дивиться без оптимізму: по-перше, це порушення закону і скасувати результати можна лише через суд, якщо була порушена процедура. По-друге, у бюджеті на 2026 рік кошти на повторний конкурс не закладені, і нереально добиватися цього в умовах війни. Ба більше, їх немає навіть на пам’ятник. «Мій заклик: якщо вам не подобається жоден із проєктів, фіксуйте готовність шукати меценатську підтримку для альтернативи, яка задовольнить усіх», — резюмує Квасніцька.
З анонімного джерела (коментар юриста), місцеві сили навряд чи зможуть домогтися ревізії результатів. Це можливо лише за умови тиску впливових мистецько-архітектурних кіл Києва. А поки що одеситам пропонують залишати свої відгуки у спеціальному журналі в бібліотеці до 26 лютого — цікаво, як це може вплинути, якщо переможець вже визначений? У чиновників чітко зарктикульованої відповіді немає.
В будь-якому випадку, для мене це все одно програш у «боротьбі саме за українську Одесу». Чіткий меседж від відповідальних осіб — з арсеналу «їжте що дають або зробіть краще». Його згубна маніпулятивність у сфері культури доведена роками просування популістського трешу. Напрочуд одесити не згодні ним давитися. І я з ними солідарна. Можливо, впливові столичні експерти скажуть своє слово?
Проєкт «Території культури» виходить у партнерстві з компанією «Перша приватна броварня» і присвячений дослідженню історії та трансформації української культурної ідентичності.