ГоловнаКультура

Ольга Пужаковська: «Я хотіла перетворити театр на культурний центр»

Театр Лесі ― скорочена й оновлена назва Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки. Ця зміна звучання відображає те, яким театр став у останні чотири роки. З місця, де ставлять вистави, він перетворився на культурний простір, який пропонує аудиторії не тільки спостерігати, а й взаємодіяти. Тут чи не вперше на державній сцені поставили виставу про ЛГБТ-людей, заснували відділ фандрейзингу і відкрили простір для лекцій із психотерапії. Це приклад вдало “реформованого” театру, хоча його директора й художня керівниця Ольга Пужаковська це слово вживає неохоче. 

Ользі Пужаковській ― 31, і вона є наймолодшою з керівників державних театрів України. За освітою ― культурологиня. Після завершення навчання у Львові два місяці працювала в Рахові над інвентаризацією місцевої церкви для внесення її до спадщини ЮНЕСКО. Повернулася до Львова, продовжила ще студентську роботу в кав’ярні і водночас волонтерила в громадській організації, що займалася сучасною драматургією. А через п’ять років очолила державний театр. 

За її керівництва театр упровадив тематичні сезони, відкрив грантовий відділ, частково перейшов до проєктної системи репертуару й оновив акторський склад на конкурсних засадах. У розмові з LB.ua Ольга Пужаковська розповідає про ці й інші оновлення, шлях до них, про взаємодію з колективом і плани.

Фото: Ольга Климук

«Противники написали листа конкурсній комісії з проханням не голосувати за мене»

Як ви потрапили до Театру Лесі?

Я з незалежного сектору ― належу до ГО «Мистецька майстерня «Драбина», що займається просуванням сучасної драматургії. Наприклад, ми створюємо міжнародний фестиваль «Драма.UA» і однойменний конкурс п'єс. Власне, 2014 року нас із Театром Лесі спартнерило Львівське управління культури задля реформаторського підходу до роботи театру. Тоді ж виник проєкт «Перша сцена сучасної драматургії».

Водночас я почала працювати як керівниця рекламного відділу театру, який тоді очолював директор і художній керівник Олексій Коломійцев. Він розумів важливість правильного піару, але я пропрацювала лише близько 9 місяців і повернулася в незалежний сектор ― з Олексієм було складно всім. Історія завершилася скандально ― актори бунтували проти нього. Я повернулася до театру 2017 року, коли директором був Микола Павлів, а художнім керівником ― Павло Ар’є; посади були окремими. Саме Павло запросив мене на посаду головної адміністраторки, нею я й була пів року. А потім, як і вимагали змінені законодавчі акти, у Театрі оголосили конкурс на знову зведену посаду директора-художнього керівника. 

Я собі поставила питання руба: або я виграю конкурс і продовжую працювати з цим театром, або не виграю і забуваю про театр, думаю про зміну сфери і професії. Я втомилася від тривалої історії з цим театром, де мені не вдавалося допомогти йому стати кращим. 

Як до цього поставився колектив театру?

Я розуміла, що мушу настільки добре продумати програму і на рік, і на п’ять, щоб відразу було помітно ― я справді претендую на цю посаду. І два місяці я жила цією підготовкою. Але навіть серед колег мої ровесники чи й молодші ставилися до цієї ідеї насторожено. Один колега мого віку навіть сказав: «А як я буду ходити до неї на "кавьор"?»

Зрештою, колектив розділився на два табори ― ті, хто мене підтримував, були в меншості. Натомість противники навіть написали листа конкурсній комісії з проханням проголосувати за іншого кандидата. Це було незаконно, і секретарка конкурсної комісії заборонила його зачитувати.

Фото: Ольга Климук

Чи ви очікували перемоги?

Конкурс пройшов добре, і після нього я й кілька прихильних колег з театру пішли святкувати його завершення, не чекаючи результатів. Я зараз згадую ― і в мене мурашки по шкірі: ми були шоковані, коли мені повідомили про перемогу. Ми не очікували. Невже це справді сталося?

Як відреагували ваші противники? Чи довелося далі працювати з тими, хто писав листа конкурсній комісії?

