Ми перетнули річку і поїхали на північ через залюднену площу Пуштуністан. Колись бабá привозив мене сюди поласувати кебабом у ресторані «Хайбер». Будівля ресторану вціліла, проте в назві бракувало літер Х та Р, на дверях висів замок, а вікна були розбиті. Поблизу ресторану я побачив труп. Повішеного. Юнак з розпухлим посинілим обличчям теліпався на мотузці, прив’язаній до дерев’яної перекладини, а одяг, який він убрав у останній день свого життя, був роздертий і закривавлений. Проте ніхто не звертав на бідолаху уваги. Ми мовчки проїхали площу і рушили в бік району Вазір-Акбар-Хан. Хоч куди глянь, над містом з висушеними на сонці цегляними будівлями висіла курна імла. За кілька кварталів на північ від площі Фарід вказав на двох чоловіків, що жваво перемовлялися на розі галасливої вулиці. Одноногий дядько — друга його нога була ампутована нижче коліна — бережно тримав у руках свій протез.
— Знаєш, що вони роблять? Торгуються за ногу.
— Той нещасний продає свою ногу?
Фарід кивнув.
— На чорному ринку за неї можна отримати гарні гроші. Кілька тижнів зможе дітей годувати. На мій подив, більшість будинків у Вазір-Акбар-Хані були з цілими дахами та неушкодженими стінами. Власне, вони дуже добре збереглися. Понад мурами де-не-де стриміли дерева, а буту на вулицях було значно менше, ніж у Карт-е-Се. Дорожні знаки, хоч деякі й були вицвілі та порешечені кулями, досі вказували шлях.
— А тут непогано, — зауважив я.
— Це й не дивно. Тут живе чимало важливих людей.
— Таліби?
— І вони теж, — відповів Фарід.
— Хто ще?
Він виїхав на широку вулицю з відносно чистими узбіччями. Обабіч дороги стояли обнесені мурами будинки.
— Люди, що стоять за талібаном. Мозковий центр їхнього уряду, якщо його можна так назвати: араби, чеченці, пакистанці, — пояснив Фарід. І вказав на північний захід. — П’ятнадцята вулиця, онде вона, її ще називають Серакі-Мегменá, «Вулиця гостей». Так їх тут величають — гостями.
Відчуваю, колись ці непрохані «гості» поїдять нам кості...
— Та це ж він! — гукнув я. — Отам!
І показав на орієнтир, яким послуговувався ще в дитинстві. «Якщо заблукаєш, — казав мені тоді бабá, — пригадай, що наприкінці нашої вулиці стоїть рожевий будинок». Тоді в усій нашій околиці тільки той будинок з гостроверхим дахом був такого незвичного кольору. І тепер теж. Фарід повернув на потрібну вулицю. І я відразу побачив батьківський дім.
Якось на подвір’ї під заростями шипшини ми знайшли маленьку черепаху. Не знали, як вона туди потрапила, та й не переймалися цим, бо були надто захоплені. Натомість розмалювали черепашачий панцир яскраво-червоним — то була Гассанова ідея, чудова ідея, щоб не загубити тваринку в кущах. А потім ми вдавали пару дослідників-зірвиголів, що натрапили на гігантського доісторичного монстра в якихось далеких джунглях і привезли сюди, щоб показати світові. Посадили черепаху в дерев’яний візок, який Алі змайстрував для Гассана минулої зими на день народження, і уявляли, ніби то гігантська сталева клітка. О люди, уздріть вогнедишне чудовисько! Ми крокували по траві, тягнучи за собою візок, а яблуні та вишні довкола перетворилися на хмарочоси, що сягали небес, і з тисяч їхніх вікон визирали люди, аби подивитися на нашу дивовижу. Відтак пройшлися невисоким містком, вигнутим дугою, який бабá збудував неподалік від фігових дерев, — для нас то був гігантський підвісний міст, що сполучав міста, а внизу попід ним замість маленького ставка пінилося велетенське море. Понад масивними колонами вибухали феєрверки, а поміж могутніми сталевими канатами, що злітали в небо обабіч мосту, стояли та салютували нам озброєні солдати. Маленька черепаха підстрибувала у візку, а ми тягнули його по вимощеній червоною цеглою під’їзній доріжці за кованими воротами та віталися зі світовими лідерами, які аплодували стоячи. Ми — це Гассан та Амір, славетні мандрівники та найвідоміші у світі дослідники, які от-от мали отримати почесну медаль за свій хоробрий учинок…
Я обережно ступав доріжкою, на якій між випаленими сонцем цеглинами пробилися жмутки трави. Зупинився перед воротами батьківського дому і відчув себе тут чужим.
Схопився за поіржавілі ґрати, пригадав, як малим тисячу разів вибігав через ці ворота по те, що тоді було життєво важливим, а тепер здається дурничками. Зазирнув у двір. Доріжка від воріт до подвір’я, на якій і Гассан, і я не раз падали того літа, коли вчилися їздити на велосипеді, тепер не видавалася такою широкою, як у моїх спогадах. На асфальті виднілася тріщина у формі блискавиці, зі шпар теж повитикалися кущики бур’яну. Більшість тополь було зрубано — а це ж із них ми з Гассаном колись пускали блищики в сусідські вікна! Уцілілі стояли майже безлистими.
