Почалася нова хвиля спецоперацій РФ в нашому тилу
Пане Дмитре, поки чекала нашої з вами розмови, побачила новини про черговий озброєний напад на військовослужбовця ТЦК. Як вважаєте, це новий етап російських диверсій на кшталт серії підкидань вибухівки, яку пережили не так давно, чи вже наша власна армія ухилянтів геть береги втратила?
Це 100-відсотково не самих ухилянтів рук справа. Ми ж бачимо, як останнім часом активізувалися спецслужби РФ у дискредитації всього, пов’язаного з українською армією і політикою. Думаю, це все сплановані заходи, які розгойдують суспільство. Так же, як заяви росіян про досягнення на фронті. Ось днями Путін знову запрошував іноземних журналістів у нібито окупований Покровськ. Але це ж неправда, у Покровську є наші війська. Якась частина сил противника інфільтрувалась, але вчора спілкувався (розмова записана 9 грудня – Ред.) з командиром 425-го полку (вони там діють) – по залізницю повністю на північ все зачищено. Так само вони подають інформацію про ситуацію на Гуляйпільському напрямку: що вони вже в Добропіллі. А у нас групи знаходяться в Успенівці, Солодкому — є і противник, але й наші сили — уперемішку. Тобто це все (напади на ТЦК – Ред.) – на тлі дій американського президента, спецслужби РФ намагаються підбурювати населення, щоб дестабілізувати ситуацію в країні.
Хвилює, що наше населення якраз дуже бадьоро на це реагує. Якщо проаналізувати тисячі коментарів під дописами про вбивство військового у Львові, то очевидно ж, що лише частина — боти, але й багато реальних українців, що слідом за ботами пишуть «бий ТЦК». Це призведе до того, чого прагне Росія? Ці люди активізуються до реальних дій? Тим більше, що влада не комунікує проблему, вдає, ніби її немає.
Кошеня грається з клубком — і нехай. Люди, які підхоплюють ці ворожі тези — це та частина суспільства, яка активна тільки в соцмережах. Вже ж не перший рік в нашому суспільстві не всі однаково сприймають війну, не всі однаково дивляться на дії Росії — є й прихильники, і є багато чоловіків, які ухиляються від служби, бо бояться. Та впливу суттєвого від цього немає. Якби війна не була така тривала, вони б уже пересиділи і повернулися до нормального життя. А так — ховаються, втрачають роботу, мають проблеми в сім’ях, бо хоч дружина і підтримує його рішення не йти до війська, все одно життя потребує якогось постійного наповнення. А він сидить вдома і нічого не приносить родині — ні позитивних емоцій, ні грошей. Лиш ображається на все, що відбувається навколо.
Як їх витягти зі схованок? Що робити з цими мільйонами людей, чи можна ще якось мотивувати, переконати, домовитися? Якими методами? І чи є такі методи для боротьби з проблемою СЗЧ?
Всі заходи, що дозволені наразі Збройним Силам і нашій виконавчій владі — проводяться. Вони обмежуються тільки політичною волею і політичними рішеннями. Наш президент і його оточення намагаються зберігати баланс між необхідними обмеженнями волі і досягненням результатів у війні. Це обов’язкова складова демократичного суспільства. Якщо президент і депутати не будуть саме так підходити до ухвалення рішень, то ми швидко перейдемо від демократії до авторитаризму. Тому воно так, як висловлювався Черчилль про американців: обов’язково ухвалять правильне рішення — після того, як зроблять усі можливі помилки. Це шлях демократії, іншого немає.
Коли ще є шанс для прийняття половинчастих рішень, суспільство негативно сприйматиме суворі: мовляв, навіщо ці крайнощі, коли є лайтова форма. А якщо не лишається альтернативи, воно спокійніше прийме категоричні рішення.
Якщо не вживати заходів з мобілізації, то ми війну програємо. Які важелі впливу можливі? Наприклад, цифрові. Майже у всіх є “Дія”, і хто не став на облік, можна блокувати рахунки тощо. Технічні способи, як змусити стати на облік, пройти ВЛК, знайти — не проблема, і рано чи пізно до цього прийдемо.
