Історії пацієнтів як вечірній ритуал
Її життя завжди було пов’язане з медициною. Батьки — лікарі. Мама — неврологиня, тато — токсиколог.
«Коли я була маленькою, вони постійно консультували пацієнтів, навіть у свята чи під час відпочинку. У будні вечорами я слухала їхні історії про пацієнтів, і це була як традиція. Саме завдяки цьому з дитинства склалося враження, що медицина цікава і важлива», — згадує Іванка.
Після школи вона вступила на лікувальну справу і закінчила Національний медичний університет імені Богомольця у 2018 році. Проходила інтернатуру з отоларингології в Олександрівській лікарні Києва і продовжила навчання в аспірантурі Інституту імені Коломійченка: «Навіть тоді я ще не до кінця розуміла, що значить бути лікарем. Просто навчалася, готувалася до іспитів, здобувала диплом. Лише з часом почала усвідомлювати всі аспекти професії».
Перше стажування
Ще під час навчання Іванка заснувала україномовну платформу INgenius зі статтями й лекціями на медичні теми — хотіла розвивати українську медосвіту. Там проходили конференції, лекції, освітні заходи для молодих лікарів, запрошували спікерів з різних країн й активно пропагували доказову медицину.
Під час одного заходу Іванка познайомилася з представниками організації Razom for Ukraine — зі співзасновницею Марією Сорокою та її чоловіком нейрохірургом Люком Томичем. «Я запросила Люка прочитати лекцію з нейрохірургії та доказової медицини для наших учасників. Під час розмови зізналася, що дуже цікаво поїхати на стажування в США, бо американська медична система в плані навчання й розвитку є однією з найсильніших у світі».
Люк відгукнувся, що дізнається про таку можливість. Згодом він організував zoom-call. Під час мініінтерв’ю Іванку запитували, навіщо їй це стажування, що робить в Україні і що хоче побачити. Вона згадує, що дуже переживала за свою англійську, але розмова пройшла добре, невдовзі їй надіслали офіційне запрошення.
Так Іванка вперше потрапила на обсервацію у відділення отоларингології в Нью-Йорку, в Rutgers.
Американська отоларингологія
У США спеціальність лора зовсім не те, що в Україні. В Україні лори асоціюються з поліклінікою, консервативним лікуванням або вузькими напрямами на кшталт фоніатрії — зі сферами, в яких у Північній Америці нерідко працюють навіть не лікарі.
Тоді як у США повна назва цієї спеціальності «отоларингологія — хірургія голови та шиї». Адже майже кожен аспект отоларингології пов’язаний з функціями, які визначають, як людина живе серед інших: слух, голос, нормальне носове дихання, зовнішній вигляд і реконструкція після травм.
Це визначення суттєве: у США та Європі лор — насамперед хірург, а сама галузь є виключно хірургічною. Багато випускників резидентури обирають залишатися загальними отоларингологами, адже навіть базова практика тут широка: ендоскопічні операції носа, пластика барабанної перетинки, втручання на щитоподібній і слинних залозах, мікрохірургія голосових зв’язок. Це спеціальність, у якій рутинності практично немає.
«У США я почала працювати з операціями, які в Україні традиційно належали б до загальної хірургії. Наприклад, лікування стенозів трахеї — коли трахея звужується через фіброз після травми чи тривалої інтубації», — каже Іванка. Щоб відновити просвіт, хірург відкриває доступ на шиї, видаляє уражене кільце трахеї та з’єднує здорові фрагменти. Це одна з найтехнічніших процедур у спеціальності: пацієнт має безперервно отримувати кисень, а сама операція триває 4–5 годин. «Для мене це одна з улюблених операцій — таких втручань я не бачила в Україні».
Подібна ситуація, розповідає Небор, і з вродженими патологіями дихальних шляхів у дітей. В Україні операції на піднебінні виконують дитячі хірурги, але втручання на гортані чи верхніх дихальних шляхах проводять дуже обмежено — інколи лише кілька фахівців на всю країну. Частину таких патологій навіть належно не діагностують, про них майже не говорять під час навчання. «У США я не лише спостерігала ці операції, а й почала їх виконувати, — додає вона. — Це дало можливість нарешті побачити повну глибину спеціальності. І навіть якщо лікар в Україні ніколи не працюватиме з такими випадками безпосередньо, знання про них — базовий елемент професійної компетентності».