Так. Кілька з них через місяць звільнилися, сказали, що не можуть зі мною працювати. Загалом ці люди неякісно виконували свою роботу, а я вимагала доброго виконання. Я не мала на меті звільняти когось. 

І я відчувала, що мене в колективі перевіряють. Доволі важко було утвердити свій авторитет, я мусила доводити, пояснювати рішення. Але я була максимально відкрита, не йшла на конфлікти, не ображалася, вибудовувала тільки професійну комунікацію. Мені здається, що десь через пів року мене почали сприймати як добру керівницю.

Яким був ваш план роботи в Театрі?

Театр ― це не тільки вистава. Я відразу знала, що хочу створити класний мистецький центр. І один з членів конкурсної комісії з Театру імені Заньковецької дорікав мені за це, бо я хочу зробити щось незрозуміле. 

Але я знала внутрішню кухню і вже під час конкурсу мала чіткий план на рік, де називала проєкти, які планую робити. Усе реалізували в перший сезон, окрім однієї вистави, яку перенесли на наступний. 

Загалом у мене були великі амбіції, я думала, що прийду в театр, складу план нашої фінансової незалежності, і ми будемо заробляти стільки, скільки на нас витрачає місто. Коли я побачила цифри, зрозуміла, що це нереально. Так, у нас дуже швидко зросла кількість відвідувачів, ми вийшли на повні зали, але, навіть попри це, заробляли замало. Місто за рік орієнтовно витрачає на нас 8-10 мільйонів гривень, що йдуть на оплату комунальних послуг і зарплати, ми ж заробляємо від 800 тисяч до 1,5 мільйона гривень. Але ми не можемо, ніби концертний зал, щодня робити виставу, для нас важлива якість. Ми залучаємо гранти для створення вистав ― минулоріч це було 2 мільйони 800 тисяч гривень. Така сума не характерна для державних театрів, і, напевно, ми єдиний театр у Львові, що має відділ, який працює з грантами. Тому це питання структурного підходу.

Фото: Ольга Климук

Щодо плану на п’ять років, то я ґрунтовно підійшла до розробки принципів і змін у театрі, у команді, відділах. Наприклад, я пропонувала створити окремий відділ маркетингу і фандрейзингу, і я це зробила ― він називається «відділ театральних проєктів», бо ми маємо нормативні документи, що регулюють назви відділів і посад, де не передбачено, що в театрі можуть працювати маркетологи. Також я мала план ремонтних робіт і зміни репертуару. 

Перші місяці моєї роботи на великій сцені Театру падав дощ, коли дощило на вулиці. Навіть мізансцени у виставах були з урахуванням того, де мають стояти відра. І так було по всій будівлі ― у нас багато приміщень з проблемним дахом. Ми це ремонтуємо на кошти від додаткових міських програм, і зараз уже відремонтовано фасад, дах, вікна, змінено тепломережі та частково ревіталізовано внутрішній дворик. 

«У нас немає завдання просто створити додаткову виставу для репертуару»

А що планували змінити в репертуарі, і що вдалося?

Я мала схему-пропорцію 60-20-20, що передбачала 60% репертуару як стабільні популярні вистави, що добре сприймає аудиторія (наприклад, «Баба Пріся»), 20% нішевих вистав (як-от «Горизонт 200») і ще 20% експериментальних (наприклад, «Timetravellers»). Але я відійшла від цієї схеми, бо впродовж двох років побачила, що вона не працює ― вистави, які ми планували як нішеві чи експериментальні, наприклад, ставали доволі популярними. Траплялося по-різному, і я це визнала. 

Також на конкурсі я говорила про те, що кожен сезон матиме якусь тему ― ми так і робимо, хоча це теж незвично для театрів. Цей сезон називається «Без страху», але почали ми його з вистави, за яку дуже боялися ― «146 зірок, видимих неозброєним оком». Але ми думаємо, що коли нас як команду щось хвилює, то, напевно, має хвилювати ще когось. Тож ми збираємося майже третиною команди ― це всі, хто належить до художньо-керівного складу ― і годинами розмовляємо, на яку тему варто говорити наступного сезону. 

Як зараз виглядає робота над репертуарним напрямком?