Кажете — рано чи пізно, але хіба ситуація з мобілізацією вже не катастрофічна? Лунають думки, що Покровськ, Мирноград — вже прямі наслідки провалу мобілізації і дефіциту особового складу.
Провал мобілізації спостерігається вже два роки. Обсяги надходження мобілізованих весь цей час не відповідають реальним потребам фронту. Та попри це військово-політичне керівництво знаходить способи продовжувати стримувати натиски ворога. Ось візьмімо лише одну ділянку Гуляйпільського напрямку за сьогодні: наш підрозділ знищив 15 ворожих бійців. Інший напрямок, Добропільський — сім. І це один звичайний день. За останній тиждень наші втрати також були, на жаль, за нашими мірками досить високі, але все одно зберігається тенденція: наші втрати до втрати противника — 1:7,5. А перевага противника на полі бою — 1:4. А у нас бувало, що становило й 1:80. Це залежить від ділянки фронту, динаміки дій противника, чи проводимо ми активні штурмові дії або ж ні.
Війна — дуже складна гра з багатьма аспектами, один з яких — мобілізація. Але якби вона не була провалена – хтозна, чи не вийшло б ще гірше. Мобілізували б більше людей, менше б фокусувалися на технологічному розвитку і більше б живої сили втрачали. Тож зараз дуже складно на фронті, але події більш-менш контрольовані. Попри всю хандру і розгойдування, ЗСУ залишаються стійкими, інститути держвлади мають контроль. Немає обвалу фронту, як би це в медійному просторі не качали. Мене обурює, коли кожен більш-менш медійний персонаж на кшталт Стерненка розповідає про нібито обвал. Це коли була харківська контроперація (у травні 2022 року — Ред.), тоді існували чіткі ознаки обвалу фронту: відсутність контролю лінії бойового зіткнення, контролю тилу, шляхів логістики до ключових урбанізованих зон. А у нас такого не відбувається. Інфільтрація, втрати певних територій є, але жодних ознак обвалу. Це був би прямий шлях до поразки. А розмови про обвал фронту підігрівають настрої і працюють на користь ворога. Поки блогери завдяки своїй популярності заробляють гроші, спекулюючи на темі.
Чи є важливим вузлом оборони місто Покровськ? Воно є критично важливим і в разі його втрати будуть суттєві територіальні втрати. Чи втратимо Покровськ? З погляду на нинішній перебіг подій — так, гадаю, десь навесні – в середині весни. Якщо нічого не зміниться і все йтиме, як йде. Та хочу нагадати, що противник минулого року, згідно з його задумом, намагався реалізувати наступ у напрямку Добропілля, вийти на бар’єрний рубіж вздовж річки Сіверський Донець на Барвінкове і зі зворотного напрямку атакувати в напрямку Лиману, оточити Краматорськ і Слов’янськ. І таким чином завершити захоплення Донецької області. Але, як бачите, Добропільська операція їм не вдалася і ми змогли не тільки зупинити ворога, але й правильно перегрупувати сили й засоби, завдати дуже великих втрат противнику і відновити певні ділянки територій.
Мобілізуються, та до бою не доходять
Днями військовий експерт і військовослужбовець Іван Киричевський говорив LB.ua, що темпи мобілізації в Україні вже практично досягли російського рівня — 30 тис. новобранців на місяць. Але це ще не дало ефект, виходить? Замало, щоб наповнити бригади? Або ж, як розповідала нещодавно Аліна Михайлова, значна частина поповнення — хворі і непридатні до служби люди?