Стіна кволої кукурудзи нікуди не ділася, хоча кукурудзи — ні кволої, ні будь-якої іншої — поряд уже не було. Фарба на стіні почала облущуватися, де-не-де позлазила цілими пластами. Газон був такий же коричневий, як імла понад містом, лише подекуди виднілися клапті голого ґрунту, на якому нічого не росло. На доріжці стояв припаркований джип, і то було якось зовсім неправильно: це місце належало тільки батьковому чорному “мустангу”! Не рік і не два щоранку вісім його циліндрів з риком оживали та пробуджували мене зі сну.
Під джипом великою чорнильною плямою Роршаха розтеклося мастило. Поза джипом лежала перекинута на бік порожня тачка. І ані сліду від трояндових кущів, які бабá й Алі насадили були ліворуч від доріжки, сам лише ґрунт, що позалазив аж на асфальт. І бур’яни.
Фарід двічі посигналив.
— Їдьмо, ага. Інакше нас помітять, — гукнув він.
— Ще хвилинку, — попросив я.
Сам будинок теж змінився — це був уже не той просторий білий палац, який я пам’ятав з дитинства. Він мовби поменшав. Дах прогнувся, штукатурка потріскалася. Вікна у вітальні, у вестибюлі та гостьовій лазничці нагорі були розбиті та нашвидкуруч затулені листами прозорого пластику або дошками, прицвяхованими упоперек рам. Фарба, колись сліпучо-біла, вицвіла, стала тьмяно-сірою і подекуди облізла, оголивши шари цегли. Парадні сходи покришилися. Батьків дім, як і багато чого в Кабулі, став свідченням занепалої розкоші.
Я знайшов вікно у свою спальню — другий поверх, третє вікно на південь від головного входу. Став навшпиньки, але побачив лише напівморок. Двадцять п’ять років тому я стояв поза цим вікном, рясний дощ тарабанив по підвіконню, від мого подиху пітніла шиба. І я дивився, як Гассан з Алі вантажать своє майно в багажник батькової машини…
— Аміре-ага! — знову покликав Фарід.
— Уже йду, — відгукнувся я.
Звісно, це божевілля, та мені кортіло зазирнути в дім. Кортіло піднятися парадними сходами до входу, де взимку Алі змушував нас із Гассаном знімати боти. Кортіло пройти у вестибюль і вдихнути запах апельсинових шкірок, які Алі частенько кидав у грубку разом з тирсою. Посидіти за кухонним столом, випити чаю зі шматочком наана, послухати, як Гассан співає давніх хазарейських пісень…
Знову сигнал клаксона. Я побрів до «ленд-крузера», що чекав на узбіччі. Фарід сидів і курив за кермом.
— Хочу ще дещо побачити, — сказав йому.
— Зможеш чимшвидше?
— Дай мені десять хвилин.
— Ну добре.
І вже коли я розвернувся, він раптом додав:
— Краще забудь усе. Так буде легше.
— Легше?
— Жити далі, — сказав Фарід і викинув сигарету за вікно.
— Ну що тобі ще треба побачити? Хочеш, позбавлю тебе клопоту? Нічого з того, що ти пам’ятаєш, не збереглося. Забудь та й по всьому.
— Я більше не хочу забувати, — відповів я. — Дай мені десять хвилин.
Ні в мене, ні в Гассана навіть лоби не мокріли, коли ми пішки піднімалися на пагорб, розташований трохи північніше від батькового дому. Гасали один за одним на вершині або сиділи на гребені схилу, з якого відкривався чудовий краєвид на далекий аеропорт. Дивились, як злітають та приземляються літаки. А потім знову зривалися бігати.
Тепер же, доки я видерся на той крутий пагорб, дихання моє стало уривчастим, з кожним вдихом я ніби вогонь ковтав. Піт цівками стікав по обличчю. Мусив зупинитися, щоб відсапатись і перечекати кольку в боці. Тоді подався шукати закинутий цвинтар. Знайшов його доволі швидко — він нікуди не подівся, як і старе гранатове дерево.
Я прихилився до сірого кам’яного входу до цвинтаря, на якому Гассан поховав свою матір. Старих металевих воріт, які давно злетіли з завіс, уже не було, а надгробки ледве виднілися поміж густими заростями бур’яну, що захопив тут усю територію. На низькому мурі, що оточував цвинтар, сиділа пара ворон.
У листі Гассан написав, що гранат роками не плодоносив. І дивлячись на це зачахле безлисте дерево, я мав сумнів, що воно колись іще оживе. Стояв під гранатом і пригадував, як ми безліч разів на нього видряпувалися, вмощувалися на гілках і теліпали ногами. Сонячне проміння струменіло крізь листя і вигравало на наших обличчях мозаїкою світла й тіні… І враз у роті в мене виник терпкий присмак граната.
***
Переклад: Міхаліцина Катерина
Дизайн обкладинки: Гайдучик Назар
Від редакції: нагадаємо, що ви можете підтримати якісну журналістику та, окрім контенту високого ґатунку, отримати додаткові бонуси. Зокрема — промокод зі знижками на купівлю книг від українських видавництв.