Хочу бути на їхньому рівні
Після Rutgers Іванка змогла познайомитися з лікарями Корнельського університету. «Я сама написала їм і пояснила, що перебуваю в Нью-Йорку два місяці й хотіла б відвідати їхнє відділення. Вони погодилися, і я провела там місяць на обсервації», — розповідає лікарка.
Іванка спостерігала там за неймовірною кількістю операцій і процедур. Найбільше її вразило, що резиденти на четвертому-п’ятому році навчання виконували операції, які на той момент в Україні могла робити лише професура: «Це надихнуло. Тоді подумала: “Хочу бути на їхньому рівні”. Мотивувало не просто отримати досвід, а бути впевненою, що до кінця навчання володітиму цими навичками повністю».
У 2019 році Небор потрапила на стипендіальну програму зі skull base surgery у кадавер-лабораторію University of Cincinnati. А вже у 2020 році — на дослідницьку програму для лікарів у лор-відділенні Cincinnati Children’s Hospital, однієї з найвідоміших дитячих лікарень США. За цей час їй вдалося відпрацювати різні хірургічні техніки.
«Але чи одразу я хотіла переїхати до США? Ні. Після повернення з Нью-Йорка я почала аспірантуру в лор-інституті, одночасно співпрацюючи з організацією Razom for Ukraine. Через них до нас приїжджали американські нейрохірурги, які відкривали програми у своїх кадавер-лабораторіях для дослідницької роботи», — каже Іванка.
Найважче в роботі
Одним з найскладніших напрямів в отоларингології вважається онкологія голови та шиї. Такі операції поєднують видалення пухлини, уражених лімфатичних вузлів і реконструкцію. Утрачені м’які чи кісткові структури потрібно замінити здоровими тканинами — їх беруть з рук, ніг або інших ділянок тіла. Якщо уражена нижня щелепа, її видаляють, а натомість трансплантують клаптик з кісткою, підшиваючи судини, артерії та вени для відновлення кровопостачання.
У США програми резидентури суворо регулюють підготовку. Для кожного рівня є чіткі мінімальні вимоги до кількості операцій. Наприклад, резидент має виконати щонайменше 30 мікросудинних реконструктивних операцій. Це формує реальний досвід, а не лише теоретичні знання.
«Мені найближчий саме реконструктивний аспект. Робота, яка повертає людині функцію й зовнішність після травми або видалення пухлини, дає найвідчутніший результат. Водночас суто онкологічна частина — робота з пацієнтами, які борються зі злоякісними процесами, — потребує іншої, дуже стійкої психології. Для мене це було б емоційно складніше», — каже Іванка.
Тому найбільшу цінність вона бачить у поєднанні технічної майстерності та можливості змінювати життя пацієнтів через реконструкцію. Це той аспект спеціальності, який приносить їй найбільше професійного задоволення.
Як стати лікарем у США
Для лікаря шлях до американської резидентури — довгий, контрольований і структурований процес. Він починається з USMLE — серії іспитів, які перевіряють, чи відповідаєш ти базовим вимогам американського медичного тренінгу.
- Спершу Step 1. Вісім годин тестів з фундаментальних наук: біохімії, фізіології, анатомії, мікробіології.
- Потім Step 2, який включає дев’ять годин клінічних питань і оцінку комунікації англійською мовою.
- І нарешті Step 3 — два дні, по десять годин кожен, з клінічними сценаріями, де ти приймаєш рішення, ніби працюєш у реальній лікарні.
Після цього починається етап резюме. Наскільки воно має бути сильним, залежить від спеціальності. Для вузьких хірургічних напрямків дослідження, публікації, конференції — необхідність. Для терапії, сімейної медицини чи педіатрії вимоги м’якші. Але для іноземців є додатковий фактор — gap. Якщо після університету був період без роботи в клініці, його доведеться пояснювати. Дослідницька пауза вважається прийнятною, але довга перерва — уже виклик.
Потім настає найочікуваніша частина — інтерв’ю. Для іноземця сама можливість отримати запрошення — вже маленька перемога. Американські рекомендаційні листи тут мають вирішальне значення: саме робота з професорами дає шанс, що тебе помітять і порадять. Під час інтерв’ю потрібно залишатися собою, але показати, що ти той, з ким командам буде комфортно працювати багато років. У березні система складає пазл із заявок і програм — match. Якщо збіг є, стаєш резидентом. Якщо ні — чекаєш ще рік. У найкращому разі весь шлях триває близько трьох років. Але для багатьох значно довше.