Я думаю, вона це відчуває саме в такому контексті лише тому, що є медикинею. Насправді все не так. Якась кількість людей з поганим здоров’ям, умовно, обмежено придатних, дійсно мобілізується. Але основна проблема ненаповнення — великий обсяг СЗЧ. Ми вийшли на показник 30 тисяч мобілізованих на місяць, бо ситуація вирівнялась зі зміною командувача Сухопутних військ. При всій повазі до генерала Драпатого — він дуже не любив ухвалювати непопулярні рішення. А новий командувач не є медійним і просто виконує завдання як посадова особа. Відповідно, покращились обсяги мобілізації, попри те, що люди часто забувають про свої обов’язки і спираються тільки на права, тому не стають на облік і потім відбувається «бусифікація». Командувач виконує визначені плани. Та через закон про СЗЧ і прогалини в ньому маємо близько 20 тисяч втікачів щомісяця.
Причому основна частка СЗЧшників – мобілізовані, які ще й разу не бували в бою, не завершили навіть БЗВП. Але розуміють, що є шпарини в системі, що вона дозволяє йти в СЗЧ безкарно. Є категорія людей, які ходять в СЗЧ на постійній основі. Схема така: самовільно залишає частину, живе повноцінним життям, його ловлять, привозять в батальйон резерву і він відразу заявляє, що готовий служити в будь-якому підрозділі. Починається оформлення документів. Три місяці він отримує зарплату, його поновлюють по службі, рахується, що він вже повернувся з СЗЧ, але стара військова частина його залучати не може, бо він у ній перебуває лише документально, а умовно — вже в моїй. І три місяці ми чекаємо, поки надійдуть його атестати, його переведуть наказом, поставимо собі в штат. Та як тільки надходять документи, він каже: «дякую» і йде від нас. Їде додому, користується грошима, які йому держава платила, знов його ловлять, знов він готовий іти в будь-яку частину, крім 1 ОШП, бо вже там був. Знов три місяці готуються документи, а він отримує грошове забезпечення, і як тільки потрапляє в штаб нової військової частини — починає захід на нове коло.
Хитра схема!
Закон про СЗЧ був прийнятий для вирішення проблеми з великою кількістю СЗЧшників. Він мав свої позитивні наслідки (на той час) і дуже велика кількість людей повернулась, тільки пішла в інші підрозділи на інші посади. Ми також набрали тоді 500 чи й більше людей. І навіть велика кількість офіцерів до нас так прийшла — їх не відпускали з їхніх частин, то вони в такий спосіб змінили місце служби. Але тепер ухилянти починають цим користуватися. Настав час висунути жорсткіші вимоги до СЗЧ. Наприклад, якщо людина пішла в СЗЧ раз за рік, то можна зрозуміти, але якщо тричі — це свідомий ухилянт, який просто використовує ресурс держави і в такий спосіб уникає військової служби.
А як все-таки бути з людьми, яких навіть мобілізувати ніяк не вдається? Наприклад, анонсована на 2026 рік система контрактування з виплатами за укладення контракту, бонусами тощо мотивує когось? На підвищення зарплат військовим грошей в бюджеті не знайшлося, але на ці контракти, як запевняла військова омбудсменка Ольга Решетилова, є.
Зарплата офіцера залежно від ланки зараз складає 30-50 тис. Хай офіцер має 40 тис., і якщо він в ланці управління полку, то має право отримувати бойових 50 тис. Разом грошей насправді досить, навіть якщо родина винаймає квартиру. Чоловік на повному забезпеченні у держави і майже всю зарплату може родині відправляти.
Рядовий має 20-22 тис. плюс 100 тис. бойових, якщо безпосередньо бере участь в бойових діях (їх також отримують молодші офіцери, які є командирами взводів і рот). Якщо солдат перебуває на першій лінії, в так званій першій траншеї, окопній, отримує ще 70 тисяч грн. Отже, 190 тис. (в ідеалі, за умови, що перебував на передовій усі дні місяця – Ред). А якщо він штурмовик – ще є додаткові премії від головнокомандувача тим, хто веде активні штурмові дії. Це ще 50 тис., отже, максимум 240 тис. грн може отримати. Це чималі гроші. Звісно, їх цінність не порівняти з життям, але якщо вже не знайшли коштів на підвищення зарплат — немає великої проблеми. Держава шукає рішення, як забезпечити надходження солдат в армію. Всі держави, які зіштовхувались з такими серйозними викликами тривалої війни, шукали механізми, як долучити якомога більше населення до війська. Це зрозуміла тенденція, тому не варто на цьому спекулювати — мовляв, не знайшли коштів на зарплати, а знайшли на контракти.
