Безпека як щоденний управлінський процес
Миколаївщина після 2022 року стала одним із символів спротиву на півдні. Місто вистояло, область не була окупована, а лінія фронту відсунулася. Але війна для регіону не закінчилася.
У лютому, березні та квітні область регулярно зазнавала атак Shahed-дронами, FPV-дронами, ракетами, артилерією та РСЗВ. Основні цілі – енергетична й критична інфраструктура, транспорт, житловий сектор, приватні автомобілі, господарські споруди.
Показові епізоди останніх місяців добре пояснюють характер цієї війни. У березні російський дрон пошкодив пасажирський вагон Укрзалізниці в Миколаєві. FPV-дрон влучив в автомобіль швидкої допомоги в Куцурубській громаді – були поранені водій і лікарка. Інший FPV-дрон вдарив по автобусу, який перевозив працівників підприємства. Наприкінці березня у Воскресенській громаді внаслідок атаки постраждали діти та дорослі, а 13-річна дівчинка померла в лікарні.
У квітні атаки продовжилися. У середині місяця область пережила масований ракетно-дроновий удар. У Новому Бузі було травмовано подружжя, дитина отримала гостру реакцію на стрес, пошкоджено приватні будинки, гараж і лінії електропередач. Наприкінці квітня після атаки на Миколаївський район без електрики залишилися шість населених пунктів.
Це не схоже на спробу швидко змінити лінію фронту. Це радше війна на виснаження – через щоденний страх, руйнування побуту, удари по транспорту, енергетиці, медиках, цивільній мобільності.
І саме це найбільше підриває повсякденну стійкість регіону.
Вода, світло і базова інфраструктура
Для Миколаївщини питання інфраструктури – це не абстрактний розвиток, а умова нормального життя.
Після російських атак по енергетичних об’єктах у регіоні регулярно запроваджували погодинні відключення електроенергії. Це впливало на школи, роботу бізнесу, зв’язок, доступ до інтернету, можливість зарядити телефони, роботу лікарень і комунальних служб.
Пункти незламності стали важливою частиною цієї системи виживання. В області працюють сотні таких пунктів, і попит на них показує: людям потрібні не лише великі інфраструктурні проєкти, а й прості базові сервіси – тепло, світло, зв’язок, можливість отримати допомогу в критичний момент.
Окрема і хронічна тема для Миколаєва – вода. Адже місто з квітня 2022 р. повністю втратило постачання нормальної води з Дніпра (у водопровідну мережу подається лише технічна вода, яка фактично зруйнувала міську систему водопостачання). У місті періодично фіксуються аварійні й ремонтні відключення. Для вразливих груп – людей похилого віку, маломобільних мешканців, родин із дітьми – це швидко перетворюється на серйозну побутову проблему.
Водночас є й рух уперед. У Миколаєві тривають роботи зі створення нової станції попередньої очистки води. У громадах області модернізують системи водопостачання, зокрема за підтримки міжнародних партнерів. Данія фінансує низку інфраструктурних проєктів, серед яких – водні проєкти, укриття, оновлення соціальних і медичних об’єктів.
Це важливо. Бо для Миколаївщини вода – не просто комунальна послуга. Це один із ключових маркерів повернення до нормальності.
Влада справляється, але запас міцності обмежений
Політична ситуація в області виглядає контрольованою. Відкритої інституційної дестабілізації немає. Обласна військова адміністрація залишається головним центром координації безпеки, відновлення, енергостійкості та взаємодії з громадами й міжнародними партнерами.
Обласна рада працює через комісії, сесії, публічні обговорення. У квітні, наприклад, було затверджено Антикорупційну програму на 2026–2028 роки. Це важливий сигнал – особливо для регіону, який значною мірою залежить від міжнародної допомоги та інфраструктурних проєктів.
Миколаїв як місто також намагається просувати управлінські зміни. Серед позитивних прикладів – цифровізація муніципальних процесів. Миколаїв став першим серед великих міст України, яке завершило повну верифікацію адрес у Єдиному державному адресному реєстрі. На перший погляд, це технічна річ. Насправді ж такі дані важливі для відновлення, майнових процесів, містобудування, соціальних послуг і прозорості управління.
Але за цією керованістю стоїть дуже жорстка реальність. Область і громади працюють у режимі дефіциту. Начальник ОВА Віталій Кім прямо говорив про фінансовий тиск і скорочення штату ОВА на 22%. У громадах майже немає бюджетів розвитку, бо вільні кошти йдуть на відновлення та підтримку Сил оборони.
Це означає, що регіон справляється, але не має великої подушки безпеки. Кожна нова атака, кожне пошкодження енергетики, кожен інфраструктурний збій одразу тестують межу витривалості системи.
Економіка: не зупинилася, але живе в режимі обмежень
Економіка Миколаївщини не зупинена. Бізнес працює, податки надходять, громади шукають можливості для розвитку. Але це економіка не прориву, а виживання й утримання базової активності.