Зараз ми підбираємо вистави з цих самих категорій, але не дотримуємося пропорції. Театр Лесі Українки є гібридним ― ми працюємо на межі проєктного і репертуарного театру. І ці чотири роки ми працювали саме над тим, щоб імплементувати проєктний театр у репертуарний. Мені здається, ми з цим упоралися, бо кожна наша вистава є окремим проєктом, близько половини вистав ми створюємо за грантові кошти, майже всі вони мають супровідні події: дослідження, лекції, виставки, дискусії, обговорення.

Фото: Ольга Климук

Яка різниця між проєктним і репертуарним підходом?

Уся особливість закладена в слові «проєкт». Для роботи над виставою-проєктом ми проводимо дослідження, а сам процес має початок і кінець. Тобто в результаті вистава не обов’язково стане частиною репертуару, якщо результат нас не влаштує. Нам важливіше пройти дорогу в процесі роботи, і ми готові до експериментів. Для нас не визначально просто створити додаткову виставу для репертуару, яка піде в прокат і принесе гроші.

На які вистави прийде ваша аудиторія?

Чотири роки ми створювали бренд, формували спільноту навколо театру, і тепер можемо сміливо говорити, що маємо свого глядача, який прийде на будь-яку нашу виставу. Проблема не в темах чи форматах, а у тривалості ― ми помітили, що вистави, які тривають понад 2,5 години, мають менший попит. Наприклад, «Top Girls». Хоча ми нею пишаємося ― вистава показує наш рівень, адже ми взяли готову сучасну драму і попрацювали з нею. Після цієї вистави в театральному середовищі Львова стало більше наших прихильників, бо до того моменту нас нібито не сприймали серйозно ― мовляв, проєктний театр, що просто бавиться у Театр.

Також ми робимо не тільки вистави, а й, наприклад, «Школу Театру Лесі». Ми розробили її так, щоб вона функціонувала згідно з державними вимогами ― для цього внесли зміни в статутну діяльність, створили окреме положення про школу, наймали юристів і бухгалтерів, розраховували, як вона може стати самоокупною, а студенти й студентки ― платити за неї легально. 

Для нас важливо співпрацювати з громадськими організаціями й ініціативами. Перші 1,5-2 роки я відсіювала тих, з ким раніше працював театр, налагоджувала нові зв’язки. Тож ми мали багато іміджевих подій, що не вкладаються в уявлення про театр. Наприклад, цикл публічних лекцій «Психотерапія для міста». Ми побачили, що це потрібно місту і мешканцям, коли на першу подію прийшло більше людей, ніж є глядацьких місць у залі. 

Крім того, ми маємо Галерею сценографії, що працює доволі автономно, і зараз ми створюємо студію звукозапису в театрі, на що отримали грант. Пам’ятаю, як раділа, коли ми купили хороший світловий пульт аж за 420 тисяч гривень. А потім я дізналася, наскільки дорожча техніка в Оперному, наприклад, і зрозуміла, що не тим пишалася (сміється). До кінця року плануємо випустити альбом з музикою до наших вистав. До речі, одна з її авторок ― наша акторка Оксана Цимбаліст, і для мене це чудовий приклад, який демонструє, що в Театрі Лесі можна розвиватися в різних напрямках. А навесні плануємо відкрити внутрішній дворик як локацію просто неба.

Фото: Ольга Климук

«Я не маю власних творчих амбіцій»

Як змінився колектив за ці чотири роки?

Ми створили два нові відділи: театральних проєктів і сценографічного мистецтва, для якого я виборола нам дві додаткові посади ― раніше ці люди працювали на ентузіазмі над проєктом «Галерея сценографії». Також додали ще по одній посаді звукорежисера й художника з освітлення, бо доти на цих посадах було по одній людині ― а цього мало для театру з двома сценами. Насправді в нас недостатньо працівників ― одна реквізиторка, одна помічниця режисера, один адміністратор гардеробу, один контролер квитків. 65 людей ― дуже маленька команда, а для більшої в нас немає фінансування. Щоб дати нам додаткові посади, місто мусить закрити посади в якихось інших установах. 

Також у нас частково оновився акторський склад. Коли я прийшла, актори мали підписані на два роки контракти, і я відразу сказала, що подовжувати ми їх будемо за результатами чесного конкурсу. Це було дуже складно, але для мене чесність була принциповим питанням ― бо я потрапила в театр завдяки такому конкурсу. В Україні не було театрів, що дотримувалися б цієї процедури, і хтось мусив апробувати це. 

На конкурс усі пішли в рівних умовах, і конкурсну комісію я підбирала максимально об’єктивну ― і критики, і режисери, і актори. Два дні ми засідали до першої-другої години ночі. Окрім того, щоб обрати найкращих, треба було зберегти гендерний баланс. Колеги з інших театрів мене засудять, але ми навіть відмовилися від ансамблевості, коли підбирають різні типажі. І це було дуже складно, не всі з тих, з ким я працювала, лишилися ― хтось через хвилювання не пройшов конкурс, хтось відмовився підписувати контракт через сімейні причини. Було дуже шкода.

У розмовах з працівниками й працівницями театру згадують про зміну стосунків у колективі ― мовляв, тепер вони є більш горизонтальними, більше довіри.

Перший мій крок був дуже простим ― це щотижневі наради, де збирається керівництво всіх відділів й окремі творчі працівники, що відповідають за певний напрямок роботи. Ми обговорюємо попередній тиждень і плани на наступний. Це змога побачитися, поговорити і зрозуміти, де можна допомогти чи порадити. Також ми проводимо тимбілдингові сесії, світоглядні розмови. Наприклад, після оновлення акторського складу чи під час створення позиційного тексту

Також ми разом організовували толоки: будівля театру була захламлена, лише в перший сезон ми вивезли три машини по 15 кубометрів сміття. І я теж замітала, гребла зі всіма. Завгосп зі мною сварився, бо не гоже директорці замітати. (Сміється). Та я не з тих керівників, що бояться роботи, і це теж важливо для стосунків у колективі. 

У нас уже добре сформована команда, де є довіра, немає кулуарних розмов і змов, нарікань. Колега може порадити щось, і це не сприймається як зверхність. У перший рік я багато про це прочитала – типу книги «5 вад роботи в команді», в якій йдеться про вибудовування довіри та відповідальність, і я це все потроху запроваджувала. Також ми впроваджували Scrum (методика управління проєктами, яку початково використовувати в IT-сфері. ― Ред.) для виробництва вистав. 

Ви маєте мерч з цитатами Лесі Українки. Наприклад, «Я в серці маю те, що не вмирає». Це також пов’язано з позиціонуванням театру й контактом з аудиторією?

Так, наш мерч ціннісний. Минулого сезону ми мали браслети з написом «Бути собі ціллю», торби «Вільне мистецтво для вільних людей», «Тут і зараз», «Тримати спину рівно». Рекламу і мерч ми робимо через самонавчання. Спочатку я хотіла замовити маркетинговий консалтинг, але виявилося, що для нас це занадто дорого. 

Оновлення бренда збіглося з початком мого контракту, але запустили його попередні керівники. І я насправді була сильною противницею нового логотипа. Я спілкувалася з дизайнерами і вела комунікацію, у нас вийшов конфлікт, бо я не могла зрозуміти, що представляє цей логотип. Його робили студенти Академії мистецтв. Підхід зі самого початку був неправильним ― тодішнє керівництво не проговорило, що таке Театр Лесі Українки і яким має бути бренд. З результатом довелося працювати вже мені. 

Фото: Ольга Климук

Зрештою, ми його трохи змінили, у тому числі через схожість з логотипом іншої компанії. Тепер він має гострі кути, що вказує на багатогранність нашої роботи. Також ми мали багато дискусій, чи має бути саме «Театр Лесі» на логотипі, адже ця назва з’явилася як гештег, а логотип ― це зазвичай щось більш офіційне. Є люди, які досі вважають, що не написати «Українки» ― це блюзнірство. 

Але питання не в тому, як ми називаємося, а що ми робимо. Мені хочеться вірити, що Леся Українка тішилася б з того, яким сьогодні є театр, що носить її ім'я ― ми не просто робимо вистави за її текстами, вона є для нас рольовою моделлю.

Що саме з її принципів ви берете до театру?