Трохи здивували мене — буквально в серпні ми з вами говорили про те, що підвищення зарплат вже дуже назріло, особливо — тиловим, підрозділам забезпечення.
Все так, я зараз казав про виплати, які стосуються бойових підрозділів. Так, сумно, що немає коштів і не можемо забезпечити армію в повному обсязі. Але є якісь суми і держава стоїть перед вибором: дати вищі зарплати і нічого в армії не додасться, або ж запропонувати контракти і спробувати залучити людей. Не кажу, що це правильне рішення, але держава знайшла тільки таке і, слава Богу, що хоча б так.
А те, що це все несправедливо стосовно тиловиків — навіть не обговорюється. Питання їхніх зарплат треба вивчати і шукати рішення. Те, що кількість СЗЧ з числа тиловиків збільшиться — це 100%, бо люди тікатимуть, щоб заробляти гроші десь в АТБ. З іншого боку, якщо у нас не буде на полі бою солдат, то тиловики не забезпечать стійкість оборони. От ми й шукаємо хоч якісь рішення, які дадуть поповнення бойовим підрозділам.
Якщо шукаємо правильне рішення, звісно, правильним би було підняти зарплати, це було б соціально справедливо, зокрема, стосовно тиловиків. Це точно не ідеальне рішення, не хороше рішення. Але ми зараз — на межі виживання. Як діяти?
Контракти мотивуватимуть людей, які переховуються?
Я думаю, якусь незначну частину. Якщо вибір стоятиме — бути впійманим і піти служити як мобілізований або ж самому дійти до ТЦК і підписати контракт, отримати підйомні, які відразу отримають дружина й діти, — точно буде категорія, яка обере другий варіант. Росіяни всю війну саме таким чином підтримують мобілізацію — за рахунок підйомних.
Контрактів тих багато не буде, як показує попередній досвід програми “18-24”. Водночас, коли прийняли закон щодо залучення засуджених, розраховували на 3000, а в результаті прийшло 8000 осіб. І сьогодні середній показник надходження засуджених досить високий. Ми, наприклад, щомісячно 50-80 людей отримуємо з колоній. Невідомо наперед, який метод (залучення особового складу – Ред.) буде дієвим.
І які враження від такого поповнення?
Це останні добровольці. Вони ж добровільно йдуть, на відміну від мобілізованих. Мають право вибору — лишитися у в’язниці чи прийти у військо. Так, це дуже складний контингент, часто це люди, в яких були проблеми з наркотиками, які постійно порушували закон і точно не є еталоном чи взірцем, але це — солдати. Якщо правильний командир докладе зусиль до навчання і підготовки, то вони працюють, виконують важку, складну роботу.
Тримаємося на авторитеті командирів і кількох «Богданах»
Ще у березні в одному зі своїх інтерв’ю ви казали, що полк поповнення як такого через розподіл мобілізованих не отримує, працює рекрутинг і все. Чому так?
Був проміжок часу, коли ми взагалі не отримували поповнення. Коли всі кажуть, що штурмовики отримують його найбільше – от коли Паліса (заступник керівника ОП полковник Павло Паліса – Ред.) зараз це в контексті розподілу говорить, він зачіпає дуже короткий проміжок, коли нам дали непогане, скажемо так, поповнення — по 200 людей на місяць. Це коли проходила найактивніша фаза, противник вклинився і ми вимушені були робити два котли. В них ключову роль відігравав наш підрозділ і тоді отримували таке поповнення. А так, зазвичай, ми працюємо з найгіршою частиною особового складу. Ми отримуємо його з колоній, нам дають поповнення підрозділи, в яких люди пішли у “відмовники”. Наприклад, ТРОшний батальйон втратив управління, солдати починають тікати, не виконувати бойові завдання — от його нам визначають, щоб ми там відбирали собі особовий склад.
