«Залишила дім. Виїхала з міста. Лишилась сама».
Дві пересадки. Добрі люди. Пізня зима.
Зима була до цього. Але зима тривала й потому.
Виповнена бездомністю структура зими.
Що взимку діється між людьми?
Взимку люди ділять надію і втому.
Ділять її як вість, ділять як хліб –
порівну. Ведуть цей нехитрий лік.
У тих, хто все втратив, усе має бути порівну.
Потому була весна. Земля була така
як шкіра – вразлива, ніжна, легка:
всотувала вологу нічними порами.
Про дім вона говорила: мій дім там,
де всі були щасливі. Я радо віддам
свою надію, але як я віддам спомини?
Можна забрати у мене мову, можна забрати ім’я.
Але в мене буде пам’ять, і це все одно буду я.
Навіть якщо словники пам’яті будуть неповними.
Що я пам’ятаю з дому? Запах дощу –
гіркий, солодкий, який я ніяк не відпущу,
який я ніколи не зважусь назвати минулим.
Минулого не існує. Існуєш ти –
втомлене серце між світла і темноти,
і тиха вода часу з важким намулом.
Не існує тебе поза тим, чим ти є.
Пам’ять шукає тебе, знаходить і дістає.
Стає такою, як ти, лишається замалою.
І ось початок року, як початок торгів.
Небо – холодна вітчизна дерев і птахів,
боронить свої кордони ранковою млою.
А що за цією млою? За нею ми.
Що нас щороку, в цих снігах, робить людьми?
Наші дитячі страхи – насправді єдині,
хто нас не зрадить, хто тримає нас, живучи,
доки б’ється знесилено і захлинається вночі
темрява в домі, наче демон в людині.
«Моя пам’ять. Моя втіха. Моє житло».
Великі чорні дерева. Засніжене тло.
Птахи, ніби підлітки, яких довго сварили,
сидять на дротах, мов на лезах ножів.
Доми чекають на тих, хто в них жив –
вірні, довірливі, як домашні тварини.