ГоловнаКультура

«Любити ― не гріх». Хто і чому створив виставу про життя ЛГБТ-людей у Львові

Вистава «146 зірок, видимих неозброєним оком»― постдокументальна й інтерактивна, тобто в її основі реальні свідчення, а глядачі й глядачки можуть узяти участь у дійстві на сцені. Її створили у Львівському театрі Лесі Українки на основі дослідження про якість життя ЛГБТ-людей у Львові, яке провів Освітній центр з прав людини. Тож у фундаменті постановки ― діалоги ЛГБТ-людей про камінг-аут, аутинг, насильство, усвідомлення й прийняття себе, стосунки з родиною, материнство і роботу в церкві.

Фото: Тетяна Джафарова

Насправді сама вистава не тільки про Львів. Тема страху за себе, страху себе і страху перед іншими через те, ким ти є, пасує й іншим великим українським містам, і невеличким селам. Це підтверджують цифри: 47% українців і українок у 2021 році не є толерантними до ЛГБТ-людей. У самому Львові у 2019 році проводили Моніторинг якості життя. Він засвідчує, що в міському середовищі ЛГБТ-люди входять до п’ятірки найменш толерованих груп: разом з порушниками і порушницями закону задля збагачення, ромами, громадянами й громадянками Росії та радикальними рухами.

І якщо в Києві Прайд є вже щорічним, то у Львові проводити його у 2016 році заборонив суд, того ж року учасників і учасниць евакуйовували з готелю під петардами і камінням. Наступного року на Форумі видавців через погрози праворадикальних організацій скасували презентацію дитячої книжки Лариси Денисенко «Майя та її мами» про різноманітність сімей. У 2018 у Львові таки відбувся Фестиваль рівності ― але онлайн. Не сприяє діалогу про рівність і позиція церкви ― попри окремі заяви на підтримку будь-якого вияву любові, більш загальною є позиція про гріховність і «диявольську природу» негетеросексуальних людей. 

Тож те, що ця вистава з’явилася у Львові, та ще й у державному академічному театрі, є подією ― хоч і наразі не надто масштабною, бо перші покази були закритими. Проте вже в жовтні чи листопаді виставу планують відкрити для всіх. LB.ua розповідає про стереотипи, які довелося долати під час її створення, та пояснює, чому на прем’єрі було мало голосів із залу.

«Ніхто не може заборонити мені любити»

Перед входом до Малої сцени Театру Лесі ― коридор ненависті. На веселковому папері роздруковані реальні коментарі до новин і дописів у соцмережах про ЛГБТ-людей.

«Тож діти бачать!!! ПОЗОРИЩЕ».

«Хай валять назад на свій «запад». Нам такого лайна не треба!!!»

«Як же ви люди маєте «талант» зіпсувать усе хороше...зявився гітлер і зіпсував прекрасний і давній знак коловорот. Зявились гівноміси-дуполюби і зіпсували кольори веселкові та прекрасний небесний колір».

«От я не розумію, тим підрілам хтось шворкати одне одного забороняє чи вони просто своєю показухою вимагають аби їм дали тягла любителі мордобою, щоб потім в ролі жертви плакатись як їх тут ненавидять?»

«Відстрілювати гадів».

Фото: Тетяна Джафарова

Тож здається геть не дивним, що вистава починається з пострілу в скроню, ― так уже склалося, що поруч з темою ЛГБТ є тема насильства, ― після якого оголошують початок вистави «146 зірок, видимих неозброєним оком». І вказують на мікрофон посеред сцени, біля якого читатимуть монологи: до нього можна вийти з залу і висловити свою позицію щодо теми вистави або сцени. На це дають дві хвилини ― але, зрештою, ніхто з глядачів і глядачок цей час повноцінно так і не використає.

― Я сиджу просто в кафе і розумію, що все хєрово. Мені хєрово. Мені ніхто не допоможе в тому, що мені хєрово. Ця думка пульсує. Я п’ю чай, зустрічаю дєвок знайомих, вони щось там зі мною ха-ха-ха-хі-хі-хі, я з ними ха-ха-ха-хі-хі-хі. І я розумію, що я їду до мами. 

