Шкідники, які руйнують спокій
На свята ми особливо вразливі: очікування високі, сил мало, і будь-яка дрібниця може боляче вдарити. Часто нас ранять не стільки самі події, скільки те, як ми їх собі пояснюємо.
Нижче — шість типових викривлень мислення, які заважають нам ясно сприймати себе й оточення.
1. «Все пропало»: всередині натискається кнопка «кінець світу» (катастрофізація)
Хтось кинув різку фразу за столом — і всередині несеться: «Свято зіпсоване, більше ніколи не хочу з ними бачитися».
Партнер відмовився їхати до ваших родичів —«Все, йому на мене начхати, наші стосунки приречені».
Одна невдала розмова з дитиною — «Я жахлива мама / жахливий тато, я все зіпсувала».
У реальності сталася одна прикрість, а мозок галасує, що «не вдалося все». Такі думки псують святковий настрій і зовсім не надихають робити щось добре.
У такі моменти варто запитати себе: чи існують докази протилежного? Що говорить про те, що я турбуюся про своїх дітей? Які його вчинки доводять, що я йому не байдужа і він теж докладає зусиль? Тож не робимо передчасних висновків, а ставимося критично до своїх думок.
2. «У мене — обставини, а в нього — такий характер» (фундаментальна помилка атрибуції)
Свою різкість ми пояснюємо втомою й нервами, а інших судимо: він / вона «погані».
Як це звучить?
«Я накричала, бо замоталась, не спала, нерви на межі», а про іншого: «Він агресивний, йому байдуже на мій стан».
«Я забула подзвонити, бо купа справ», а про іншу людину: «Вона забула, бо зневажлива».
Ми автоматично віднімаємо в іншого право бути втомленим, роздратованим, переляканим — і швидко вішаємо ярлик: «егоїст», «істеричка», «токсичний». Емоції інших людей можуть бути не пов’язані конкретно з нами, не бути спрямованими проти нас. Насправді кожна людина має свої причини спізнюватися чи сердитися, які можуть бути не менш вагомі, ніж наші.
Перш ніж робити висновки «на все життя», можна спробувати запитати, що насправді сталося. І пам’ятати, що, як і ми, інша людина має право нічого не пояснювати або поговорити про це пізніше — у більш безпечній атмосфері.
3. «Як ви човен назвете, так він і попливе» — прислів’я, яке ідеально підсвічує, як працюють наші упередження (підтверджувальне упередження)
Ми сприймаємо світ і людей через свою оптику, сформовану попереднім досвідом. У результаті ми схильні бачити не людину, а свою історію про неї. Коли ми один раз вирішили: «З нею неможливо говорити», наш слухняний мозок починає збирати докази лише цієї версії.
Він забув купити щось до столу — «Ось, знову доказ, що йому байдуже».
Вона сказала щось емоційно — «Я ж казав — вона істерика».
Вона спокійно висловила незгоду — «Звісно, їй вічно все не так».
Ми підганяємо кожен новий епізод під уже написаний сценарій, у якому немає місця для нового досвіду.
У таких випадках я пропоную вдатися до експерименту: уявляти себе дослідником та шукати докази протилежного. Наприклад, якщо ви зробили висновок «йому байдуже», спробуйте скерувати увагу на вчинки, які говорять протилежне.
Люди — складні істоти. Ми не можемо бути тільки поганими або тільки добрими, хоча наш мозок прагне спрощення. Його варто час від часу «змушувати працювати», аби картинка світу була барвистою.
4. «Все погане — через мене, я в усьому винний» (персоналізація)
Ми схильні приписувати собі відповідальність за те, що від нас насправді не залежить. З одного боку, призначати себе «відповідальним за все» дає ілюзію контролю над простором. З іншого — навантажує тим, що поза зоною нашого впливу.
«Вечірка провалилася, бо я була недостатньо веселою». «Усі посварилися за столом — це через те, що я вчасно не втрутилась».
Можливо, вечірка справді пішла не за планом, але варто замислитися, які ще причини на це вплинули. Вішати всіх собак на себе — означає не помітити, що саме насправді потребує змін. Можливо, настав час переглянути формат події чи не збирати за одним столом занадто різношерсту компанію.
5. Твердження штибу: «Я повинен / повинна…», «Вони мають…» («має бути»)
Нам притаманно брати на себе зобов’язання, які є максималістськими і, чесно кажучи, суперечать мінливій людській природі.
«Я повинна завжди бути спокійною, усміхненою, гостинною». «Я маю все організувати ідеально, бо інакше яка з мене дружина / мати / донька…».
А коли ми чи інші не вміщуємося у вузькі шаблони вимог, з’являються провина, сором, бажання докоряти. Тож якщо ви помічаєте подібне за собою, раджу не сприймати ці вимоги за чисту монету, а спробувати дослідити: хто, коли і навіщо ці правила для мене чи інших встановив? І головне — чи відповідають вони тому, що справді важливо саме для мене.
6. Пастки штибу: «завжди», «ніколи» (тоталістичне мислення)
Ми схильні визначати людей і ситуації в абсолютних категоріях:
«Ти завжди все псуєш». «Ти ніколи мене не чуєш». «Вони завжди байдужі». «У нас ніколи не буває нормальних свят».
Можливо, людина справді зробила щось неприємне для нас, але тоталістичні формули перетворюють один або кілька епізодів на загальну оцінку себе або іншого. У такому разі немає місця ні для розвитку, ні для вибачень.
Найбільша прикрість цих «пасток мислення» у тому, що вони в першу чергу крадуть нашу радість, яка нам так потрібна — і не тільки на свята.
Тож будемо пильними до своїх автоматичних думок і творчими у пошуку замін — на ті, що дадуть змогу відігрітись із близькими та не зіпсують нам новорічні свята.
І, наостанок, раптом вам сьогодні ще ніхто не сказав: я впевнена, що у вас вийде!