Його оригінал, а також розгорнута інформація про будівлю дивись на сайті Antique.
Зазвичай, коли йдеться про архітектурний авангард, Одесу ніколи не згадують, адже є взірцеві Харків, Запоріжжя, Донецьк, Київ… Зрештою, є десятки промислових міст українського сходу, є чудові зразки в Ужгороді, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях. Тобто, розказати можна про багато міст, про різноманітність й різноплановість архітектури функціоналізму та його епохи. Одеса зазвичай залишалася у тіні, тому ми зробили невеличку розвідку до «ніші» пам’яток функціоналізму в Одесі.
Вивчити проєкт докладніше можна на PhotoBuildings.
Контекст: Одеса у вирі історичних зламів
Розквіт приходить до Одеси під час дії права вільної торгівлі з правом безмитного ввезення та вивозу товару – порто-франко (1817-1858). Місто почало швидко розвиватися за рахунок хлібної торгівлі. У 1865 р. було проведено залізницю до Балти. Чому не далі? Тому, що Балта була центром збору зернової продукції, Одесі далі й не потрібно було на той момент. Це друга залізниця на території України після лінії Львів – Перемишль (1861) в кордонах Австро-Угорщини.
У 1880 р. в місті запущено кінний трамвай, також з невеликим запізненням після першого, у Львові, де конка з’явилася у листопаді 1879 р. У 1908 р. в Одесі відкрили перший авіаційний клуб.
Перепис 1897 р. показав Одесу найбільшим містом України з населенням у 404 тис. В Києві було 248, у Харкові – 174, у Львові – 149, Дніпрі – 113 тис.
Протягом XIX ст. місто мало тісні зв’язки з середземноморськими країнами й через європейські порти – зв’язки з найважливішими культурними центрами Європи. Архітектурну освіту одеські архітектори переважно здобували у Берліні, Парижі та Санкт-Петербурзі.
Від 1864 р в Одесі діяло Товариство інженерів та архітекторів, від 1869 р. – архітектурний клас для тих, хто бажав поступити на архітектурне відділення Петербурзької академії мистецтв. Інженерно-будівельну освіту від 1891 р. можна було отримати в Одеській школі десятників будівельної справи (1891–1917). Програма включала інженерну графіку та малювання. У 1917 р. школа закрилася, але у 1918 р. архітектурне відділення з повним курсом освіти відкрилося в Одеському художньому училищі, яке водночас отримало статус вищого. Це вже запроваджувалися освітні програми незалежної України. У тому ж 1918 р. був створений Одеський політехнічний інститут, до складу якого входив інженерно-будівельний факультет.
Пізніше, на базі обох відділень (художнього училища та Політехнічного інституту) у 1930 р. був створений Одеський інститут інженерного цивільного та комунального будівництва – тепер Одеська державна академія будівництва та архітектури (ОДАБА).
Щодо національно-політичних процесів, управління Центральної влади Української Народної республіки після тривалого збройного протистояння у боротьбі за владу встановилося в місті 13 березня 1918 р., за підтримки австро-німецьких військ (перша спроба була у листопаді-грудні 1917 р.). Від травня в Україні встановився гетьманат, від 16 листопада – Директорія.
11 грудня перемогла «біла» влада, яку 5 квітня 1919 р. посунула «червона», розпочавши кривавий терор. Потім 24 серпня «білі» її посунули знов, але від 7 лютого 1920 р. «червона» встановилася вже надовго.
Втім, період формування незалежної України, коли на очах водночас утворилися Чехословаччина, Польща, Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія, дав привід розпочати архітектурне змагання у розбудові модерних держав.
Більшовицька Росія у цьому змаганні також брала участь, адже це було наочним відображенням змін. Але в Одесі у той час панував страшенний занепад, підсилений голодом 1921–1923 рр. Перші будівельні роботи 1926 р. обмежилися завершенням попередніх недобудов.
Нове будівництво в Одесі розпочалося лише у 1927 р., що майже збіглося з початком п’ятирічного плану так званої «індустріалізації» (1928–1932 рр.). В СРСР запрошувалися провідні інженерні та архітектурні фірми, було створено Держпроєктбуд – фактично філію американської компанії Albert Kahn Associates, Inc (Детройт). Всі вони запроваджували новітній архітектурний стиль – функціоналізм, адже він також відповідав завданню прискореного будівництва і надшвидкого озброєння.
