Потрібно довести ситуацію до такого моменту, щоб не було загрози появи нових політв'язнів у Білорусі.
Про це на пресконференції заявив звільнений з ув’язнення і переданий Україні 13 грудня білоруський правозахисник Володимир Лабкович, передає кореспондент LB.ua.
За словами правозахисника, є «один дуже важливий момент, про який ми не повинні забувати, це те, що цей процес має бути принципово зупинений».
«Нам потрібно довести ситуацію до такого моменту, щоб не було загрози появи нових політв'язнів у Білорусі. Бо цей процес може бути нескінченним. Ми зараз звільнимо 1000, 2000, 3000 — і на сайті «Вясни» (білоруський правозахисний центр «Вясна» — Ред.) можна буде закрити розділ про політв'язнів Білорусі, а через півгодини я його знову відкрию, бо з'явилися нові. І це справді дуже важливо, щоб це було зупинено», - наголосив Лабкович.
Правозахисник розповів, що одразу ж після звільнення зателефонував білоруському правозахиснику, нобелівському лауреату Алесю Біляцькому, опісля – рідним.
«Дружині я другій подзвонив. Я поговорив з дітьми, це був дуже хвилюючий момент. Я бачив свою доньку, коли їй було лише 13 років. Я не бачив її жодного разу за весь цей час. А їй через тиждень буде 18. І це, звичайно, був важкий, дуже хвилюючий момент», - розповів звільнений політв’язень.
За словами Лабковича, сьогодні вранці «мені стало соромно, бо я прокинувся, а на матраці було так тепло, що я давно такого не бачив. І така турбота навколо мене. І я просто звернув свою увагу на те, що зараз відбувається з усіма моїми справжніми людьми, з якими я багато пережив, які тепер залишилися там (у білоруських в’язницях — Ред.)».
У відповідь на запитання журналістів, на якому етапі правозахисник дізнався, що його кудись перевозять не по етапу, Лабкович, зокрема, розповів: «Я не знав, де я, не знав, що мене звільнять. Я змінив багато місць за майже п'ять років. І коли мене звільнили, мабуть, у мене була одна з тих великих “екскурсій”, бо мене возили по різних в'язницях. І тому я подумав, що це, ну, ще одна поїздка, ще одна “екскурсія”. І вони вже везли мене в такій машині, де я нічого не бачив, коли 25 вересня мене перевозили з Могильовської в'язниці до СІЗО КДБ. Я подумав, що ще одна поїздка».
«Але коли я побачив, що ми їдемо довго, довго, довго, довго, — у мене, можливо, тоді вперше з'явилася надія. Потім в автобусі, коли вони якось полегшили наше пересування, я побачив чоловіка в цивільному, який знімав нас на телефон. І він весь час мені казав: «Чому ти не посміхаєшся, чому ти не посміхаєшся, чому?» І я подумав: вони справді помилилися, вони зняли стількох із нас, і чому вони тепер так блазнюють, знімають на звичайний мобільний телефон… Виявилося, що він — уже співробітник української сторони, яка надавала нам всю необхідну допомогу. Якось мені навіть стало соромно перед ним, що ми його не привітали. І тільки потім, коли на будівлі було видно, що це — Україна, я зрозумів, що це Україна. І справді, велике спасибі. І я радий, що це — Україна, а не Польща», - завершив правозахисник.