Ну як – магію. Збитки бюджету і біди на фронті ми маємо. Але такі, які дуже важко повʼязати з конкретними людьми і тим більше – вручити їм підору і в суді довести умисел.
Однак корупція має не тільки різні форми а й різні наслідки. Від відомого ще з 90-х принципу “варавать с прибилей”, коли підприємство залишається прибутковим і виконує свої функції, але при цьому незаконно збагачує визначене коло осіб - і до сумнозвісної корупції “на хапок”, коли головне не отримати аванс чи передплату і зникнути, залишивши країну і без грошей, і без продукції, і без своєї присутності.
Історія, про яку піде мова в цій статті, знаходиться десь посередині між цими двома крайнощами, з одного боку, ми маємо невиконаний контракт, багатомільйонні збитки бюжету та армію, що залишилась без надважливої продукції. З іншого - якщо виконавці мали б трішки більше часу, везіння і менеджерського досвіду - імовірно, ми б зараз читали на каналах-мільйонниках щедро оплачені статті про “унікальну українську розробку, якій немає аналогів в світі”.
Отже, що саме відбулося.
Якщо коротко та нецікаво, то між державним замовником та деяким ТОВ було укладено контракт на виготовлення і постачання “Вибухового виробу оборонного призначення”. Контракт допускав попередню оплату в розмірі більше ніж 50 % вартості. Виконавець отримав аванс і звернувся до держави за отриманням давальницької сировини. В подальшому контракт був розірваний з причин невиконання; станом на кінцевий строк поставки за контрактом жодної одиниці товару до Сил Оборони відвантажено не було. Державний замовник ухвалив рішення про одностороннє розірвання контракту і повідомив виконавця про необхідність повернення чистого залишку авансу та сировини. А оскільки це не відбулося, замовник повідомив про підготовку та подання судового позову. Тож юридичну крапку в цій історії буде поставлено десь у 2035 році після всіх апеляцій, касацій і звернень до міжнародних судів.
Але диявол - він не тільки в Prada, але й в деталях. Коли ГАР МО дослідило причини зриву державного контракту виробником, ці деталі полізли назовні. Настільки що цей кейс отримав у нас кодову назву “протибюджетна міна”. Зі зрозумілих причин, відкрито називати конкретне найменування виробу, назву постачальника та інші ідентифікаційні ознаки ми не можемо, тому далі ми будемо називати його саме так.
У нормальній системі оборонна закупівля – це не історія про «потрібно купити саме цей виріб у саме цього виробника». Це історія про те, що армії потрібна певна спроможність на фронті, а держава далі шукає, хто реально здатен її забезпечити.
Як це мало б працювати:
1. Генеральний штаб та Міністерство оборони формують потребу не під конкретний виріб, а під функцію. Наприклад: потрібен певний тип боєприпасу з конкретними характеристиками, дальністю чи ефективністю.
2. Агенція оборонних закупівель отримує цю потребу та проводить ринкову оцінку: збирає пропозиції від кількох виробників, порівнює спроможності, строки, ризики та ціну.
3. Органи контролю якості й кодифікації перевіряють, чи виробник взагалі здатен виконати контракт: чи є виробничі потужності, стабільна технологія, комплектуючі, завершені випробування та готовність до серійного виробництва.
4. Лише після цього укладається контракт, держава авансує виробництво, а передача давальницької сировини є винятком, а не способом «дотягнути» непідготовлене підприємство до виконання замовлення.
5. І вже потім вироби їдуть на фронт, працюють на виконання бойових завдань Сил оборони, а ми бачимо мотивуючі відео в Telegram-каналах, де українські вироби під веселу музику знищують ворога.
А тепер – як це відбулося у випадку з так званим «вибуховим виробом оборонного призначення – 1».
1. Потребу фактично сформували одразу під конкретний виріб ще до завершення повного циклу випробувань і без доведеного аналізу альтернативних виробників.
2. Кодифікація та закупівельний процес почалися паралельно з доопрацюванням самого виробу. Використовувалися механізми попередньої кодифікації та тимчасових рішень, які мали бути радше винятком.
3. Висновки щодо спроможності виробника змінювалися буквально за кілька днів: спочатку йшлося про неможливість виконання контракту у визначені строки, а потім – уже про «спроможність», хоча із залежністю від співвиконавців та суттєвими ризиками.
4. Після підписання контракту державі довелося фактично підтримувати саме виробництво: передавати давальницьку сировину та авансувати процес ще до підтвердження стабільного випуску продукції.
5. У результаті система працювала не за принципом «спочатку перевірена спроможність – потім контракт», а навпаки: контракт уклали в надії, що виробник зможе організувати виробництво вже в процесі виконання договору. Але жодної одиниці продукції поставлено так і не було. І замість відео в Telegram-каналах під веселу музику ми, можливо, отримали додаткові втрати на фронті та ще більше червоних плям на мапі DeepState.
І саме з цього рішення – з формування потреби під конкретний виріб – почався весь подальший ланцюг проблем: від ризикової закупівлі до зриву постачання.
Щоб хоч трохи розбавити негатив, доповідаю, що спільне втручання контролюючих органів, включно із ГАР МО, дозволило хоча би частково виправити ситуацію і знайти рішення – не ідеальне, але, принаймні, робоче. Вибуховий виріб все ж потрапить до Сил Оборони, хоч із запізненням, зате із належним контролем якості. Але так не має бути. Проблема на рівні цілої державної\оборонної системи закупівель та ланцюгів прийняття рішень залишається і потребує термінового вирішення.
Безумовно, конкретні винні особи мають бути покарані, і ми прослідкуємо, щоб це сталося. Та набагато важливіше – зробити так, щоб на місце цих діячів не прийшли наступні із можливістю робити подібні дії із надією, що цього разу “проканає”.
Для початку має бути закріплено принцип, що військові структури повинні формувати потребу через функціональні характеристики і певні вимоги до термінів та якості. А вписування до потреби конкретних виробів має бути протизаконним і загрожувати чиновнику кримінальною відповідальністю. Тому що приблизно пів мільярда гривень, які втратила (принаймні тимчасово) держава у цьому кейсі, можуть здатися лише квіточками порівняно з тими проблемами, які ми отримаємо як держава у довготривалій перспективі, якщо продовжимо практику “брендування потреби”. Корупція, монополізація, гальмування інновацій та неможливість новаторському виробу потрапити до держзамовлення - ось можливі наслідки.
P.S. Громадська антикорупційна рада при Міністерстві оборони України висловлює подяку команді Міністерстві оборони України та окремим представникам Генерального штабу за швидку і конструктивну реакцію на ситуацію.