Обирав шлях, який міг пройти сам
Денис Чернуха вступив до Вінницького медичного коледжу насамперед тому, що зміг потрапити на безкоштовне навчання. Платити за університет чи шукати підтримки не було в кого: Денис рано втратив близьких, тож обирав шлях, який міг пройти сам. Так він і став студентом медичного коледжу, де здобув фах фельдшера.
За тодішнім законом, випускники-бюджетники мали відпрацювати в медзакладі три роки. Дениса планували скерувати в село у місцевий медпункт, але студентська активність зіграла роль — коледж попросив для нього «щось краще». «Краще» виявилося психіатричною лікарнею. Денис сміється: звучить ніби жарт, але правда.
@denys_chernyha #медикизрозуміють #гумормедиків #чернуха_від_чернухи
♬ оригінальний звук - ARTEM YANUL 👑
До лікарні він йшов з наміром відпрацювати три роки й рухатися далі. Але три роки розтягнулися на понад 15. Денис жартує, що пропрацював 15 років медсестрою і вже понад три — медбратом.
Формально посада «медбрата» в українських штатних розписах довго не передбачалась — у всіх лікарнях була лише «медсестра». Тож навіть чоловік із дипломом фельдшера автоматично ставав медсестрою.
«Бували кумедні моменти: ти чоловік, але чуєш у коридорі “сестра!”», – жартує Денис. Це був внутрішній медичний мем.
Різниця між медсестрою і медбратом – лише у назві. Просто тепер система коректніше відображає реальність. У психіатричних відділеннях, особливо чоловічих, більшість працівників саме чоловіки, адже робота часто потребує фізичної сили та витривалості.
Робота фізично важка
За словами Дениса, люди часто думають про психіатрію як про нескінченні сутички з агресивними пацієнтами — переважно тому, що бачать у соцмережах відео, де «швидка» силою затягує людину в карету. Але такі сцени — гострі стани, інша специфіка, яка стосується саме екстреної допомоги. Там головне завдання медиків — швидко доставити людину до лікарні, не давши їй нашкодити собі чи іншим.
Стаціонар — це інший світ: «У нас набагато більше часу, щоб заспокоїти людину. І більше факторів, на які можна вплинути. Світло, тиша, вода, просто можливість сісти поруч. Іноді цього достатньо, щоб уникнути будь-якої фізичної взаємодії».
Фізична підготовка потрібна, адже багато людей лежачі або сидячі, їх треба підняти, переставити, перекласти. Це фізично важко, каже Денис: «Іноді дійсно треба притримати людину, щоб вона не нашкодила собі. Але якихось картинок, як у бойовиках, я вже давно не бачив».
Інколи стаєш для пацієнта ще й психологом
У психіатрії неможливо працювати тільки «по інструкції», каже Денис. Формально медбрат чи медсестра — це догляд за пацієнтом, контроль його стану, виконання призначень лікаря. Але на практиці усе значно ширше: «Люди з психічними розладами непередбачувані. З досвідом починаєш упізнавати певні реакції, бачити зміни в настрої ще до того, як вони проявляться. Але ти все одно мусиш десь піти назустріч, десь не загострювати, десь сказати правильне слово. У певні моменти неминуче стаєш для пацієнта ще й психологом, чи хоча б людиною, яка може втримати його від внутрішнього обвалу».
Багато залежить від того, у якому відділенні людина працює. Денис пройшов різні — звичайне чоловіче психіатричне відділення, відділення примусового лікування, куди потрапляють люди, що вчинили злочини, але визнані неосудними: «Це зовсім інший контингент — з ними інколи можна говорити на глибокі, несподівані теми, і ці розмови бувають навіть вдячними».
Нині він працює у паліативному відділенні. Тут перебувюать ті люди, які потребують допомоги до кінця життя. Денис розповідає, що головне завдання тут — не стільки лікувати, скільки давати пацієнтам постійний догляд, увагу й умови, в яких вони можуть почуватись максимально комфортно, живучи в лікарні. Паліативна допомога — тривалий процес. Середній термін перебування зараз тут – приблизно від двадцяти днів до місяця.
Чому люди потрапляють до психлікарень
Проблеми рідко виникають «на порожньому місці». Найчастіше початком кризи стає щось болюче: раптова втрата, тривале перенапруження, роки непомітної внутрішньої боротьби. У жінок, каже Денис, це буває особливо помітно — вони довго «тягнуть» усе на собі, доки не трапляється остання крапля. І якщо людина тиждень чи два перебуває у важкому стані, запускається процес, який складно зупинити без допомоги.
Причини звернень до психіатричних лікарень бувають двох типів: одні пов’язані з генетикою, інші — з життєвими обставинами. Самотність, відсутність підтримки, спроби заглушити стан алкоголем чи наркотиками — усе це може привести людину до стаціонару.
Денис Чернуха часто повторює собі й іншим: якщо вже щось сталося, сидіти в темряві й шукати лише погане не допоможе. Ситуація може не змінитися — але людина може змінити свою реакцію. Можливо, ця думка в нього з’явилася через його роботу: він бачить настільки важкі історії, що мимоволі починає порівнювати їх зі своїм життям. І це порівняння завжди нагадує йому, що в нього є речі, за які можна бути вдячним — можливість просто купити каву, вийти на вулицю, мати роботу, сім’ю, здоров’я.
Він каже, що багатьох людей ламає ще й порівняння з нереальними картинками з соцмереж — там все красиве й ідеальне, а в реальності кожен має свій біль.
Психіатрія перестає бути страшною й закритою
Денис Чернуха розповідає, що за роки його роботи психіатрична система змінилася. Він працював у різних лікарнях і добре пам’ятає часи, коли психіатрія виглядала закритою, суворою, інколи навіть лякаючою. Але те, що він бачить зараз — зовсім інша картина.
П’ять років тому його відділення перевели до психоневрологічної лікарні імені Ющенка. Коли вперше Дениса запросили на зустріч із керівництвом, він чекав старих «совєтських» методів та думав, що його присутність у соцмережах і відео з роботи викличуть критику. Але почув зовсім інше: підтримку, інтерес і навіть готовність вчитися у нього.
Головна різниця, яку він відчуває: система стала значно гуманнішою. Усе побудовано навколо пацієнта — іноді настільки, що медпрацівники говорять про «перекіс у зворотний бік».
Пацієнти мають більше прав, уваги, навіть найменша скарга запускає перевірки. Це інколи складно для персоналу, але й показник того, що змінюється філософія системи.
Звісно, це державна медицина, у країні війна, ресурсів завжди бракує. Є речі, які хотілося б покращити і в умовах, і в оплаті праці, і в загальній організації. Але Денис упевнений, що порівняно з тим, що він бачив у 2007 році, прогрес величезний. І якщо розвиток триватиме, психіатрична допомога ставатиме все людянішою й доступнішою.
Денис Чернуха пригадує, що перша психіатрична лікарня, в якій він працював, була за межами міста — класика старої моделі. У лісі, з великою територією, відрізана від усього світу. Такі заклади традиційно будували подалі від людей. Та лікарня вже закрита. Тепер Денис працює в лікарні майже у центрі міста. Поруч парк, де гуляють батьки з дітьми, а за кілька хвилин ходи відкривається краєвид на річку.
Немає високих парканів, колючого дроту чи відчуття ізоляції. Лікарня — доступна, «звичайна» за атмосферою. І, важливо, це не суто психіатрична установа — тут багато різних відділень.
Дістатися до роботи, каже Денис, тепер просто. І пацієнти, і родичі не відчувають, ніби йдуть у якесь «закрите місце». Це знімає частину страху й упереджень.
Найважливіше — вміти емоційно триматися
Робота в психіатричній лікарні підходить не кожному. Тут важливо приймати речі спокійно — навіть такі дрібниці як дощ чи похмурий ранок. Якщо людину вибивають із рівноваги дрібні зміни настрою, то в психіатрії їй буде нелегко, інколи й неможливо працювати: «Є моменти, які несумісні з таким баченням життя». Бо психіатрія — це насамперед моральне навантаження. Тут потрібно вміти допомагати людині й водночас не переносити її біль на себе. Інакше не витримаєш.
Кожен, хто приходить на роботу до лікарні, має майже два місяці випробувального терміну.. Так перевіряють, чи людина справляється зі стресом, чи не вигорає, чи не бере кожну історію надто близько до серця.
Денис каже, що психіатрія — це не «стерильна біла» робота, де все чітко передбачувано. Тут багато тактичності, етики, психологічних тонкощів. Інколи треба м’яко пояснювати одне й те саме десятки разів на день. Інколи — проявляти терпіння, навіть коли всередині вже закипають емоції. До того ж, штати скоротилися, а пацієнтів не меншає. Тому для середньої ланки, де працює Денис, найважливіше — вміти емоційно триматися. Щоб не повертатися додому виснаженим настільки, що зриватимешся на рідних чи колегах: «Ти маєш вийти з роботи й залишити роботу там. Спати нормально, їсти нормально. Якщо забереш цей стан додому — він повернеться з тобою у відділення».
Психіатрія вчить цінувати звичайні речі
«Я не можу спати мертвим сном. В мене сон дуже чутливий — це професійне», — каже про вплив своєї професії Денис. У відділенні будь-який шурхіт міг означати, що пацієнту потрібна допомога. І з роками організм почав реагувати на кожен звук, навіть удома. Коли його маленька дитина лише починає хникати — він уже стоїть біля ліжечка. У поїздах чи автобусах не може заснути по-справжньому: «Сплю, але сон поверхневий. Треба дуже втомитися, щоб “вирубитись”».
А все інше, каже, вплинуло швидше позитивно: «Я бачу своє життя яскравіше. Інакше оцінюю, що маю».
Його робочий ранок починається зі зміни. Спершу прийом від колег: що сталося за ніч, які особливості стану пацієнтів, на що звернути увагу. Потім — п’ятихвилинка з лікарями, де уточнюють призначення та план роботи. Після цього день входить у звичний ритм: таблетки, ін’єкції, спостереження, розмови з пацієнтами, документація, короткі поради лікарям щодо змін у поведінці чи самопочутті хворих. Весь день — це догляд і нагляд, пояснює він. І так — до наступного ранку.
Робота стала частиною життя
Зарплата медбрата в психіатричній лікарні — тема болюча, каже Денис. Навряд чи хтось скаже, що вона відповідає складності й ризикам роботи: «Мене часто питають: “Чого ти так довго там тримаєшся? Невже немає, чим зайнятися?” А я завжди відповідаю, що мені підходить графік. Через те, що робота вважається шкідливою, я виходжу на зміну приблизно шість–сім разів на місяць — з восьмої ранку до восьмої ранку наступного дня». У 2025 році його зарплата, з усіма надбавками за досвід і категорію, складає приблизно 15 тисяч гривень. Він не приховує: сума невелика, особливо для чоловіка, який хоче забезпечити родину.
«За ці гроші дитину вже не віддаси до приватного садочка — усе піде тільки на нього, не кажучи вже про інші потреби. Та й комуналка сьогодні «з’їдає» мало не половину доходу».
Попри це, Денис ніколи не казав, що умови в лікарні жахливі. Мовляв, від скарг зарплата не зросте, а на душі стане тільки важче. Навіть навпаки. Він працює у лікарі з 2007 року і робота стала частиною його життя.
Паралельно Денис займається й іншою діяльністю. Він має ФОП та працює в управлінні коворкінг «Cherdak» у Вінниці — там і основна фінансова опора. Соцмережі, TikTok теж щось приносять, але небагато.
Тема зарплати — це той самий «сміх крізь сльози», який усі розуміють. Мабуть, саме тому такі відео в TikTok часто залітають у рекомендації, бо кожен відчуває спільний біль.
«Мої відео про життя таке, як воно є»
Денис каже, що TikTok у його житті з’явився буденно: одного дня він просто зловив себе на думці, що не хоче перетворитися на “старого діда”, який знає лише два маршрути — робота та дім. І вже забув, що таке жити по-справжньому: «ТікТок приносив і приносить задоволення. Бо мої відео про життя таке, як воно є. Не ідеальне. Життя, яке так багато хто бачить».
@denys_chernyha Бо в мене скаче, падлюка така 😅 Тож чекаю консультацію кардіолога в @Нейромед #тимкомуза30 #чернуха_від_чернухи
♬ оригінальний звук - Daryna Vlasenko
Працює Денис за єдиним правилом: «знімаю так, як відчуваю». Жодних технічних завдань і чітких рамок. Якщо погляди з людьми, з якими він співпрацює, збігаються — чудово. Не збігаються — теж добре. Бо він робить так, як йому справді в кайф.
«Ті, хто це відчуває, звертаються до мене — власники бізнесів, маркетологи, люди, яким близькі простота, природність і легкий гумор. У мене немає власної агенції, я не пишу сценарії, не знімаю постановочні чи розмовні ролики. Якщо хтось приходить і каже: “Прорекламуйте нас, розкажіть про наш продукт”, — зазвичай відмовляю. Не моє», — додає Чернуха.
Пропозицій небагато. Є кілька довготривалих співпраць, а зараз Денис працює з одним медичним центром. І цю роботу багато хто тепло сприймає. «Для когось я медик, для когось психіатр, лікар… хто як мене називає. Тому цей зв’язок із медзакладом вийшов максимально органічним».
Він ніколи не переходить межу етики: у відео немає історій пацієнтів, жодних образів чи насмішок. Це його позиція.
Моя аудиторія – я сам
Дуже часто люди сприймають Дениса за лікаря й пишуть у приват: «Ви психіатр? У мене болить голова. Допоможіть». Він відповідає, що є медбратом, і радить не ризикувати самолікуванням. Якщо може — скеровує до колег-лікарів або підказує, куди краще звернутися. Його аудиторія — переважно люди 30+.
«По суті — це я сам. Звичайні люди, яким не дарували “золоті гори”, які працюють, мають побутові проблеми, здоров’я інколи підводить, але вони тримаються й дивляться на життя через гумор, а не крізь сльози». І все ж буває й «Мені 18, але я вас розумію».
У відео Денис часто використовує українську естраду, пострадянську ностальгію. Це свідомий вибір: знайома мелодія поруч із текстом створює той самий подвійний емоційний зв’язок. «Музика проста, з юності — і аудиторія це відчуває. Коли розумієш, що комусь справді підняв настрій, комусь допоміг пережити важкий день — це заряджає. Ми всі трохи ділимося енергією одне з одним. Це непросто, але… хто, якщо не ми?».