У березні за січень–лютий до бюджетів усіх рівнів надійшло майже 4,7 млрд грн, із них понад 1,9 млрд грн – до місцевих бюджетів. Це свідчить, що податкова база регіону працює.
Водночас є й інший бік – значний податковий борг, обмежені бюджети громад, висока вартість енергетичної нестабільності, проблеми з логістикою та відновленням інфраструктури.
Міський бюджет Миколаєва самі представники влади фактично описують як “бюджет існування”. Тобто йдеться не про амбітний розвиток, а про необхідність втримати базові функції: комунальні послуги, зарплати, ремонти, співфінансування проєктів, підтримку критичних сервісів.
У такій ситуації особливо важливими стають не гучні стратегії, а практичні речі: генератори для громад, енергоефективність, підтримка малого бізнесу, відновлення води, укриття для шкіл, прозоре управління комунальним майном.
Для Миколаївщини сьогодні навіть стабільна робота базових систем – уже результат.
Соціальна стійкість: ветерани, ВПО, діти і втома
Суспільне середовище області залишається відносно згуртованим. Люди адаптувалися до небезпеки, підтримують військових, допомагають громадам, включаються в локальні ініціативи.
Але ця згуртованість не є автоматичною. Вона залежить від того, чи працюють базові сервіси, чи є справедливий розподіл допомоги, чи влада пояснює свої рішення, чи люди відчувають, що їх не залишили сам на сам із проблемами.
Один із головних напрямків – ветеранська політика. У березні в Миколаєві відбулася стратегічна сесія з розробки регіональної моделі соціальної підтримки ветеранів. У квітні відкрили психолого-реабілітаційний центр підтримки ветеранів війни та членів їхніх сімей. Також область розвиває співпрацю у сфері протезування, реабілітації, психологічної підтримки.
Це лише початок великого процесу. Повернення ветеранів, їхня реабілітація, працевлаштування, участь у житті громад – один із ключових тестів для всієї області після війни.
Не менш важливою залишається тема ВПО. Для багатьох людей Миколаївщина стала місцем довготривалого проживання, а не тимчасовою зупинкою. Відповідно, змінюється і характер допомоги: потрібні не тільки виплати чи гуманітарні набори, а житло, соціальні послуги, інтеграція, робота, підтримка дітей.
У Миколаєві та громадах з’являються нові простори соціальної адаптації, центри життєстійкості, програми для людей старшого віку, людей з інвалідністю, родин загиблих військових, сімей із дітьми. У цьому є позитивна динаміка: область поступово переходить від екстреної гуманітарної реакції до більш системної соціальної підтримки.
Але навантаження величезне. І воно лише зростатиме.
Ризики для згуртованості
Попри збереження керованості, у регіоні накопичується низка ризиків.
Перший – соціальна втома. Постійні тривоги, дрони, перебої зі світлом і водою, руйнування житла, невизначеність із майбутнім виснажують людей. Особливо у прибережних громадах, де небезпека стала частиною щоденного життя.
Другий – диспропорції між громадами. Миколаїв, більші міста й громади з активною міжнародною підтримкою мають більше можливостей. Малі, віддалені або прибережні громади часто перебувають у значно складнішому становищі. Якщо цей дисбаланс не зменшувати, він може бити по довірі.
Третій – залежність від зовнішньої допомоги. Данія, ПРООН, УВКБ ООН, ВООЗ, інші міжнародні партнери відіграють дуже важливу роль у відновленні та підтримці сервісів. Але довгострокова стійкість не може будуватися лише на донорській підтримці. Регіону потрібна власна фінансова й управлінська спроможність.
Четвертий – прозорість. Там, де йдеться про відновлення, енергетику, воду, комунальні підприємства, закупівлі та міжнародні кошти, суспільний запит на відкритість буде тільки зростати. У Миколаєві вже виникають дискусії навколо управління комунальними підприємствами, зокрема “Миколаївводоканалом”. Це не обов’язково означає кризу, але точно означає потребу в зрозумілій комунікації та підзвітності.
Що далі
Миколаївщина сьогодні – це регіон, який вистояв у найважчий момент і тепер живе між двома станами.
З одного боку – постійна війна на виснаження: FPV-дрони, Shahed-атаки, енергетичні ризики, пошкоджене житло, втома людей.
З іншого – поступове відновлення: водні проєкти, генератори, укриття, соціальні простори, ветеранська політика, цифровізація, міжнародна підтримка, спроби зробити управління прозорішим.
Головне питання для області – як перетворити воєнну стійкість на післявоєнну конкурентоспроможність.
Для цього Миколаївщині потрібні не лише героїзм і витримка, яких у регіону достатньо. Потрібні вода, енергія, дороги, робочі місця, прозорі правила, сильні громади, підтримка ветеранів і людей, які найбільше постраждали від війни.
Поки що область тримається. Але чим довше триває війна, тим більше значення має не разова допомога, а сталість систем.
Автор: Вікторія Демченко, Національна платформа стійкості та згуртованості, Миколаївська область