Фільм охоплює близько двох десятиліть життя одного з піхотинців декади – саме тієї людини, з якою не хотів би зустрітися ніхто за будь-яких обставин. Шлях хлопчика з депресивних околиць індустріального українського міста до бандита на прізвисько «Носоріг» показаний як серія типових ситуацій, з яких і складалося життя пасіонаріїв 1990-х. Можливо, не в реальному житті, але в уявленні тих, хто впродовж цього ж десятиліття просто намагався вижити. Це міфологізований набір із саун з повіями, бандитських розборок, перестрілок, стрілок – отже, «просто життя», більшість епізодів якого закінчувалася змиванням крові та волосся з бейсбольних бит, перезаряджанням пістолетів та пханням до кишень все товстіших пачок з грошима.
Уже з перших кадрів фільм готує глядача до запаморочення від швидкості. В одній з ранніх його сцен, дуже цікавій та оригінальній імітації зйомки одним кадром, ми бачимо стислий огляд життя родини героя в 1980-х. Це скоріше представлення епохи, аніж дослідження умов перетворення «Вови» на «Носорога». І хоч у цій сцені вистачає насильства й смертей, вона не гає часу на пояснення: ось вам оточення, а ось у наступній сцені готовий продукт товче комусь пику біля дискотеки на початку 1990-х – поїхали!
Основна частина стрічки – це обіцянка кримінального жанрового фільму, що має величезний культовий потенціал для глядача. «Носоріг» сповнений жанрових тропів і не раз нагадує таку собі версію «Обличчя зі шрамом» Браяна Де Пальми. А втім, гламур і чорнушність фільму невід’ємні від пострадянського зубожіння. Це стрічка для тих, хто вимагає від кіно про дев’яності нарешті показати «як це насправді було» й саме з «Носорогом» зможе пережити яскравий епізод стокгольмського синдрому. «Носоріг» чутливий до конкретного часу й ситуацій та відтворює матеріальний світ декади майже досконало. Стрічка все одно схожа на набір антианекдотів, страшних переказів про героїв (та водночас чудовиськ) епохи. Втім, насиченість життям, стислість та ефектність кінозасобів підтримують цілісність фільму та дійсно роблять з нього непересічне й цікаве видовище. Але поки не фільм, бо фільм потребує завершеності. Відповідь «Носорога» на питання, навіщо сидіти в цій кімнати жахів, в якомусь сенсі теж непересічна.
Бо вона явним чином відсутня.
«Носоріг» виглядає твором, який конгеніальний самими 1990-ми, як він їх показує – це епоха насильства, в якого ніби немає причин і наслідків. Він не ховає більших сенсів за низкою сцен і не перетворює кількість сцен на якість фільму. «Носоріг» не є осмисленням 1990-х. Це портал в 1990-ті, створений на тому ж рівні розуміння, що є в героїв фільму. Це біг носорога крізь 1990-ті, в яких немає ані початку, ані кінця в соціальному сенсі. Такий підхід не можна назвати відсутністю фокусу у фільму. Навпаки, фільм аж занадто зосереджений – але його сфокусованість така сама, як і в його героя, а він більшу частину фільму концентрується на стіні, яку треба пробити просто зараз. «Носоріг» цікавить лише драйв кожної нової сцени. Його цікавить ритм, серцебиття й біг через все десятиліття під музичні композиції, які точно фіксують сцену фільму на мапі часу – від «It’s My Life» Dr. Alban 1992 року до «Зроби мені хіп-хоп» ТНМК 1998-го.
Можливо, у цьому й є сенс «Носорога» – не порушувати чистоти оскаженілого безглуздя епохи. Навіть коли герой вже у нульових, коли він пройшов усе, дивом вижив та не збирається повертатися до минулого (та й час вже не той) – всі його спроби замислитися над тим що він робить та навіщо живе, у кращому випадку, нагадують повторення висновків із інтенсиву з лідерства та самореалізації, а не самостійні думки. В інших ситуаціях він здатен лише ставити до себе питання й не знаходити відповіді. Герой «Носорога» – це м’ясо, яке так і не стало людиною, а 1990-ті – епоха, яка заслуговує лише дифамації.