По-перше, вона феміністка. А феміністичні цінності для мене і команди важливі ― ми маємо кілька вистав, де порушується питання гендерної рівності, у колективний договір внесли розділ про гендерну рівність і заборону дискримінації. Зазвичай це номінальний документ у державних театрах, але ми із заступницею його опрацювали і сформували відповідно до того, що ми робимо. Договір передбачає, що в театрі є уповноважена особа з гендерних питань ― вона слідкує за тим, щоб у колективі не було дискримінації. Також до уповноваженої можна звертатися тим, хто зазнає дискримінації чи булінгу, але не наважується поговорити зі мною. Це теж інновація.

Чи мали ви модель закордонного театру, на яку взорувалися?

Ще у 2014 році я була на семінарі в Києві у литовського художнього керівника, критика і театрознавця Аудроніса Люги. Від нього я вперше почула про модель, коли директор і художній керівник формують програму розвитку театру, працюють як команда, підсилюють одне одного. Для мене це було неймовірне відкриття, бо я зі свого досвіду знала, що люди на цих посадах змагаються за авторитет. І саме його розповідь стала позитивним прикладом, орієнтиром.

Чи складно український театр надається до змін?

Театри впродовж 20-30 років не дуже змінилися, бо вони звиклі так працювати. Мені виглядає на те, що людям подобається ця стабільність. Це тільки моє припущення, звісно, багато чого залежить від керівника: важливо, щоб людина працювала на благо театру, а не тільки на власні амбіції. Це передається решті, театр ― це колективне мистецтво.

Хочеться вірити, що в Театрі Лесі більшість працівників і працівниць люблять свою роботу і відчувають співпричетність. Стабільність для нас виражається в роботі й можливості бачитися з глядачем. Театр був би іншим без супровідних подій і додаткових проєктів. Це все задає темп, ритм ― і він став для нас нормою. 

Чи відсутність театральної освіти впливає на вашу роботу?

Думаю, як недолік це не сприймають. Спершу це заважало мені особисто, бо я думала, що не володію специфікою роботи. Але це була неправда ― на той момент я вже працювала і в незалежному секторі, і в цьому театрі. Частково ті мої думки були надиктовані тим, як мене сприймали представники інших театрів. Але вони ставилися скептично не через те, що я не маю відповідної освіти, а через мій фах. Я не є режисеркою чи акторкою, я є саме менеджеркою, і це дуже незвично.

З іншого боку, через це я не маю власних творчих амбіцій ― я не хочу, щоб виставу ставили так, як це бачу я, не намагаюся вплинути на режисерів і режисерок. Це дає їм більшу свободу. Так, ми маємо обговорення, я приходжу на репетиції, включаюся там, де це доречно, але не змагаюся за творчий авторитет. 

Ви сказали, що це незвично. Це особливість українських або, можливо, пострадянських театрів чи це загальна практика?

Думаю, незвично не тільки для нас. Також у Німеччині, де ми маємо спільні проєкти з Театром Нова Сцена і Футур-3, режисер Андре Ерле сказав, що для них дуже дивно бачити на чолі театру менеджерку, ще й молоду дівчину. Мої колеги, які були на тамтешніх репетиційних сесіях без мене, переказували, що до них підходили знайомитися й одразу на цьому акцентували. 

У 2017 році ви в одному з інтерв’ю на питання про відчуття сказали, що відчуваєте страх. Це змінилося?

Страх трансформувався ― мені вже не страшно керувати театром, бо мій багаж і досвід більший. Але, очевидно, з'являються інші страхи ― наприклад, страх за команду, коли ми робили виставу про ЛГБТ-людей. Я можу боятися за точкові і конкретні речі ― хтось захворіє на ковід, нас закриють на карантин. Але це залежить не від мене, а від обставин, які я не можу контролювати.

Яким би словом ви описали своє відчуття театру зараз?

«Зухвалість», напевно. Останнім часом після кожної прем'єри я думаю: які ж ми зухвалі як команда, як ми можемо так працювати з таким ресурсом, як швидко погоджуємося на нові формати. Театр ― це передусім люди, що в ньому працюють, і сьогодні ці люди можуть боятися, але можуть і бути сміливими, драйвовими, ініціативними. І це дуже надихає.

Оксана РасуловаОксана Расулова, кореспондентка LB.ua
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram