Надія Парфан
режисерка, продюсерка, співзасновниця Міжнародного фестивалю кіно та урбаністики «86» і онлайн-кінотеатру Такфлікс
Ще буквально вчора проблема відсутності потужних жіночих постатей на екранах і на провідних позиціях індустрії була згрубша невидима. Але цієї осені відбувається кілька паралельних проєктів (Фестиваль феміністичного кіно Фільма, HeForShe Arts Week. — Ред.), що підходять до цього питання з різних контекстів — і це не може не радувати.
Але важливо, щоб такі заходи не були одноразові і відбувалися системно. Бо зараз є відчуття, що вони пов'язані з графіком діяльності фондів. Замість коротких точкових проєктів потрібні комплексні середньо- і довготермінові програми та чітко розставлені пріоритети на рівні інституцій.
Також важливо розробити реальні механізми для забезпечення належного представництва жінок у процесах розподілу коштів і прийняття стратегічних рішень. Є багато чоловіків, які підтримують рівноправ'я та конкретних жінок, але в багатьох питаннях важливо апелювати безпосередньо до особистого досвіду і говорити від першої особи.
Стратегічне питання для всієї галузі — експертиза людей, які оцінюють проєкти. Останній пітчинг Держкіно продемонстрував, що є системна проблема на рівні особистих цінностей і офіційних критеріїв оцінки проєктів. Іноді ми бачимо, як експерти свідомо чи несвідомо транслюють застарілу чи навіть відверто дискримінаційну риторику в процесі вирішення долі талановитих проєктів.
Говорячи про жінок-режисерок, слід розуміти, що вони дуже різні і їхні методи неможливо узагальнити. Але за суб'єктивним відчуттям, жінки частіше працюють з питаннями особистого досвіду, а також їм краще вдається інтегрувати його у свою режисуру. З об'єктивних причин у жінок-режисерок виходять об'ємніші та глибші жіночі персонажі, хоча деяким чоловікам це теж добре вдається.
З фінансового ж погляду жінки відрізняються тим, що частіше погоджуються на неоплачувану чи погано оплачувану роботу, виконують багато невидимих завдань і загалом працюють у полі малих бюджетів і можливостей. Але це ніяк не пов'язано з їхніми особистими чи професійними якостями. Це наслідок структурної нерівності та стереотипу про те, що жінкам не потрібно утримувати родини.
Ксенія Бугрімова
режисерка, продюсерка, сценаристка, співзасновниця Всеукраїнської асоціації жінок у кіно
У кіноіндустрії спостерігається багато випадків гендерної нерівності. Загалом, співвідношення жінок і чоловіків, які займають посади в кіноіндустрії, сильно відрізняється. За даними Центру дослідження жінок на телебаченні та кіно, у проаналізованих 250 топфільмів жінки складають 8% режисерів, 16% сценаристів, 21% виконавчих продюсерів, 21% редакторів. Невтішна статистика спостерігається і серед акторського складу – лише близько 35% фільмів містили 10 і більше жіночих персонажів у ролях з діалогами.
Це дуже сумна статистика. Чоловіки можуть робити прекрасне кіно, в тому числі і дуже зворушливі, близькі жінкам сюжети. Але якщо ми постійно пропонуємо тільки чийсь один погляд – у цьому випадку чоловічий – це не відображає світ, у якому ми живемо повноцінно. Саме тому потрібно домогтися гендерного балансу – щоб показувати світ з різних точок зору.
Цю статистику можна пояснити декількома факторами. По-перше, існує проблема: часто жінок наймають за їхній досвід роботи, а чоловіків – за їхній потенціал. Це формує замкнене коло: якщо жінкам не будуть давати можливість отримати потрібний досвід, то як вони можуть здобути його?
По-друге, існують сильні жіночі образи, які потім стають стереотипами. “Жертва” або “Стерво”. Також одним з найпоширеніших гендерних стереотипів у кіно є еротизація, яка об’єктивує жінку, тому навіть коли вона професіоналка своєї справи, надмірна увага до тіла нівелює всі її дії.
Серед проблем гендерної нерівності також є така: жінки у сфері кіно отримують меншу заробітну плату, ніж чоловіки на аналогічних посадах. Часто роботодавці обґрунтовують це стереотипом, що чоловікам потрібно забезпечувати сім’ю, а отже, отримувати вони мають більше. Також зазвичай, коли жінка починає розмову про збільшення гонорару, її сприймають розбещеною.