1932-й – рік закінчення контрактів з іноземцями: після того, як Німеччина стала стратегічним партнером СРСР, за наказом Сталіна філія була розпущена. Це й ще початок Голодомору. І це не збіг – хліб був одним з засобів оплати іноземцям за роботу та можливістю остаточно придушити національний рух в Україні. 1932-й став поворотним зрештою й для функціоналізму, далі почалося сповзання у бік класицизму, який якнайкраще відображав ідеї тріумфу міцної влади – тоталітаризму.
Для Одеси окрім хронологічних обмежень розповсюдження функціоналізму були й інші. Місто не було індустріальним центром й не мало сировинної бази для цього. Але були наявні надлишки житлового фонду: на початок 1918 р. населення тут складало більше 600 тисяч, а на 1923 – 300 тисяч. Й до початку Другої світової війни повернути кількість населення початку ХХ ст. місто так й не встигло. Водночас відбувалося й ущільнення житлової площі.
В місті залишалися переважно місцеві архітектори, які працювали в парадигмі замовлень початку ХХ ст., хоча, насправді, досконало володіли будь-яким тогочасним стилем та були схильними до експерименту. В Одесі склалося своє архітектурно багате, навіть пишне середовище, яке кардинально змінювати було досить складно. Якщо в історичному центрі знаходилися вільні ділянки, то нові об’єкти модернізму від сміливого проєкту до реалізації проходили певну еволюцію «підпорядкування» оточенню. Отже, простіше було працювати не у квартальній зблокованій забудові, а на вільних ділянках та у комплексах – як-от наприклад, освітніх закладах з гуртожитками, санаторіях та медичних закладах.
Перлини конструктивізму
Зважаючи на чималенький масштаб міста, модерністських об’єктів в ньому вистачає. Втім, ми відібрали лише деякі з них, щоб зробити певний зріз.
Почнемо з Інституту інженерів комунгоспу, проєкт 1930 р. Споруда знакова, адже тут мали навчатися архітектори нової епохи. На нашу думку, це взагалі одна з найцікавіших будівель цього періоду.
Проєкт розробив відомий Одеський архітектор Федір Троупянський (1874–1949), який у тому ж році заснував та очолив кафедру Архітектури в цьому інституті. Корпус складного об’ємно-просторового рішення, який загалом був прив’язаний до ситуаційного плану. Він виходив головним фасадом на вулицю, якої тепер не існує й яка йшла поперек сучасних вулиць Дідріхсона та Композитора Ніщинського. Тильний фасад у центральній частині формувала півкругла прибудова актової зали та ще й з окремою прибудовою в її центрі трапецієвидного у плані технічного приміщення. Загальний план близький до симетричного, та головний фасад це приховує, він показово асиметричний. До правого торця прибудований окремий поперечний одно-двоярусний об’єм великої аудиторії, який виступає дещо вперед, а більше розвинутий з тилу. З лівого боку також прибудовані аудиторії, але у поперечному об’ємі на три яруси, який і став композиційною домінантою. Головна сходова клітка виокремлена в вертикальний ризаліт та виступає над дахом – вона розташована праворуч від центрального головного входу, але не над ним.
Очевидно, що початкова ідея була дещо іншою: допланування лівої частини й місце прибудови відзначає деформаційний шов. Вірогідно, у першому варіанті лівий бічний фасад завершувався з тилу півколом прибудови актової зали й тим руйнував класичну симетрію, а також максимально використовував форму циліндру у просторовій грі об’ємів, що ми ще побачимо багато разів.
Тут застосовано важливий елемент одеського функціоналізму – вертикаль сходової клітки з склінням, так званий «градусник». Вертикальне суцільне скління дрібно членувалося рамою зазвичай вертикальними прямокутниками з періодичним перебиванням більш широких рам, звідти аналогія з градусником.