Це дуже непросто, але у нас ці люди працюють. Бо в нас — досвідчені командири, і порушення прав людей, яке, наскільки знаю, трапляється в деяких підрозділах, у нас немає. До нас люди попадають з ТРО і кажуть: у вас ставляться людяніше, ніж там, де ми були. Хоча ходять міфи, що штурмовики — це якісь людожери. Зараз дещо спекулюють на співвідношенні втрат, але якщо беремо наш підрозділ і будь який інший, що стоїть поруч в обороні, то ми під час ведення бойових дій несемо суттєво нижчі втрати, ніж механізовані бригади в обороні.
У нас немає великої відмінності між офіцером і солдатом. На відміну від кадрових бригад, наш підрозділ досить молодий і має певні традиції його розбудови. У нас всі офіцери — це солдати, і я свого часу був солдат і так само ходив у штурми. У нас непідробний авторитет командирів, тому й виходить працювати зі складною категорією людей. Ті, хто відмовлялись в інших підрозділах йти навіть на позиції, у нас ідуть в штурм. Тільки тому, що їх в бій веде людина, яка бере на себе відповідальність. Каже: роби, як я.
У нас теж є СЗЧ, не всі люди готові це приймати. Ми говоримо про довіру і порозуміння, і людина, яка не хоче бути жертвою й готова освоювати військову професію, працювати в колективі, у нас точно знайде все, що шукала. Навчимо і будемо працювати. Але є категорія людей, які не хочуть взагалі ризикувати, долучатися до цього процесу, і оскільки є можливість СЗЧ, за яке вони не матимуть покарань, то вони цим шансом і користуються.
Щодо матеріально-технічних ресурсів – також раніше говорили, що, крім “Богдан” і кількох бронемашин, нічого з техніки не маєте. Чи змінилась ситуація на краще? Що з безпілотниками, без яких зараз не обійтися, – отримуєте чи нестача?
У нас є дві «Богдани», 155-ки, плануємо до отримання ще. Сказати, що суттєво виросло в засобах, то ні. Танки в нас є, але вони трофейні. Раніше мене питали медіа, як вплине зупинка допомоги США? То я відповідав, що для нас нічого не зміниться — немає ні «Бредлі», ні «Абрамсів». Є 20 БТР «Буцефал» українського виробництва. Є кілька танків російських, що стали до нас в стрій. «Богдан» точно б хотіли ще, і вважаю, Україні пора почати виробляти гусеничні БМП на кшталт «Бредлі», бо наші колісні БТР дуже добре себе зарекомендували на полі бою, але їх прохідність по м’яких грунтах, по багнюці дуже низька. А так — дуже гарний бронезахист, гарна гармата 30 калібру, башта безпілотна і керується зсередини БТР. Американці приїздили, дивились тактику застосування «Буцефала» — дуже схвальні відгуки. Ще б гусениць власних. Своє — це зручно. Ось, «Богдани» — будь-які несправності усуваються усього за кілька днів (чи тиждень-другий) і стають у стрій.
А роботизовані системи, дрони?
Над цим треба працювати. Отримуємо і від держави безпілотники, і від виробників як допомогу. НРК — недостатньо, літаючих — наразі критичного дефіциту немає. Але все ще попереду: зима, складні погодні умови, бортів втрачається більше і це дасться взнаки.
Знаю, не дуже хочете говорити про отримане вами звання Героя. Розкажіть тоді про своїх людей. Місяць тому читала про випадок — один з ваших штурмовиків знищив бійця ГРУ в рукопашному бою трофейною зброєю. Думаю, таких героїв, які щодня роблять неймовірне, у вас в полку вистачає.
100% так і є. Оце той випадок (зі знищенням спецназівця, тоді штурмовика Жокея також подавали на звання Герой України — Ред.) — приклад, коли людина переховувалась, була ухилянтом, але потрапила в наш підрозділ і проявила себе. То вже не перший його бій був, кілька місяців повоював.
