Чому ми міряємося болем?
Насправді, це не про бажання знецінити іншого. Це про пошук валідації (підтвердження) власного стану.
Коли людина каже «у мене все погано», вона боїться, що їй дадуть відповідь: «ой, та це дрібниці». Щоб убезпечити себе від такого знецінення, ми інстинктивно додаємо: «ну, звісно, не так погано, як у [вставити ім'я того, хто постраждав]».
Ми ніби кажемо: «Я знаю, що є люди, яким гірше, тому не сваріть мене за мій біль». Це захисна реакція, що виросла з провини вцілілого. Нам здається, що визнати свій біль – значить зрадити тих, кому справді боляче.
Чорна діра порівнянь
Проблема в тому, що коли ми починаємо мірятися горем, ми перестаємо бути людьми і перетворюємося на «статистику».
- Якщо ви забороняєте собі відчувати біль, бо «комусь гірше», ви не стаєте щасливішими. Ви просто заморожуєте свій біль.
- А заморожені емоції нікуди не зникають. Вони перетворюються на психосоматику (хвороби тіла), роздратування або апатію.
Крім того, це руйнує емпатію. Замість того, щоб почути людину поруч, ми починаємо оцінювати її страждання. Ми стаємо холодними суддями, а не близькими людьми.
Що робити: техніка «Валідація без порівнянь»
Як вийти з цієї гри, де немає переможців, а є лише ті, хто програв?
- Визнайте право на «свій» біль. Біль – це не піца, яку треба ділити на шматки, щоб усім вистачило. Це суб’єктивний досвід. Ваш біль не стає меншим від того, що в іншого він більший. Сказати: «Мені зараз дуже важко, я відчуваю себе розбитою» – це не зрада тих, хто в окопах. Це чесність, яка дозволяє вам не збожеволіти.
- Слухайте без «конкуренції». Коли хтось ділиться горем, не намагайтеся перекрити його своєю історією («О, це ще що, а от я...»). Просто скажіть: «Я бачу, як тобі зараз боляче. Це жахливо. Я поруч».
- Припиніть «соціальний трейдинг». Якщо хтось намагається знецінити ваш біль, кажучи: «Та подивись, як інші живуть», спокійно відповідайте: «Я знаю, що є люди в гірших умовах, і мені дуже шкода їх. Але мої почуття від цього не стають менш реальними».
Важливий висновок
Емпатія – це не математика. Вона не працює за принципом перерозподілу ресурсів. Співчуття іншим не вичерпує ваше власне право на підтримку.
Ми всі зараз – люди, що мають «óпіки» від цієї війни. У когось вони глибші, у когось менші, але ми всі маємо право на лікування. Припинення «олімпійських ігор» – це перший крок до того, щоб ми знову стали спільнотою, а не конкурентами у нещасті.