Абсурдність цієї війни полягає в її суперечностях — у тому, як життя продовжується паралельно з неймовірним руйнуванням. Мужність та сила волі крокує паралельно з горем та втомою моїх друзів і тяжкістю історій пацієнтів в Україні. Кожен день ти бачиш молодих чоловіків з милицями або палицями в руках, або без кінцівок. Неможливо осягнути масштаби всього цього. Ціну цієї війни. І все ж якось посеред усього цього абсурду — сирен, обстрілів, дронів — люди все одно ходять у парки, діти граються, ресторани залишаються відкритими. Жах і краса співіснують. Ти носиш цю напругу з собою, як маленький камінь у кишені, цілий день, щоденно, намагаючись зрозуміти, як все це може бути так, як все це поєднується.
Цей контраст не існує в абстрактному сенсі — він проявляються в реальній шкоді. Цього літа за одну ніч по Києву було випущено понад 300 дронів і кілька десятків ракет дальньої дії. Ракети та безпілотні літальні апарати (БПЛА) вражають житлові будинки, лікарні, громадський транспорт, школи та дитячі садки. За даними Місії ООН з моніторингу дотримання прав людини в Україні, лише в липні 2025 року 286 цивільних осіб було вбито та 1388 поранено — це найгірший місячний показник з травня 2022 року.
Проте вплив є нерівномірним, фільтрується він через різні життя. Правда в тому, що я відчуваю це, але не так, як мої українські друзі та колеги. Я маю на увазі, що я тут, я під тим самим небом, я чую ті самі вибухи, я бачу, як трясуться ті самі вікна. Я відчуваю частину адреналіну і частину втоми. Але це не мій брат на передовій, не мій будинок, зведений нанівець, не все моє село, дитинство, виховання і сімейне багатство, знищені. Це не моя історія і не моя культура, за які ведеться боротьба. І тому виникає постійне подвоєння — з одного боку, я проходжу через це разом з ними, п'ю ті самі чотири чашки кави наступного ранку, доглядаю тих самих пацієнтів, а з іншого боку, я знаю, що між їхнім горем і моїм, їхнім ризиком і моїм є свого роду мембрана, бар'єр. Це змушує мене відчувати себе і глибоко залученою до цього досвіду, і водночас дуже відстороненою від нього — ніби я живу чужою трагедією, але лише як гість, ніколи не відчуваючи на повну силу біль чи спадок цієї війни.
Одне з місць, де ця трагедія стикається з арифметикою, — це підрахунок ночей, сигналів тривоги, вибухів. З початку повномасштабного вторгнення 22 лютого 2022 року і до кінця серпня 2025 року, згідно з відкритим джерелом air-alarms.in.ua/, в Україні було зафіксовано понад 64 000 повітряних тривог, з яких 44 685 були пов'язані з загрозою артилерійського обстрілу. Більшість обстрілів відбувається вночі, між 1-ю і 5-ю годинами ранку, коли люди найбільш вразливі, втомлені, сонні та дезорієнтовані.
Обстріл одночасно жахливий і дивно банальний. Ваша ніч безсонна через страшний гул безпілотників, за яким слідують гучні вибухи, що змушують вас прокинутися, не кажучи вже про те, що ваш телефон кожні кілька хвилин дає знати про повітряну тривогу або інформацію про безпекову ситуацію. Проте наступного ранку настає дивне повернення до звичного життя, майже виклик, замаскований під рутину. Коли ви йдете на роботу наступного ранку, всі, кого ви зустрічаєте, так само втомлені, як і ви, — це написано на всіх наших обличчях. Ви відчуваєте певну солідарність з усіма, знаючи, що ніхто з вас не спав минулої ночі. І коли ви бачите своїх українських колег і питаєте їх, як вони, вони часто відповідають: «Я живий», і це не сказано іронічно, це просто сувора, фактична правда про ситуацію. І ти усвідомлюєш, що «живий» — це і мінімум, і максимум, найнижча планка і найвище досягнення для всіх, хто зараз живе в Україні.
Ці події відображають більш широку реальність, з якою стикаються багато людей. Лінія фронту в Україні швидко змінюється, нещодавно вона просунулася на 10 км за одну ніч. У зв'язку з цим зросла кількість людей, які прибувають до евакуаційних центрів, розташованих на деякій відстані від лінії фронту. Проходячи повз сотні ліжок, виставлених в ряд у старому шкільному спортзалі, ви бачите безліч літніх подружніх пар віком 80-90 років, які тихо сидять під тьмяним світлом, змушені доживати свої дні в цих екстремальних умовах. Нещодавно я розмовляла з одним чоловіком, який пройшов кілометри, щоб дістатися до евакуаційного центру з двома собаками і двома котами. Під час розмови він стояв там, а собаки спали біля його ніг, а кіт був без половини обличчя. «Ці тварини врятували мені життя, – розповідає він. – Над моєю головою літали дрони, але вони не атакували мене, бо побачили, що зі мною тварини».
Насправді є так багато історій, які можуть розірвати вам серце в тихі хвилини дня, коли ви дозволяєте собі відчувати, але іноді мене найбільше вражають оманливо звичайні моменти, які здаються незначними, поки не усвідомлюєш, що вони несуть на собі весь тягар війни.
Одного дня, коли я вийшла з квартири, я поглянула вгору і помітила своїх сусідів, молоду і неймовірно милу пару, що стояла біля вікна. Я помахала рукою, і чоловік жестом попросив мене зачекати. Він на хвилинку зник, а потім повернувся з крихітним немовлям. Він підніс дитину до вікна, щоб я її побачила, і променився від щирої гордості. Я махаю йому у відповідь, і цей образ закарбовується в моїй пам'яті — ця маленька родина, що живе під дронами, які кружляють над ними, така гідна миру. Це лише одне з незліченних маленьких чудес, які тривають. Моя подруга розповіла мені, що в українській мові бути вагітною перекладається як «бути при надії» — буквально «бути в надії». І, безперечно, ця надія, ця інвестиція в майбутнє, є тією стійкістю, яка передається далі.