Зробити з чоловіка воїна, якщо він потрапив у правильний підрозділ, точно можна. Тільки держава на певному етапі на початку війни не мала досить підрозділів, де зберігались би правильні військові традиції, де формувалися б колективи з тих людей, які пройшли складний військовий шлях і які не просто навчені в академії, але прожили долю солдата. Якби ви бачили, якими до нас деякі люди потрапляють і ким стають… Командири вкладають в кожного власну душу, багато працюють з кожним, розповідають, як виживати, як себе поводити в різних ситуаціях. І якщо людина не має серозних вад здоров’я, з неї можна зробити гарного бійця, надійний щит.
Хлопців дуже багато героїчних. В той же період (ми й подавали на звання Героя України, на жаль, не підтримав Президент) був випадок, хлопчина на «Буцефалі» висадив десант, провів відволікаючий вогневий маневр, потім його БТР підбили, він кілька кілометрів подолав по полю, дійшов до своїх і протягом тижня ще штурмував з ними противника, знищив багато ворогів. Виконали завдання, їх поміняли на позиціях і він вийшов.
Були хлопці, які зайшли в лісосмугу на глибину 6 км і удвох перерізали повністю шлях підходу противника. Днів 10 там перебували і з пів сотні росіян знищили, поки противник здогадався, що там — засідка. Заблокувалось основне надходження сил противника, він не розумів, де його солдати губляться: з одного лісу виходили — до іншого не діставалися. А там така доволі густа посадка і тоді ще рясно було листя, наших не видно. Росіяни відправляли по 2-3 солдати на маршрут, а наші їх знищували. А за час, поки вони утримували цю ділянку, ми змогли просунутися.
Був — на жаль, вже загинув — хлопець на позивний Поет. Коли ми заходили у Вовкове (це біля Покровська), пробув на позиціях 30 діб і знищив близько 40 солдат противника. На Добропільському напрямку була одна позиція, дуже сильно атакована, він якось за день знищив 12-х. За життя хлопець загалом більше 150 росіян знищив, і це — не снайпер, а солдат-піхотинець, який бився на відстані 30-50 м. Хоча — умовно-достроково звільнений, мав три терміни за плечима і більшу частину життя провів у колонії. А для захисту держави он скільки зробив. Героїчні постаті, про таких треба книжки писати.
“Пожежні команди” вивільнять ДШВ в резерв
Нещодавно було створено Сили штурмових військ. Цю ідею критикували: мовляв, підрозділи в них швидко “сточуються”, та й в чому доцільність, якщо вже є ДШВ? В чому між цими родами військ відмінність?
Спочатку я сам не розумів доцільності створення окремого роду військ і думав, що доцільності немає. Але коли побачив задіяння штурмових підрозділів з механізованими підрозділами, підрозділами НГУ, угрупованням ДШВ на Добропільському напрямку, зрозумів задум головнокомандувача і можу по поличках розкласти характер дій кожного підрозділу, угруповання і для чого вони.
Що дає окремий рід військ: своя матеріальна база. В сенсі, є навчальні центри ДШВ, НГУ, морської піхоти і будуть — у штурмовиків. Вони проходитимуть вузькоспеціалізовану підготовку і це дуже важливо.
Змінюється порядок комплектації. Коли кажуть, що штурмовики пріоритетну комплектацію отримуватимуть — насправді це перебільшено. Матимуть певний обсяг, відсоток від загальної кількості мобілізованих, але будуть відбирати не з навчальних центрів Сухопутних військ, звідки розподіляють людей і на механізовані підрозділи, і на інші у складі Сухопутних військ, а у них буде свій обсяг до наповнення. Так само, як ДШВ отримують пріоритетну комплектацію — точніше, пріоритетний відбір. Вони відбирають фізично витривалих людей за критеріями вікових показників і станом здоров’я, а обмежено придатних — ні. Так і штурмовики будуть отримувати певний відсоток і відповідатимуть за підготовку. І теж встановлюватиметься обмеження — скажімо, за віком (в ДШВ, наприклад, не беруть після 37 років). Робити це в межах Сухопутних військ складніше, бо структура велика.
