Коли я розповідаю людям, що у мене понад 30 років не було документів, зазвичай це викликає подив чи нерозуміння. Ще більше здивування у них від того, що я не один і таких історій тисячі.
Мене звуть Андрій і я прожив без документів в Україні три десятиліття. Я народився в Таджикистані, коли він ще був частиною Радянського Союзу. Там закінчив школу з відзнакою. Коли мені було 17, моя родина переїхала в Україну, на Херсонщину. У батьків були радянські паспорти, а в мене — лише свідоцтво про народження.
На той час дуже складно було самостійно знайти інформацію, як отримати документи. Ми жили в селі і щоб хоч щось з'ясувати, їздили до міста. Було складно, бо через відсутність дійсних документів, батьки не мали офіційної роботи. Заробляли мало, тому кожна гривня була для нас дуже цінною.
Попри це ми намагались самі оформити документи. Зверталися до паспортного столу в Скадовську, до інших установ, їздили у Херсон. Усюди нам відмовляли. Часто ми чули фрази на кшталт: «Краще не висовуйтесь. Якщо вас зупинять без документів — депортують». Ми не отримували алгоритму дій, що і як слід робити. З часом у нас просто опустилися руки. Ми відчували себе самотніми з цією проблемою.
Після переїзду в Україну я хотів отримати вищу освіту, але не зміг цього зробити зі своїм атестатом з Таджикистану та без інших документів. Часто мені доводилось погоджуватися на неофіційну, фізично складну роботу, аби мати за що жити. Я працював на фермі. Потім — офіціантом. Були випадки, коли я отримував нижчу заробітну плату, аніж інші працівники. Та й взяли мене на роботу лише через те, що порекомендував знайомий, а роботодавцю бракувало працівників у курортний сезон. Дуже часто коли роботодавець знає, що ти без документів, він розуміє: у тебе майже немає вибору. Часто цим можуть користуватися — платити менше або не давати жодних гарантій. Пізніше мій друг запропонував переїхати до Києва, бо там більше шансів вирішити мою проблему. Я дуже боявся, бо у маленькому місті тебе знають і навіть, якщо затримають, то можуть відпустити. У Києві ж, я думав, що через мою зовнішність, мене можуть зупинити правоохоронці будь-якої миті. Боявся, що якщо мене затримають, то депортують, або помістять у якісь пункти утримання чи в’язницю.
Проте я вірив, що у великому місті — більше можливостей бути почутим. І, зокрема, вже тоді ми знайшли інформацію, що Благодійний фонд «Право на захист» допомагає людям зі схожими проблемами, тому я таки переїхав. Лише у 2019 році з допомогою юристів, я зміг пройти перші кроки до документування. Тоді я й почув визначення «особа без громадянства». Мені пояснили, що жодна країна у світі не визнає мене своїм громадянином. Таджикстан — бо я звідти виїхав, ще не отримавши паспорта, а Україна, бо тут через відсутність відповідної процедури до 2021 року, я не міг легалізувати своє становище.
Пізніше мене визнали особою без громадянства та зараз, через три роки, вже маю посвідку на постійне проживання. Моє життя стало трохи простішим, наприклад, уперше у 47 років я зміг звернутися до лікаря і отримати безоплатну медичну допомогу. Хоч ця посвідка дає мені право на отримання більшості послуг, реалізувати їх на практиці буває складно. Наприклад, офіційно влаштуватися на роботу — виклик і досі.
Щоб розповісти про свою проблему і бути почутим я погодився знятися у документальному фільмі. Завдяки цьому хотів показати людям зі схожими проблемами, що їх можливо вирішити, хоч це і складно. Треба просто не боятися. Адже більшість людей у такому становищі живуть у постійному страху, бо розуміють: вони дуже вразливі. Будь-хто може скористатися цією беззахисністю.
Безгромадянство — це те, що забрало в мене багато років життя. Те, що міг і хотів зробити у 25 років, майже неможливо зробити тепер у 48. Коли інші закладали фундамент свого життя — освіту чи кар’єру — я не мав можливості цього зробити. Зараз я ніби постійно починаю з того місця, де мав би бути десятки років тому.
Мені дуже хочеться, аби люди у кабінетах, до яких звертаються з такими проблемами, мали не лише повноваження, а й бажання допомогти. Іноді достатньо не сказати «ми не знаємо», а витратити трохи часу, щоб знайти рішення. Відмовити, але хоча б спробувати допомогти.
Зараз, пройшовши такий складний шлях і маючи цей документ, я хочу отримати українське громадянство і паспорт. Для цього потрібно скласти іспити з української мови, знання Конституції та історії України. Оскільки в Україні немає спеціалізованих курсів, які б готували до таких іспитів, я навчаюся сам. Також збираю кошти. Адже один іспит коштує близько 9 тисяч гривень — для мене це великі гроші. Проте зараз, коли я вже пройшов більшу частину шляху, ця мрія здається мені реальною, і я вірю, що зможу пройти його до кінця.
Андрій Лі, прожив без документів в Україні понад 30 років.