Ще одна специфічна деталь сходової клітки – спосіб нарощування висоти. Аттик по периметру просто підіймався вище лінії початку даху без будь-яких карнизів та інших його ознак та тим приховував схили даху, водостоки та всі інші конструкції. У цьому випадку ускладнювалося водовідведення, але досягалася бажана чистота простих геометричних форм, які використовували конструктивісти. Тому, попри те, що дах по периметру будівлі складного плану залишався повністю чотирисхилим на однаковому рівні спільного мауерлату (справжні пласкі дахи масово почнуть робити пізніше, у 60-х), такий спосіб підняття аттику на різні рівні давав можливість у досить простих спорудах грати об’ємами й досягати художньої виразності. Адже модерністи намагалися не використовувати жодного декоративного оздоблення та навіть класичних конструктивних форм (складно-профільовані карнизи, сандрики, трикутні фронтони тощо).
Набув популярності й наступний художній прийом – дизайн фасадів у двох фактурах та двох кольорах: основний колір – близький за відтінком до бетону, часто справжній бетон, та колір червоної цегли, або фактура з різного виду кладки з червоної (керамічної) цегли. Такий варіант поширився у Німеччині, де червона цегла з глянцем стала основним будівельним матеріалом модерністів, й у ньому окремі площини отиньковували, імітуючи бетонні панелі для виразності, тобто діяли навпаки. Почалося все, дійсно, із застосування бетону в промислових об’єктах, де також доводилося використовувати цеглу. І таке поєднання для модерністів стало класичним.
В Одесі ж основним будівельним матеріалом була не цегла, а камінь-черепашник. На зламі ХІХ – ХХ ст. почали поєднувати саме його фактуру та колір (вохру), тому маємо багато пам’яток архітектури з подібним оформленням фасадів. Позаяк обидва матеріали давали надмірну декоративність, черепашник тинькували «під бетон». Отже, на фотографії ми бачимо фасад інституту з акцентуванням окремих площин через колір.
Після Другої світової війни будівлю Інституту значно розширили, добудували Г-подібний корпус таким чином, що будівля перетворилася на П-подібну, розгорнуту у бік вулиці Дідріхсона. Головним став корпус всередині курдонеру, що був вирішений у формах класицизму, поєднуючи у центральному ризаліті й велику арку, й трикутний фронтон.
Ми вважаємо, що позаяк Академія будівництва та архітектури складається з кількох корпусів різного часу, було б непогано цей перший відреставрувати, повернувши оригінальний вигляд до найменших дрібниць (подібно до корпусу інституту Баугауз в Дессау), й зробити його взірцем стилю для одеситів і для студентів-архітекторів, які мають можливість досліджувати модерністську епоху просто в певних межах навчального закладу. Це було б гарною ознакою й прикладом для майбутніх архітекторів бережливого ставлення до архітектури, яка колись була символом майбутнього та демонструвала навіть у досить простих рішеннях надзвичайно високий смак.
Наступна будівля – гуртожиток студентського містечка Водного інституту, 1929 р.
За художньо-стилістичними ознаками це конструктивізм. Однак цей приклад цікавий тим, що відображає певні одеські особливості, які ми зустрічаємо по всьому історичному центру. Фасад симетричний, тридольний, що викриває класицистичну побудову. Й головне – в одеській квартальній забудові у роки конструктивізму стало популярним робити кармани (курдонери) – відсуваючи головний фасад трошки далі від червоної лінії забудови. Таким чином вирішувалися такі питання, як-от об’ємно-просторове збагачення архітектури замість декорування, поліпшення санітарних умов за рахунок додаткового озеленення з боку проїжджої частини та провітрювання за рахунок утворення спіральних потоків, й головне – для зменшення значного контрасту загальної багатої ліпленням фасадної площини вулиці та вкраплень майже чистих площин фасадів, які в цьому ряді сприймалися на той час аж занадто чужорідними.
Цей гуртожиток з п’ятьма поверхами вважався у міжвоєнні роки достатньо високим. Місця у гуртожитку для своїх студентів отримали Державний університет, Медичний інститут, Медико-Аналітичний Інститут та Педагогічний інститут.
Будинок складався з трьох об’ємів, середній з яких значно відступав від червоної лінії Старопортофранківської. Але чомусь озеленення, передбачене проєктантами, не було виконане. Виступи бічних флігелів відносно центрального корпусу були обіграні напівциліндричними ризалітами із сходовими клітками та суцільним склінням. Це надзвичайно збагачувало будівлю, враховуючи ефекти тонованого скла, й робило її надсучасною.