Ключове питання — застосування. Насправді основною підставою для формування штурмових військ є особливості їх застосування. Доктрина така: штурмові підрозділи себе зарекомендували як «пожежні команди», які можуть воювати малою чисельністю аж до взводних груп. Це дає можливість їх розподіляти на ЛБЗ малими формуваннями і посилювати саме там, де це необхідно. Тобто ДШВ — завжди перші, а штурмові війська — там, де треба.
Так сталось, що «пожежники фронту» виникли під час повномасштабної війни. Коли виникає напруженість на ділянці, в першу чергу там з’являються штурмовики. Бо на відміну від формувань ДШВ, які діють тільки великим угрупуванням (мінімум батальйон, але застосування десантників в формуванні лише одного батальйону є недоречним — немає тої міці, потужності для достатнього спротиву) штурмові підрозділи навчились (їхні молодші командири навчились) діяти в дуже складних умовах з обмеженими ресурсами. І вони мають чисту заточеність на ведення штурмових дій, відновлення втрачених ділянок, де це потрібно, щоб уникнути оточень, великих втрат військ і обвалу фронту.
Ось хоча б дії штурмовиків навіть нашого полку — в районі Покровська і Гуляйполя доходило до того, що одночасно діяли на 8-12 напрямках, маючи три батальйони. У нас вибудувалась така культура, що можемо посилювати конкретну бригаду навіть взводно-тактичною групою. Це солдати, яких готували люди, як самі ведуть штурмові дії і можуть навчити вести агресивні штурмові дії в складних умовах, що насправді дуже непросто.
А ДШВ-підрозділи мають свої сталі традиції і це теж потужні формування, але базуються на інших принципах. Десантники воюють великими формуваннями і тільки так можуть досягти ефективності. Коли комбриг ухвалює рішення обирає напрямок атаки і може провести інтенсивне нарощення за рахунок введення свіжих батальйонів, основна задача штурмових військ — під час ведення наступальних дій дуже швидко нарощувати глибину наступу.
В умовах повномасштабної війни більшу частину боєзіткнень десантники провели в форматі підрозділів утримування ділянок. Якщо вибудуємо формування, які займатимуться утриманням, і в ці формування зайдуть механізовані підрозділи Сухопутних військ, підрозділи ТРО, НГУ — за рахунок цього можна буде вивільнити бригади ДШВ повністю і за їх рахунок сформувати резерв, який буде здатний проводити контратакуючі дії.
А штурмовими підрозділами — підсилювати механізовані бригади ТРО і НГУ на конкретних ділянках, де це необхідно. Не переймати у них смугу, а заходити і вирішувати проблемне питання. Якщо проблем стало більше — просто заходить ще один штурмовий підрозділ. Підрозділи утримання завжди зможуть розраховувати на посилення професійно підготовленими підрозділами для стабілізації фронту і відновлення позицій, якщо вони дають тактичну перевагу.
І це дасть можливість нашим корпусам робити перегрупування без втрат територій. Взагалі не робити складних перегрупувань бригад, які завжди закінчуються тим, що ми втрачаємо ділянки. Якщо підрозділ утримування в певний момент втрачає боєздатність, не треба виводити одну бригаду і заводити бригаду ДШВ — лишається та сама бригада, але її нарощують, підсилюють. І не поповненням, яке щойно прибуло автобусом з навчального центру, а злагодженим штурмовим полком з власним управлінням, підготовленим до агресивних штурмових дій. Повірте, якщо запитати командира підрозділу, який хоч раз так посилювали штурмовики, він однозначно буде «за» таке рішення.
Основне — навіть не те, що штурмовики закриватимуть проблемні ділянки. Головна мета — вивільнити ДШВ, одночасно 4-5 бригад, цілий корпус, який не стоятиме в смузі, а буде резервом максимально якісних підрозділів (з погляду управління і фаховості підготовки). І його командування зможе забезпечувати дуже якісне і правильне планування складних наступальних операцій.