Сержант морської піхоти Кречет (Євген Григор’єв) у війську з 2014 року. Після складного завдання у ворожому тилу, де Кречет отримує поранення, його списують з армії. Тепер йому треба інтегруватися у цивільне життя, про яке він уже давно забув. Проблем додає й те, що за Кречетом скрізь ходить побратим Верба (Олександр Рудинський) — як фантомний витвір свідомості ветерана, адже Верба зник безвісти під час останньої місії побратимів.
До війни Верба мав родину й ІТ-стартап, яким зараз керує його дружина Аліна. Тепер Кречет має допомогти його родині, адже стартап хоче рейдернути проросійський політик, якому допомагає заступник дружини Нікіта (Тарас Цимбалюк; іноді здається, що існує якийсь закон, що зобов’язує брати його в усі серіали). Водночас син Верби Назар (Григорій Горобчук) намагається створити супердрон, щоб виграти шкільну олімпіаду.
З усім цим сержант Кречет намагається розібратися рівно так, як свого часу розбирався з бойовими завданнями. Усвідомити, що цивільне життя — не війна, йому допомагають волонтерка й ветеранка Мала (Анастасія Пустовіт), механік і ветеран Ведмідь (Олег Симороз; реальний ветеран російсько-української війни, громадський активіст), а також головний трикстер серіалу — син проросійського політика Даня (Федір Гурінець).
«Повернення» має дві великі сюжетні лінії. Перша — це історія дорослішання. Батько десятирічного Назара зник безвісти, і тепер хлопчик відчуває, що має стати опорою для мами, але він ще дитина і потребує підтримки та батьківської фігури. Але дорослішання тут стосується не лише його, а й головного героя. Назар робить дрон для олімпіади за допомогою Кречета — і це класичний прийом, де головний герой перетворюється, долучаючись до чогось нового. У процесі розробки дрон Назара трансформується зі швидкісного FPV на колісний НРК, а Кречет починає розуміти, що вбивати значно легше, ніж рятувати.
Друга сюжетна лінія — це своєрідний корпоративний детектив, де кріт в ІТ-компанії намагається підставити власницю. Цю лінію творці серіалу докручують до екшну, зі стріляниною, погонями та бійками у фіналі.
Але найцікавіше в серіалі те, що зв’язує ці дві лінії: бадімуві Кречета й Верби. Спостерігати за цими двома на екрані абсолютне задоволення. Рудинський вже має репутацію актора з широким діапазоном ролей, від розгубленого захисника підземного госпіталю в «Камінь, ножиці, папір» до суворого копа-правдоруба в «Тихій Наві». Кар’єра Григор’єва довго була на паузі, адже актор воював у складі підрозділу «Вовки Да Вінчі». Після ролі у фільмі «Носоріг» Олега Сенцова 2021 року актор зіграв у серіалі «Прикордонники», і ось тепер отримав велику роль у «Поверненні».
Узагалі під час перегляду «Повернення» складається враження, що лінії з дорослішанням і детективом робила одна знімальна група, бадімуві — інша, а хтось третій зводив усе це воєдино. Найразючіший цей контраст у діалогах. Розмови Кречета й Верби — це ідеально вивірена суміш чорного гумору, реалістичних переживань і гостроти емоцій. Над цією частиною серіалу працювали реальні ветерани, і разом з акторською хімією між Рудинським і Григор’євим це дозволяє «Поверненню» зробити містке висловлювання про ПТСР й інтеграцію ветеранів. При цьому тут і комедійні сцени (крутий морпіх Кречет не знає, як освідчитися жінці), і тригерні та драматичні епізоди з галюцинаціями і спробою суїциду.
Водночас сюжетні лінії детективу й дорослішання — це все ще старий і нудний телек з 2000-х. Картонні персонажі, шаблонні фрази. Навіть трикстерство Федора Гурінця виглядає як слабенький фарс. Не кажучи вже про прісну гру Анастасії Митражик (дружина Верби) і надто рекламну подачу юного Григорія Горобчука (син Верби). Однак проблема не лише в акторському перформансі й діалогах, але й у сюжетній логіці. Наприклад, лінія з Ларисою Руснак (бабуся Назара) просто губиться посеред серіалу. А постановка деяких сцен виглядає як типові мильні опери чи міліцейські процедурали 2000-х.
Та все ж «Повернення» — цікавий серіал на українському ринку. Він сміливо заходить на територію тригерної теми реабілітації та інтеграції ветеранів, куди до нього заходило хіба документальне кіно — крім певних винятків, як-от короткометрівка Олексія Тараненка «Життя починається». Ця тема зараз вимагає від творця безкінечного відчуття доцільності, аби не вдатися до емоційних маніпуляцій, але при цьому передати суть без прикрас. Аби не загрузнути в сентиментальності, але при цьому і не звульгаритися до брутального гумору. Творцям «Повернення» це вдається: місцями кострубато, іноді екзотично (персонаж флориста-гіпнотизера — яскрава перлина серіалу), але реалістично. У будь-якому разі висловлювання на цю тему важливе, надто коли до нього долучені військові та ветерани.
Водночас цей серіал залишається бранцем телевізійних кліше: він усе ще живе в куцому продакшні, усе ще використовує серіальні обличчя, усе ще намагається спростити діалоги й вимагає занадто багато умовностей у сюжеті. Можна сказати, що «Повернення» — це історія проміжної ланки між світом старого телепродукту, який українські телеканали досі виготовляють у промислових масштабах, і нового, який починає визрівати на українських стримінгах. Недарма, хоч фільм створив канал ICTV2, право на його показ викупив стримінг Київстар ТБ, який робить усе впевненіші кроки у створенні власного контенту.
Фінал «Повернення» відверто закидає вудку на другий сезон. Сподіваємося, що продовження стане менш телевізійним, а спіритуальний бадімуві обросте новими соціально гострими випробовуваннями.