Так починається перший монолог вистави ― монолог Василя. Він розповідає про травматичний камінг-аут:

― Потім, канєшно, мама дзвонила, кричала, розповідала про Содом і Гоморру, казала, що краще дрочити, ніж мати такий секс. Казала, що в нас у сім'ї таких не було. А я казав, що я не буду мати сексу. Що я буду перше-друге-п'яте ― і знову повертаюся наче у дитину, яку мама сварить. І я їй дзвоню ввечері і кажу: ти розумієш, що ти робиш? Ти кажеш своєму сину, що краще дрочити, ти кажеш, що у нас в сім'ї таких не було!.. І я кажу: «Якщо тобі не треба такий син, то в тебе не буде такого сина, бувай! У! Мене! Немає! Мами!»

Фото: Тетяна Джафарова

Монологи висвітлюють різні аспекти буття ЛГБТ-людиною. Лесбійка Анна розповідає про сина, якого має через випадкову вагітність у бісексуальний період: про досвід пологів, страх за дитину, проблеми материнства ― те саме, що турбує і гетеросексуальних мам. Родіон, небінарна персона з Донецька, розповідає про аутинг, тобто поширення інформації про його орієнтацію іншою людиною проти його волі, після чого мама віддала його на «перевиховання» поліціянтам, що зґвалтували його дубинкою у відділку. Потім розповідає про те, як у садочку вихователька побачила, як він, п’ятирічний, обіймається з іншим хлопчиком, і кричала, що їх, «підарасів», «треба у псіхушку». Інші говорять про страх відкритися батькам, про побиття посеред Києва і приниження в лікарні, про те, як народжується всередині ненависть. Про прихильність Папи Римського і про підлітковий страх іншості, який зумовлює не тільки відчуття небезпеки, а й соціальні втрати: ЛГБТ-підлітки чують гомофобні висловлювання від учителів і вчительок і бояться ходити на навчання, пропускають шкільні заходи. Тож ідеться не тільки про можливість бути з людиною, яка тобі подобається, а й про можливість самому чи самій бути певною людиною ― з освітою, друзями, дозвіллям, родиною. 

Явище страху пронизує виставу ― перед кожною сценою або монологом неонова доріжка веселковими кольорами оголошує: «Страх тіла», «Страх = агресія», «Страх себе іншого».

Фото: Тетяна Джафарова

Один зі страхів ― «Страх правди» ― вражає зал чи не найбільше. Це чути за тишею ― вона стає зовсім інакшою. Актор читає монолог-уривок з книги спогадів «Я П’єр Зеель, депортований гомосексуал»:

― У самому центрі нашого квадрата поставили між двома есесівцями молодого чоловіка. Охоплений жахом, я впізнав Джо, ніжного друга моїх 18 років. Раніше я ніколи не бачив його в таборі.

П’єр Зеель описує, як застиг від страху, як намагався не плакати, поки дивився, як під класичну музику Джо живцем загризають німецькі вівчарки. 

― З тих пір я часто прокидаюся ночами від власного крику. Ось уже 50 років ця картина стає у мене перед очима. Мені ніколи не забути варварського вбивства моєї любові прямо на моїх очах, на наших очах, бо нас там були сотні. Сотні свідків. Чому сьогодні всі мовчать про це?

Під час репетиції вистави
Фото: Тетяна Джафарова
Під час репетиції вистави

Та попри часту тишу та напруженість, що відчувалася серед глядачів і глядачок, на сцену за весь час виходять тільки четверо. Двоє з них ― для участі в інтерактивних сценках. Ще двоє виходять сказати своє слово на закид актора про те, що діалогів у цій виставі немає через те, що й діалогу на цю тему в суспільстві немає зовсім, а навколо ― ворожість і небезпека.

Ще раз глядачів кличуть танцювати разом з акторами ― та, попри натяки на унікальну можливість побувати на сцені, не виходить ніхто. А тим часом, поки лунає музика і все схоже на шкільну дискотеку, куди майже ніхто не прийшов, оголошують статистику: 30% ЛГБТ-дітей уникають заходити у шкільні вбиральні, 20% бояться відвідувати їдальню. Знову страх.