Під час Другої світової війни гуртожиток був зруйнований у результаті авіанальотів.
З новобудов учбових закладів, окрім інженерного інституту, цікавим прикладом виглядає будівля технологічного інституту.
Її не можна розглядати окремо від будівлі гуртожитку, з яким вона утворює досить великий комплекс. Планів не зберіглося, але фотографія з літака вже зруйнованих корпусів 1943 р. дає уявлення про цей комплекс. Ми виділили ці дві будівлі червоним:
Є відчуття, що центральна прибудова на головному корпусі з’явилася пізніше. Її поєднання з головним об’ємом механічне, та й сполучення об’ємів не виглядає органічним, втім, навіть у такому вигляді суха казармена будівля учбового корпусу значно збагатилася. Тим паче що приклад гуртожитку, де також було два, й навіть три етапи будівництва, навпаки, справляє ефект професійного підходу до справи.
Гуртожиток технологічного інституту (Інституту борошна) є ще одним із взірцевих прикладів міжвоєнного модернізму Одеси.
Насправді, маємо три будівлі, зведені у трьох стилях. Найбільш цікавою є перша (праворуч). Це громадська частина з їдальнею (попереду) та спортивною залою (позаду). Ліворуч прибудовані два корпуси, розділені курдонером. Вони мають певне декорування у вигляді карнизів, міжвіконного оздоблення геометризованими фільонками.
Третій корпус схожого об’єму прибудований ліворуч з великим виступом вперед. Цей виступ обіграно циліндричним ризалітом сходової клітини, якій підігрує півколу правої прибудови. Сам цей корпус гуртожитку має ще більше декорування фасаду. Повертаючись до загального комплексу забудови, стає більш зрозумілою роль циліндричних об’ємів, які у комплексі в цілому відіграють важливу роль акцентів в потрібних місцях.
Неймовірно, але цю пам'ятку безжально зруйнували у 2021 р.
Будівля автоматичної телефонної станції є однією з найяскравіших, ба більше – іконічних будівель конструктивізму. Вона розташована у самісінькому центрі Одеси, на відстані чотирьох кварталах від Оперного театру.
Проєкт затверджено 18 червня 1929 р., з рекомендацією зменшити виступ еркеру до 2 м від основного об’єму. Звісно, цікаво побачити той перший проєкт, але, на жаль, знайти його не удалося. Навколо станції були зосереджені усі види зв'язку: міжміський, переговорний, телеграфний, пошта та радіовузол. За потужністю станція стала другою в Радянському Союзі.
Хоча стан будівлі більш-менш нормальний, є проблема, а саме катастрофічно невдале рішення фасаду прибудови нового корпусу цієї ж станції (1975–79) з південного боку (праворуч від фасаду по вул. Європейській. Напівциліндричний ризаліт надавав динамічності у підкресленнях горизонталей на тлі загалом горизонтальної побудови. Автор навіть навмисно вивів на глухий фасад огорожі балконів, щоби досягти відповідного ефекту. Однак прибудова праворуч чомусь повністю вкрита монотонними вертикалями, які не лише знівелювали динамічність вертикалі еркеру, але й згасили всю об’ємно-пластичну гру.
Заклади відпочинку радянської еліти
Медичні заклади та санаторії – можливо, найважливіша тема для модерністської архітектури Одеси. На жаль, ці будівлі приховані озелененням та віддалені не лише від проїзних вулиць, але й взагалі від центру. Це одна з тих причин, чому подібний стиль в Одесі не відігравав ролі наявних прикладів для наслідування чи розвитку в архітектурному середовищі міста.
Розглянемо особливо закритий санаторій НКВС (ГПУ) СРСР ім. Ф. Е. Дзержинського. Його величезна територія поділена на три частини Французьким бульваром та Академічною вулицею. Північно-західний кут перехрестя цих вулиць займає центральна частина (вхід з Французького бульвару, 52).
Ідея головного корпусу з високим циліндричним об’ємом зимового саду полягала у завершенні ним довгої алеї з великою круглою клумбою посередині. Ця алея продовжувалася й на іншому боці Французького бульвару – зі сходами до моря (це третя ділянка з незначною висотною забудовою). Інакше кажучи, важливо було здалеку акцентувати вісь.
Два інші корпуси розташовувалися на іншому боці Академічної вулиці. Тому перпендикулярна друга головна алея комплексу просто перетинала цю вулицю. Згодом ці ділянки стали окремими закладами. Автором проєкту є архітектор Олександр Дубінін, який звів кілька житлових комплексів для працівників НКВС та інших структур.
Основна частина санаторію за вулицею Академічна складалася з двох довгих корпусів, сполучених у вигляді V. До 2000-х рр. західне крило було втрачено. Через все східне крило йшов коридор, на північну та південну сторони – приміщення (житлові кімнати). У східному краю крила була сходова клітина. У місці з'єднання крил розташовувався великий напівкруглий об'єм з вестибюлем і сходами, на другому поверсі розташовувалася веранда.
Приклади класицизації конструктивізму
Ми вже говорили про особливість одеського модернізму, коли навіть у найбільш радикальних прикладах програмного відходу модернізму від попередніх художніх стилів, спадок класицизму проявлявся на глибинному рівні композиційної побудови. Але особливого розвитку отримали щире використання класицистичних форм в модерністичних спорудах. Це саме той стилістичний напрямок, який у різних країнах намагався «націоналізувати» інтернаціональний стиль. Приклади двох санаторіїв – санаторію Леніна на Куяльницькому лимані та Лермонтовського санаторію цікаві ще й тим, що їх автор – Троупянський, тобто саме той, хто розробив проєкт Інженерного інституту, майже зразкової конструктивістської споруди.
Безперечно, має значення той факт, що від 1932 р. почався повільний відкат від модернізму до класицизму. Однак у даному випадку ми навели приклади ранніх проєктів, які лише підтверджують, що для Одеси пошук виявлення місцевої ідентичності просто збігся з «кривою лінії партії».
Житлові будинки
В історичному центрі Одеси, як не дивно, досить багато конструктивістських будівель. Але недбале ставлення до них, спроби «осучаснення» чи «поліпшення» настільки їх спотворили, що око їх ігнорує. Втім, ми зупинимося на деяких знакових спорудах. Найбільш цікавим є будинок Радторгфлоту, на розі провулку Футуристів (колишній Маяковського) та Преображенської вулиці.
Автор будівлі – штатний архітектор при Чорноморському пароплавстві Петро Діденко. Її звели у 1930 р. (вже існувала) й, на нашу думку, це найяскравіша житлова споруда модерністського періоду з одеським колоритом. Окрім знайомого нам курдонеру з боку провулку Футуристів з поперечним корпусом у бік двору тут подане нескладне, але ефектне кутове з’єднання двох корпусів вертикальною призмою сходової клітки з кутовим вертикальним суцільним склінням. Архітектор влучно підіграв схилу провулку й підвищений об'єм сходової клітини підтримав висоту далекого лівого кута будівлі.
Старі фотографії зберегли й початкову двоколірність фасаду, а також важливий художній елемент конструктивізму – дрібне членування віконної рами, яке складає необхідну візуальну насиченість оздоблення майже голих фасадів у загальному ритмі квартальної одеської забудови.
Заміна цих віконних рам на ПВХ надзвичайно спотворює ефект, якого добивалися архітектори. Але з цим будинком трапилася й інша одеська проблема – на ньому надбудували ще один поверх, чим остаточно знищили його «стильність».
У 1928 р. Петро Діденко розробив проєкт ще одного будинку для працівників Радторгфлоту, на вул. Троїцька, 22.
Будинок передбачав 32 квартири, покрівля – черепична, центральне водяне опалення. Але він отримав кілька зауважень, включно зі зменшенням висоти будівлі.
У лютому 1929 р. інженер Ф. Горичев подав окружному інженеру нову редакцію проєкту, який передбачав будівництво лише фасадної частини у спрощеному вигляді, без дворової секції. Однак й воно не було реалізовано. У тому ж році було складено новий проєкт. Зрештою, ще один поверх було додано, що значно «здешевіло» ідею.
На сучасному знімку видно, наскільки сильно спотворюють фасад заміна віконних рам, скління та заміна огороджень балконів, наскільки монохромність нівелює красу оздоблення.
Архітектура модернізму надзвичайно крихка та чутлива до перебудов та поганого відношення. Нерозуміння цієї архітектури сучасниками загалом виходить з того, що століття експлуатації цих будівель катастрофічно «скалічило» оригінальний вигляд, що не дає можливості адекватно судити про її переваги та недоліки.
Наступний приклад – елітний будинок в Одесі, призначений для співробітників НКВС.
Схема будинку нам вже знайома: він довгий (150 м), складається з семи секцій, 6–4 поверховий, з двома поглибленнями корпусів. Підпорядкований симетрії й замикає візуально вісь вулиці Троїцької. У дворі облаштовано дитячі майданчики, спортивне містечко, літню естраду – дійсно, виняткові умови.
Будинок НКВС був першим великим проєктом Дубініна, який з успіхом був реалізований ще до закінчення ним Одеського політехнічного інституту (1932). Згодом він працював у бюро Комунбуд і був одним із найзатятіших прихильників раціоналізму серед одеських архітекторів того часу.
Розглянемо особливості цього напрямку у наступному прикладі. Це військове містечко на проспекті Шевченка.
Стильові особливості конструктивізму тут майже втрачені, ритм та пропорційний стрій відштовхуються від раціональності планування та технічного обслуговування будівлі. Зауважте, що йдеться не про окрему споруду, яка може бути зовсім невиразною, а про композиційний ансамбль з кількох будівель, які разом й складають цілісний об'єкт. Бачимо знайомий нам курдонер з озелененням та дитячим майданчиком з головної вулиці.
Гра у мінімалізм
В одеському модернізмі зустрічається й більш тонка гра з формою, ніж залучення стандартних стильових прийомів. Ось приклад обробки кута будівлі закругленням в ширину вікон, що виглядає імітацією колони, завдяки чому складається ефект багатої архітектури при мінімальних засобах обробки фасадів. Початковий проєкт складено у 1929 р., а в 1930-му перероблено.
Далі – приклад поєднання типових блоків у більш-менш складні структури.
У проєкті поєднано п'ять типових секцій, дві з яких використані двічі. У цокольній частині розташовані господарчі приміщення, зокрема пральна кімната. Передбачалася квартира наглядача та технічного контролю будівлі.
Фактично, перед нами два будинки з різними типами квартир, власне, тому й поштових номери два. За стилістичними особливостями тяжіє до раціоналізму.
Наостанок наведемо приклад розповсюдженого тоді типу фасаду.
Бачимо симетрію, виокремлення з’єднуючого та динамічного елементу у вигляді сходової клітки в центрі, з «градусником». Характерна його особливість – східчасте поглиблення цієї вертикальної ніші. Майже всі такі фасади спотворені заміною віконних рам та переробленням балконів. Але тут ще й фасад був вкритий керамічною плиткою в один колір.
Ми відібрали примітні об’єкти модернізму, позбавлені очевидного впливу класицизму. Ми не розглядали раціональний модерн, хоча й тут загальне вирішення фасадів зводилося до геометрично витончених стилізацій форм класицизму (трикутних фронтонів, пілястр, канелюр, стилізацій елементів ордерів, кронштейнів тощо).
Загалом, на Одесу чималий вплив справив саме конструктивізм. При тому, що тут майже немає інтернаціонального стилю чи безкомпромісного функціоналізму. Ймовірно, слід шукати пояснення у надмірності контролю радянських спецслужб над життям міста у 1920-ті-1930-ті рр. та непритаманної Одесі ізоляції від решти світу.
Архівні креслення та цитування джерел взяті з ресурсу: https://photobuildings.com/list.php?cid=4
Розвідки про архітектуру Одеси: tps://all.archodessa.com/all/
Фотографії та корисна інформація:
https://viknaodessa.od.ua/old-photo/
Висловлюю щиру подяку за величезну допомогу у підготовці матеріалу Сергію Дяченку, досліднику архітектури Півдня України, дійсному члену УНК IKOMOS, члену спілки архітекторів.