Чому це так важко
«Насамперед тому, що медичний тренінг у США, особливо хірургічний, вважають одним з найкращих у світі. Хоча система медицини в США далека від ідеалу для пацієнтів: страхування, ціни, бюрократія — реальні проблеми. Але для лікарів це неймовірно сильне середовище», — розповідає Небор.
Сам навчальний процес інтенсивний і робить з людини якісного спеціаліста: «Після американської резидентури можеш працювати практично в будь-якій точці світу — і ніхто не сумніватиметься у твоїй кваліфікації».
Конкуренція — друга причина. Зарплати лікарів у США – одні з найвищих у світі, тому місць у резидентурі набагато менше, ніж охочих. Американським випускникам дають перевагу, тому іноземцю потрібно докласти величезних зусиль лише для того, щоб його побачили. «Для порівняння: американський випускник отримує близько 20 інтерв’ю. Іноземець якщо має 1–2, це вже успіх».
Якщо уявити вузьку хірургічну спеціальність на кшталт оториноларингології, то щороку на всю країну є близько 300 місць, а заявок — приблизно 600. Із цих 300 на рік зазвичай лише один іноземець. Інколи один на два роки.
Процес максимально прозорий: рішення приймає група людей, які оцінюють не лише твої знання, а й те, чи готові вони довірити тобі операційну, чергування та спільну роботу на найближчі п’ять років. На це не впливає «домовленість», тільки те, ким ти є і як працюєш.
Центром медицини є пацієнт
Коли вперше опиняєшся в системі охорони здоров’я США, найбільше вражає не обладнання й не протоколи, а ставлення до пацієнта. Тут воно стоїть у центрі всього процесу, каже Іванка. У клініках немає великих оглядових залів, де одночасно приймають кількох людей. В одну кімнату заходить тільки один пацієнт — і лише ті родичі, яких він сам хоче бачити.
Ніхто не обговорює стан пацієнта в коридорі. Ніхто випадково не чує чужих діагнозів. Медичну інформацію не промовляють між іншим.
Після операцій не існує кулуарних розмов. Для спілкування з родичами є окремі кімнати. Лікар сідає навпроти, пояснює все: як минула процедура, що зроблено, які ускладнення можливі. Він зобов’язаний відповісти на кожне запитання й не має права оминути незручні теми — навіть власні помилки чи сумніви.
Цікаво й те, що під час кожної такої розмови присутній ще хтось із команди: медсестра, резидент чи фелоу (клінічний ординатор). Це свідок, який фіксує факт коректного спілкування. Адже в Америці питання персональних даних контролює HIPAA — своєрідна поліція конфіденційності. І порушення правил тут не просто інцидент, а підстава для штрафів чи звільнення.
Так само важливо, що лікар не має бути в конфлікті з пацієнтом. Якщо поведінка пацієнта чи його родичів стає надмірно агресивною, є охорона й адміністрація. І система подбає про лікаря не менше, ніж про пацієнта.
Пацієнти бувають різні, але культура поваги тут, за спостереженнями Іванки, обопільна. Це створює відчуття, що в центрі медицини — людина, а не процес. «Медицина в США — це великі бюджети й складна система, але базових етичних принципів навчають з перших днів».
Face to Face
Улітку 2022 року до організації Razom for Ukraine звернулися американські пластичні хірурги з Association of Facial Plastic Surgery — однієї з найбільших професійних академій США. Вони сказали, що хочуть приїхати в Україну.
«Для мене це стало моментом, який запам’ятався назавжди. До того лікарі з-за кордону частіше пропонували оперувати українців у Польщі, і це здавалося логічним і безпечнішим варіантом. Але коли Люк Томич подзвонив і сказав: “Іванко, вони не бояться. Вони хочуть працювати саме в Україні”, я відповіла: “Вау. Це унікально”».
Команда провела перший Zoom з хірургами в липні. А вже у вересні — за два з половиною місяці — перша команда місії Face to Face була в Україні. «Навіть самі американці не могли повірити, що таке можливо: “Це звучить як афера. Ми точно встигнемо?”. Встигли».