Звісно, це нечесно щодо самого життя, в якому ця декада, по-перше, не була лише тим, що показане у фільмі, а по-друге, не була якимсь окремим островом, що його назавжди полишили мешканці. 1990-ті продовжуються в людях, явищах та речах – а значить, у всьому, що нас оточує. Ми звикли описувати фільми заяложеними штампами на кшталт «фільм ставить болючі питання про травматичну епоху» чи «є глибоким дослідженням причин появи декади свободи та хаосу» – але не в цьому випадку. «Носоріг» навіть питань ніяких не ставить.
У сенсі підкресленого примітивізму «Носорога», якась підозріла двоїстість проглядає, можливо, лише в запрошенні на титульну роль саме Сергія Філімонова. Як і багато сучасних українських стрічок, фільм Сенцова шукає перш за все фактуру та внутрішню спорідненість із героєм – і знаходить це не в професійному акторському середовищі. А «син Перуна» Філімонов, за плечима якого не тільки війна, а й купа звинувачень (які тільки можна уявити для людини зі статусом праворадикала в Україні останніх років), прекрасно підходив на роль цього самого «м’яса».
Філімонов виявився справді талановитим актором із досить широким регістром здібностей. Але його герой у фільмі очевидно дисонує із ним самим саме в усвідомленні своїх дій. Може, це єдина риса «Носорога», в якій є осмислення 1990-х чи скоріше характеристика змін, що відбулись в Україні. Бо Філімонов, як би ми до нього не ставилися, має те, що його заблуканий герой ніколи не знайде. Він має свої цінності та керується ними. Щоправда, найновіші з них скоріш свідчать про те, що «Носоріг» є дуже короткозорим фільмом. Герой фільму так і залишився «беспрєдєльщиком» у своїй епосі, тоді як актор просто зараз робить перші кроки типовим сюрреалістичним шляхом від маргіналізованого праворадикала до сучасного політика.
Утім «Носоріг» все одно здатен викликати сильні почуття й справжнє захоплення. Тут є режисерська зухвалість та нахабність, якої майже немає в новому поколінні українського кіно: воно прагне бути сучасним фестивальним кіно на світовому ринку й цінує поміркованість та чуйність, а різкість розуміє лише як токсичну рису. За цією тенденцією є свої глибокі, зрозумілі причини й свої позитивні сторони. Але податок на те, щоб відірватися від «гордощів за минуле» українського кіно, з якими вже просто соромно виїхати за кордон, теж треба платити.
А от «Носоріг» якраз не платить податків, не йде на компроміси, не виконує соціального договору в найновішому українському кіно. Поки він разом з героєм не думає, цей фільм – видатний кінобарбаризм, знятий режисером, який відчуває так, як ніхто в нашому кіно. Але коли фільм починає рефлексувати, він програє все. З нього лізуть надмірний пафос і недолуга естетика стрічок нульових, які знімалися тут у лімбі технічної некомпетентності, естетичної надлишковості й кумедної суміші претензійності із відчуттям постійного страху зробити щось не те. Якщо знову згадати «Обличчя зі шрамом», то фільм Де Пальми якраз був послідовним до кінця й довів героя до тієї точки, на яку він заслуговував. Фінал «Носорога», натомість є найбільшою його поразкою: в ньому звалені всі тропи суворого «пацанського» кіно разом із сентиментальною жорстокістю, християнським прощенням та алегоричним містицизмом. Але Сенцов, можливо, єдиний та, напевно, останній в нашому кіно кінорежисер, який хоч щось зробив з українським кіно нульових. Нам дуже не вистачало цього фільму, але десь років 15 тому, не сьогодні.