Ці проблеми потрібно вирішувати, і багато міжнародних організацій вже почали жіночий рух (European Women’s Audiovisual Network, Women and Hollywood, Women in Film and Television, African Women's Media Center, International Women's Media Foundation. — Ред). Також жіночий рух підтримується, зокрема, при врученні "Оскара": тепер враховуються гендерні квоти. І в оголошеннях про роботу в кіноспільнотах тепер часто пишуть, що нададуть перевагу людям кольору, квір і жінкам — тим, хто недостатньо репрезентований у сучасному кіно. Людям, які мають мало досвіду, тепер легше отримати роботу, а отже, наступного разу вони зможуть претендувати на значно кращу посаду. Це замкнене коло потроху розривається.
Проте це міжнародний досвід, а в Україні ця практика ще не зовсім популярна. Необхідно створити певне комфортне середовище для жінок, у якому до них сильніше прислухалися б і більше допомагали б у починаннях, популяризації їхніх проєктів. Нашому суспільству ще потрібно довести, що в жінки немає закріпленого місця – ні на кухні, ні в церкві, ні біля дитячого ліжечка, ні за офісним столом. Її місце там, де вона сама хоче бути.
Всеукраїнська асоціація жінок у кіно, яку ми створили спільно з Ларисою Гутаревич, є частиною нової потужної міжнародної мережі підтримки жіночого кінематографічного руху, присвяченого просуванню, професійному розвитку та досягненням жінок. У цю мережу включені США, Канада, Франція, Італія, Іспанія, Німеччина, Великобританія, Швеція, до її складу входять акторки Анджеліна Джолі, Міла Куніс, Дженніфер Лоуренс, Наталі Портман, Крістен Стюарт, Емма Вотсон, Меріл Стріп, Джейн Фонда, Патрісія Аркет, Емілі Блант, Анна Кедрік, Зоуї Дешанель, Емі Полер, Емі Шумер, акторка і продюсерка Челсі Хендлер, режисерки і продюсерки Шонда Раймс, Ліна Данем, Елліот Пейдж.
В Україні також є багато жінок, здатних бути рупором та особистим прикладом: Аня Мачух, Наталія Ворожбит, Іванна Сахно, Ксенія Мішина, Ірма Вітовська, Римма Зюбіна, Надя Парфан, Олеся Жураковська, Ірина Цілик, Катя Молчанова. Але щоб надати рівні можливості для жінки в кіно та медіапросторі, повинні запрацювати громадські організації з чіткою стратегією. Створення рівних можливостей – це запорука цивілізованого суспільства. Тому наша асоціація буде працювати над формуванням і популяризацією жіночої гілки українського кіно.
Юлія Сінькевич
генеральна продюсерка ОМКФ, співзасновниця Української кіноакадемії, членкиня Українського оскарівського комітету
Уже кілька років у багатьох країнах актуалізувалися питання присутності жінок у кіноіндустрії. Усе почалося з руху #metoo, який порушив питання сексуальних домагань, але в той самий час розв'язав ширшу дискусію – про доступ і рівні можливості для жінок у кіноіндустрії. Статистичні дані говорять про недостатню репрезентацію жінок на ключових позиціях: режисерки, продюсерки, операторки, функціонерки. Ключові гравці (великі студії, кінофонди, міжнародні організації, кінофестивалі) поставили пріоритетним завданням збільшити видимість жінок у кіноіндустрії. Це відбувається і шляхом введення квот у деяких країнах, і шляхом створення додаткових програм підтримки жіночого голосу в кіно. У випадку кінофестивалів це зобов'язання прагнути 50/50 програмування фільмів у лайнапах кінофестивалів.
Усе це важливі кроки, які дійсно урізноманітнили кіноландшафт і дозволили відкрити нові таланти і авторські бачення в кіномистецтві. Адже на етапі навчання кількість чоловіків та жінок у цій сфері приблизно однакова. Проте далі в процесі побудови кар'єри щось стається — і це не завжди пов'язано з вибором присвятити себе сім'ї. За статистикою, присутність жінок на ключових позиціях дуже низька, тому не дивно, що ключові рішення приймаються без урахувань різноманітності. Це стосується як врахування потреб працівниць (наприклад, забезпечення умов для молодих матерів під час кіновиробництва), так і доступу до фінансування фільмів.
В українській кіноіндустрії відчувається “особливе ставлення” до жінок, адже в Україні цю тему поки що не сприймають достатньо серйозно. Керівник (чоловік) однієї організації якось сказав мені: що ви всі причепились до гендерної рівності? У мене самі жінки працюють — секретарки, менеджерки. Тобто розуміння того, що прийняття важливих рішень відбувається без урахування жіночого голосу, відсутнє. Також у перемовинах і на ділових зустрічах часто апелюють до чоловіків, навіть якщо вони не приймають рішення. Це ще не стало частиною нашої культури.
Що стосується творчого процесу, я не протиставляла б чоловічий погляд жіночому і навпаки. Різноманітність — це те, що збагачує будь-яке мистецтво. Досвід автора, його бачення та переосмислення дійсності — ось що важливо.