Організовувати з американської сторони взявся фахівець Манош Абрахам. «Він пластичний хірург, але ще більше людина, яка вміє зрушити гори. Разом з ним, їхніми медсестрами, з нашими українськими лікарями зібрали команду, здатну проводити найскладніші операції на обличчі».
У березні 2026-го відбудеться вже шоста місія Face to Face. Цей проєкт існує завдяки трьом стовпам:
- INgenius (координує українську частину);
- Razom for Ukraine (підтримує місію);
- American Academy of Facial Plastic Surgery (без неї не було б цієї співпраці).
Місія відкрита для двох груп: військових і цивільних, які постраждали від війни.
«Ми постійно публікуємо інформацію в соцмережах, отримуємо заявки з усієї України. Далі українські хірурги роблять первинний відбір, після чого разом з американськими колегами обговорюємо складні кейси на Zoom і ухвалюємо фінальне рішення», — каже Іванка.
Найважчі випадки
За три роки команда допомогла близько 150 пацієнтам. Для Іванки це 150 всесвітів. Бо кожна людина приходить до лікаря з надією, яку носила в собі місяцями. І коли ця надія виправдовується, це змінює не тільки її життя, а й усіх, хто поряд.
Наприклад, були пацієнти, яким бракувало половини верхньої або нижньої щелепи. Для реконструкції переносили кістку з ноги. Операція тривала понад 12 годин. «На травневій місії ми виконали сім таких втручань за чотири дні. Це був марафон. Складний, виснажливий, але успішний. Після нашого від’їзду пацієнтів доглядають українські лікарі. Це гігантська відповідальність і робота. Без них місія не існувала б».
Працюють переважно з військовими. Іванка не має докладної статистики таких травм, утім, каже, травми обличчя, з якими вони працюють, тяжкі, комбіновані, часто одночасно eражені і кінцівки, і тулуб. Люди приходять після десятків операцій. І кожна реконструкція — шанс повернути їм частину нормального життя.
В Україні вже є дві-три команди, здатні виконувати аналогічні втручання. Але цього критично мало. Це одна з головних цілей місії: навчити, передати досвід, залучити українських хірургів до операцій. Команда проводить онлайн-трансляції, запрошує лікарів асистувати, пояснює тактики ведення складних пацієнтів. «Українці, які працюють у міжнародних корпораціях, у медицині, інженерії, в ІТ, які стоять на світових сценах — величезний ресурс для України. Подивіться на досвід Ізраїлю: їхня діаспора — їхня сила. І нам потрібно робити так само: підтримувати українців за кордоном, допомагати одне одному рости, а головне — повертати це знання в Україну».
Їй хочеться, щоб у світі українці асоціювалися з інтелектом, професійністю, технологічністю, а не з пострадянським минулим. І щоб після війни саме ці люди стали основою відбудови країни: «Україні будуть потрібні інтелектуали. І фахівці, які пройшли навчання в найкращих інституціях світу. І лікарі, які готові працювати вдома».
Випадковості не випадкові
«На моєму шляху було багато випадковостей, про які можна сказати "пощастило". З одного боку — дійсно удача: випадково зустрічала людей, які відіграли ключову роль у професійному розвитку. — додає Небор. — Наприклад, Джонатан Форбс, який запросив мене в University Cincіnnati, чи доктор Майкл Ратер, з яким я випадково сіла за столик на випускному. Як потім діналася, він зірка дитячої отоларингології з вроджених вад у США і надзвичайно допоміг у дослідницькій роботі».
Але з іншого боку, за цим успіхом стояло багато активної роботи: Іванка стукала в усі двері, шукала можливості, пояснювала свою мету, наміри і чого хоче досягти: «Якби я залишалася вдома і чекала, нічого не сталося б».
Додає, що на шляху завжди буде багато людей, які не підтримують і не цікавляться. На кожну людину, яка допомогла, припадали 20, які демонстрували байдужість або навіть сміялися і казали: «Ти що, це нереально». «Порада, яку я дала б собі і кожному, хто починає складний шлях: концентруйтеся на тих, хто дійсно готовий допомогти, на позитивних контактах і можливості для спільної роботи. Вчіться синтезувати досвід з таких зустрічей і використовувати його, а не зосереджуватися на негативі. Саме так формується справжній професійний шлях».