Наостанок лишають монолог хоч і про страх, та оптимістичний і життєствердний ― актор озвучує розповідь отця Костянтина, гея-священника. Той пригадує, що з дитинства грався у проповіді і похорони кошенят, лякався свого потягу до чоловіків і страшився релігій, які обіцяють, що в такому разі йому не пізнати Бога. Але: 

― Вони [священнослужителі] мали б бути тими людьми, які пізнали Бога і хочуть до знання Бога інших привести. І тут питання: якого Бога вони пізнають? Бо дуже багато тих, хто кричить проти людини, проти геїв, проти. У якого Бога вони вірують? Я дуже багатьом священникам не боявся сказати: «Чи віруємо ми в того самого Бога, що й ви? Який наш Бог?» Усі завжди чітко декларують, твердять, що Бог ― це любов. Курча мать!.. Ну любіть! Ну вчіться любити! Любов ― вона є різна. І споконвіку в давніх християн було чітке розуміння ― кожна літургія готувалася на любові. Це була любов до молитви, любов-допомога, соціальне служіння. І була любов-ерос, це було вже щось дуже інтимне, туди вже ніхто не мав влізати. І що відбулось? Чому залізли аж так задалеко? Ніхто не може заборонити мені любити. Як мені колись сказав один великий митрополит: «Слухай, любити не гріх». 

Отець Костянтин завершує монолог словами пророка Ісаї про Бога і любов, про опір страху і щастя. Це ― фінал. Після останньої пісні зал стоячи аплодує п’ять хвилин.

Фото: Тетяна Джафарова

Єдинороги і безпека

Власне, монолог отця Костянтина ― чи не улюблений момент драматургині, авторки вистави Оксани Данчук. Під час другого показу, 8 вересня, після того як глядачі та глядачки розійшлися, вона разом з акторським складом вийшла на сцену їсти струдель, спечений художником з освітлення. Каже, тоді, танцюючи під музику з вистави, вона відчула щастя. 

Натомість зранку після показу 9 вересня відчувала тільки полегшення ― сталося. А ще ― тягучість і важкість акторів і акторок, що показували тривалу виставу без антракту три дні поспіль. 

― Чергова прем’єра ― звучить буденно, але для постановочної групи це завжди непересічна подія, ― говорить Оксана, сідаючи за робочий стіл у кабінеті. Високі стелі, товсті стіни, старі дерев’яні двері давньої будівлі тут сусідують з паперами, фотографіями і реквізитом ― ніби складається пазл.

Її «подія» почалася ще 2,5 роки тому із запрошення провести глибинні інтерв’ю для дослідження якості життя ЛГБТ-людей у Львові, методологію якого розробила соціологиня Наталія Отріщенко з львівського Центру міської історії. Уже тоді команда Освітнього центру задумувалася про створення вистави за результатами дослідження, проте робота над постановкою почалася тільки рік тому. 

<b>Оксана Данчук</b> і Дмитро Захоженко
Фото: Тетяна Джафарова
Оксана Данчук і Дмитро Захоженко

― Для мене це найбільш захопливий процес ― працювати над виставою з моменту збору інтерв’ю. Це дуже цінно ― таке глибоке й повільне занурення в тему ще на етапі контакту з людьми, ― каже Оксана. Її прикраси ― з тонкого білого золота, мають ніби легкий зірковий відблиск, і коли вона нервується чи намагається ретельніше добрати слова, то ніби перебирає їх пальцями в тонких обручках. От і зараз: ― Я ніби вже й називаю себе драматургинею, але уточнюю, що не пишу п’єси, а працюю з темами і текстами в театрі. Я читаю дуже багато п’єс, працюю в журі майже всіх українських драматургічних конкурсів, і мені здається, люди часто забувають, скільки всього вже є написаного. Я відчуваю найбільше натхнення не один на один з вордівським файлом, а один на один з людиною. Не знаю, чи я взялася б уже за готові тексти, які хтось інший зібрав… У мене немає іншого досвіду, і, відверто кажучи, я не знаю, чи й могла б таке зробити.

Попередня вистава, де Оксана була драматургинею, так само тривала для неї і поза межами сцени ― для «Горизонту 200» про життя шахтарів організовували експедиції. Для ще ранішого проєкту про корупцію вона так само збирала матеріал. З театром вона з 2013 року. Попри те, що вивчала культурологію, а з журналістикою має лише епізодичний досвід, Оксана любить ці довгі і глибокі інтерв’ю, що перетворюються радше на довірливі розмови, де з одного боку є потреба розказати історію, а з іншого ― бажання її почути. 

