Восени 2024 року громадяни Молдови підтвердили свій європейський вибір — і зробили це всупереч системним спробам Росії зірвати проєвропейський курс країни. Закріплення євроінтеграції в Конституції та переобрання Маї Санду стали не фіналом, а радше першим актом довшої гри. Уже було зрозуміло: парламентські вибори 2025 року стануть новою спробою Кремля нав’язати політичний вплив через інструменти виборчого втручання.
Менш очевидним на початку був масштаб гібридного тиску в Румунії. Але події зими 2024 — весни 2025 років швидко розвіяли ілюзії. Зовнішнє втручання, маніпуляції виборцями та спроби підірвати демократичну стабільності виявилися настільки серйозними, що призвели до безпрецедентних рішень — скасування першого туру виборів і виходу з перегонів двох кандидатів.
Обидві країни опинилися перед необхідністю діяти швидко — не лише для захисту конкретного виборчого результату, а й для збереження довіри до демократичних інститутів загалом. Уроки цього досвіду важливі для всієї Європи, але для України вони критично важливі, адже ставки будь-якого майбутнього виборчого процесу будуть для нас безпрецедентно високими.
У Молдові й Румунії ключову роль відіграли соціальні мережі. Йдеться не тільки про класичні інструменти дезінформації — ботоферми, фейкові акаунти та поширення ворожих наративів. Значно небезпечнішою виявилася гібридність підходів: інфлюенсери, які де-факто займалися політичною рекламою в нерегульованому просторі платформ, а також використання соцмереж для координації підкупу виборців.
Діалог держав із платформами залишається складним і малоефективним. TikTok опинився під пильною увагою Європейського парламенту після румунських виборів, Telegram дедалі частіше фігурує в публічних дискусіях у контексті можливих зв’язків із російськими спецслужбами, а рішення Meta переглянути політику фактчекінгу під гаслом «свободи вираження» лише підсилюють занепокоєння. В таких обставинах сподіватися лише на саморегуляцію платформ не виглядає безпечним та реальним варіантом, але чотирикутник “громадянське суспільство — медіа —- держава —- міжнародні партнерства, засновані на спільних цінностях та ризиках”, набуває критичної ваги. В рамках такого чотирикутника має бути напрацьована модель взаємодії, яка б відходила від реактивного фактчекінгу та поєднувала б координований моніторинг та аналіз інформаційних загроз та тактик маніпулювання, пребанкінг та проактивну освітню і наративну роботу. Для успіху цих зусиль важливо, аби така модель грунтувалась на потребах та специфіці аудиторій, тобто відповідала реальності життя людей та їх потребам, хвилюванням та інтересам.
Медіаграмотність і критичне мислення повинні перестати бути «м’якою» гуманітарною темою, і перетворитись натомість на інструмент суспільної стійкості й національної безпеки. Уряду варто переосмислити цю сферу не як факультатив для шкіл, а як системну політику для різних вікових і соціальних груп — із чітким розумінням, для чого ці навички потрібні й як вони працюють у реальному житті.
Паралельно потрібна чесна, доказова розмова з громадянами про гібридні загрози та механізми впливу, з аргументами, підібраними під кожен сегмент цільової аудиторії. Про те, як формуються наративи, як вони підсилюються алгоритмами й чому окремі інформаційні кампанії не є випадковими. Прозоре регулювання й пояснення причинно-наслідкових зв’язків в інформаційному середовищі — ключ до відновлення довіри.
Зважаючи на досвід Молдови, можна зі впевненістю стверджувати, що підкуп виборців — офлайн чи онлайн, — залишатиметься одним із найефективніших інструментів впливу в умовах економічної вразливості. Очевидно, що в післявоєнній або воєнній Україні швидко зменшити економічну залежність громадян неможливо. Але можливо системно будувати культуру доброчесності — через обізнаність, прозорість, освіту, розслідувальну журналістику та посилення спроможностей наглядових органів, зокрема, у сфері протидії незаконному фінансуванню й криптовалютним потокам із ворожих джерел.
Зрештою, головний виклик — зберегти баланс між національною безпекою та демократичними принципами. Будь-які захисні заходи мають залишатися в межах демократії, спиратися на прозорість, підзвітність і довіру суспільства. Єдиний ефективний шлях — вищезгаданий підхід «усієї спільноти», де відповідальність розділена між державою, політичними силами, бізнесом, медіа та громадянським суспільством. Розбудова партнерських зв'язків та співпраця між інституціями громадянського суспільства, медіа, державою, а також — міжнародними партнерами, є життєво необхідною, адже жодна інституція самостійно не здатна захистити вибори та забезпечити подальшу стійкість, а разом — це можливо.
Один із ключових висновків сучасного досвіду виборчих кампаній полягає в тому, що виборче втручання не відбувається «в один день». Воно готується роками. Тому дискусія про можливість виборів у воєнній Україні не може зводитися лише до аргументів «за» чи «проти». Стратегії реагування мають бути розроблені заздалегідь, постійно оновлюватися й адаптуватися до контексту — навіть якщо самі вибори відкладені.