Саме таке бажання слухати, яке вона побачила під час вистави в залі ― найцінніший для неї підсумок. Те, що люди не виходили до мікрофона, Оксану не засмучує: 

― Формування позиції потребує зусиль, ― каже. ― Не враження, не емоцію, а саме позицію озвучити буває нелегко. Це заслуговує на повагу. Й одна з найцінніших для мене думок у виставі звучить у монолозі Романа, який він написав сам: діалогу немає. Ми ж даємо найпростіший спосіб його налагодити ― ось простір, ось мікрофон, ось я. Тут ніхто не зачепить. А як буде на вулиці, зрештою, залежить і від того, про що ми тут домовимося.

Домовлятися довелося не тільки на сцені про вулицю, але й на репетиціях про сцену ― акторам і акторкам довелося подекуди долати власні стереотипи, упередження щодо ЛГБТ-людей. Писали монолог «Я не гомофоб, але…» ― наприклад, хтось писав, що «у моєму дитинстві таких не було». Та, зрештою, все після «але» зникало, і поступово утвердилася фраза «Я не гомофоб».

Репетиція вистави
Фото: Тетяна Джафарова
Репетиція вистави

Так само вирішували, чи мають етичне право гетеросексуальні люди говорити від імені ЛГБТ-людей.

― Питання культурної апропріації проговорювали на різних етапах, ― каже Оксана. ― Ми зійшлись на тому, що для нас усіх питання прав ЛГБТ-людей є питанням прав людини в широкому розумінні і воно торкається кожного і кожної незалежно від орієнтації. Крім того, ми працюємо методами постдокументального театру, де актори не грають гомосексуальних людей, а озвучують їхню історію. У нашому театрі актор чи акторка можуть відмовитися від участі у виставі, якщо будь-що суперечить їхнім переконанням або заважає.

― Хтось відмовився? ― питаю.

― Так. Одна з наших акторок, ― відповідає Оксана незвично коротко. 

Протягом роботи над виставою акторський склад узяв кілька спільних інтерв’ю. Так з’явилися додаткові розмови, що не увійшли в дослідження, але відображали інші аспекти життя ЛГБТ-людей. Врешті, з 17 інтерв’ю дослідження до вистави потрапило одне.

Разом працювали і над назвою. На буклеті пояснено, що «146 зірок, видимих неозброєним оком» легко гуглиться ― це сузір'я Єдинорога.

― Одне з улюблених магічних створінь, ― сміється Оксана. 

Спершу виставу хотіли назвати «Сім смертних страхів», потім ― «11 заповідь». Але все було не так. Загострювати назвою не хотілося ― хотілося просто дати можливість бути почутими і слухати. Засиділися на брейнштормі допізна, вийшли у дворик подихати ― і почали говорити про єдинорогів. Знайшли інформацію про сузір’я ― і це сподобалося всім. Насправді в цьому є і релігійний контекст.

Фото: Тетяна Джафарова

― Я тепер думаю, чи не надто інфантильний образ єдинорога, ― говорить Оксана. ― Але в ранніх християн це був образ Христа. Це важливо в рамках нашої вистави, бо є думка про те, що ЛГБТ-люди пов’язані з гріхом і розпустою і церква їх не приймає. Але це роблять не всі, і так було не завжди. Я досліджувала історичні матеріали і знайшла інформацію про адельфопоезис ― тобто братотворення. У Середньовіччі це був спосіб легального одностатевого союзу. Я дуже здивувалася, коли це прочитала. І я хотіла б, щоб люди розуміли, що поверхневі судження дорого коштують, а церква і права людини ― це не віддалені речі.

Оксана називає себе вірянкою. У команді, що працювала над виставою, є різні релігійні погляди, але вистава не про церкву, а про людей. 

― Я не хотіла б, щоб визначення гріховності ґрунтувалося за замовчуванням на тому, хто яку орієнтацію має. Кожен і кожна має духовну потребу, і часто місцем для її реалізації є церква, що як інституція є авторитетною в Україні, ― говорить Оксана, перебираючи пальцями срібні прикраси. ― Ми не хотіли нікого ображати або звинувачувати… Бо якщо нам ідеться про те, щоб усім було добре жити тут і сьогодні, то така авторитетна інституція не повинна транслювати неприйняття людей, якими вони є. Тому для мене показовим є монолог священника. Це здається очевидним, але не всі розуміють, що ЛГБТ-люди є скрізь, у кожній спільноті. Й отець Костянтин озвучує актуальні для мене питання ― мені хотілося б, щоб у церкві було місце для всіх, це один з постулатів християнства. Мені сумно, що наразі так не є.

Фото: Тетяна Джафарова

І так само сумно від того, чи дійсно може ця вистава на щось вплинути. У залі за один показ ― 50 людей. Оксана розуміє, що це неспівмірно з впливом телебачення, але все ж тримається за цей свій інструмент діалогу про важливе. На дверях її кабінету ― наліпка «No art, no future». І, сидячи за цими дверима, вона сподівається, що завдяки тому, про що на сцені скаже мистецтво, майбутнє буде безпечнішим.

Театр для людей 

У коридорі поруч, що в масштабі Театру Лесі відчувається як сусідня вулиця, кабінет Дмитра Захоженка, головного режисера. Він перебрався у Львів 2019 року, до того працював у київських театрах, ще раніше ― розробником комп’ютерних ігор. І зараз, після останнього показу і ранкового запису ефіру, у худі від Театру Лесі таки більше схожий на заспаного айтішника, ніж на театрала.

Дмитро ( у центрі)
Фото: Тетяна Джафарова
Дмитро ( у центрі)

― Я більш-менш задоволений, ― каже, ані хвалячи, ані критикуючи виставу. ― Львів ― досить консервативне місто, але і від галицької спільноти я вже чув схвальні відгуки ― навіть від тих, хто налаштований нейтрально або негативно (але не вороже).

Дмитро почав роботу над виставою рік тому. Ідея йому страшенно сподобалася ― це чи не перша вистава на тему ЛГБТ-людей в українському державному театрі. Але коли побачив дослідження, зрозумів: очікування були перебільшеними. Не розумів, навіщо йому говорити на цю тему, якщо не бачить імпульсу до діалогу в самому дослідженні. Не розумів, навіщо ризикувати. 

А потім прочитав уривок про вбивство в концтаборі, знайдений Оксаною серед історичних матеріалів, і побачив контекст ненависті й страху, що виходить за межі сцени, дослідження, Львова ― врешті, за межі людськості теж.

Репетиції були подекуди жорсткими ― після сцени з допитом перед примусовим лікуванням від гомосексуальності доходило мало не до бійки. Провокували, маніпулювали, виводили на потаємне. Та в самій виставі цього майже нема ― щоб не травмувати аудиторію.

Репетиція вистави
Фото: Тетяна Джафарова
Репетиція вистави

― У нас є інтерактивність, і працює це завжди по-різному. Люди можуть не виходити до мікрофона, і я теж не вийшов би, якщо чесно ― і жалів би про це. Структура вистави розімкнута, і ми не є залежними від аудиторії, але на паритетній умові допускаємо її, ― пояснює Дмитро. ― Учора було кілька сильних висловлювань біля мікрофона, але діалог у цій площині будувати складно. І це один з меседжів вистави: діалогу немає.

Дмитро каже, що з ЛГБТ-темою в українському театрі не працюють з кількох причин. По-перше, відсутність практики соціального театру. По-друге, консервативність самого театрального середовища, яке є повільним, інертним ― колективну гру складно змінити одній людині. По-третє, неякісна театральна освіта, де переважають культ майстра, токсичне середовище і застарілі підходи. 

― Ідеться про те, які реальні досвіди може отримати людина протягом вистави, ― говорить Дмитро. ― У німецькому чи англійському театрі все інакше, цих досвідів більше, ти думаєш: «Вау, ось який може бути театр».

Дмитро пояснює, що Театр Лесі вже змінюється: є горизонтальні стосунки, повага одне до одного, розуміння, що театр не обмежується сценою. Немає наказів і примусу, але є щотижневі наради для всіх. Тому тут і можна говорити про ЛГБТ-людей. Хоч і з певною часткою ризику ― всій команді роздали перцеві балончики про всяк випадок. Але зривати виставу ніхто не прийшов. І Дмитро, й Оксана жартують, що, певно, театр нікому не треба, у праворадикалів є важливіші справи.

Поки ми збираємося на обговорення вистави в холі театру, Дмитро розповідає про свій пошук відповіді на запитання «навіщо ми про це говоримо?»

― Є ж проблеми, що конкретно тебе гребуть ― війна, екологія. Мільйон не менш реальних проблем. Для мене важливим моментом стало, коли ми знайшли особисту точку в страху: я розповідав про виставу дружині і зрозумів, що є люди, які десятиліттями живуть у страху! І не можуть поговорити ані з батьками, ані з друзями через страх розправи, страх прийняти і неможливість дослідити це в собі. Ми писали монолог «Я не гомофоб, але…», і ці всі ідіотичні «але» відпали. Бо думаєш, що раніше ЛГБТ-людей не було, а потім читаєш дослідження про те, що їх у суспільстві 10%, і розумієш, що це могли бути твої вчителі, друзі, дяді-тьоті, але їм було настільки страшно, що ти про це не знав. Люди проживали нещасні життя ― нащо?.. І ти теж винен, бо був частиною соціуму, для якого все було окей. Твій кращий друг міг бути геєм, але не казав про це через страх, і, виходить, ваші дружні стосунки не були такими щирими, як могли б. І в цей момент ця тема стає ближчою до тебе. І на цій точці, здається, ми всі і зійшлися.

Фото: Тетяна Джафарова

Коли всі збираються в холі на обговорення з чаєм і цукерками, політологиня Оксана Дащаківська, яка модерує бесіду, запитує в кожного та кожної, про що була вистава. Відповідають по-різному: про права ЛГБТ-людей, про утиски, про любов, про страх і його подолання, про біль і емпатію, про помічання передусім людини, а не гея чи лесбійки. Про кожного і кожну з нас. 

― Я отримала таку масу задоволення від гри, від того, як питання піднімалися. І коли хтось виходив до мікрофона і починав говорити, я думала: блін, то ж стосується мене! ― каже одна глядачка. 

На питання про те, кому ж розповідали про виставу під час підготовки або після перегляду, так само відповіді різняться: одні писали про це в соцмережах, інші розповідали тільки родині чи друзям, хтось зовсім мовчав. Мовчали, зокрема, про пережите на репетиціях ― і досвід, і емоції, і враження були різними і не завжди простими. 

Зрештою, під час обговорення виявляється, що і погоджувалися на виставу не так просто.

― Коли Освітній центр прийшов до нас з пропозицією, Дмитро й Оксана відразу погодилася, а я ― ні, ― каже Ольга Пужаковська, директорка Театру Лесі. ― Я мусила обговорити це з командою театру. Але потім я говорила своєму чоловіку, що вистава вийшла дуже чуйна і це справді історичний момент ― у державному театрі зазвичай бояться говорити на такі теми.

― Так, це державний театр у консервативному греко-католицькому місті, ― говорить Оксана Дащаківська, ― де більшість платників податків є релігійними. Тож чи ви розуміли, чим ризикуєте?

Фото: Тетяна Джафарова

За вікном чутно ремонтні роботи. Хтось шарудить обгорткою. Коло, яким ми сидимо, ніби спрямувало очі на Ольгу ― тільки актори й акторки вже знають, що вона скаже і як це все було. 

― Ми спільно обговорили ризики. Наприклад, втрату фінансування на ремонт, закриття театру, моє звільнення, напад на акторський склад, шкоду нещодавно відреставрованому фасаду ― все моделювали. Але наш аргумент на користь вистави був у тому, що ми не готові себе так цензурувати і ми маємо соціальну відповідальність. Ми не можемо стояти як страуси з головою в піску. Сама думка про те, що ми можемо налякатися і не наважитися говорити, нівелювала б те, що ми тут узагалі працюємо, для чого ми тут є, для чого я тут є. Зі своїм керівництвом у міськвладі я поговорила, щоб про це дізналися від мене, а не з медіа ― і нас запевнили, що все гаразд. А щодо платників податків ― то виставу ми робимо на кошти УКФ, але також і посольства Нідерландів і уряду Швеції. Тобто не так усе зле, як ми думали. І ніхто нас не побив…

― Поки що, ― докидає Оксана Дащаківська. 

І вона, і Ольга, і все коло сміється. Сміх, кажуть, найкращий спосіб боротьби зі страхом. І любов, звісно.

Фото: Тетяна Джафарова

Оксана РасуловаОксана Расулова, кореспондентка LB.ua
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram